«Пане президенте, чим швидше ви зрозумієте...»

Українці обурені в’ялою реакцією глави держави на загибель чотирьох воїнів на Донбасі

Величезний негативний резонанс у суспільстві (і це прогнозовано) викликала загибель під час «хлібного перемир’я» чотирьох українських морських піхотинців — Олександра Шарка, Владислава Рака, Сергія Шандри, Василя Курдова. Найстаршому з них було 33, наймолодшому — 21. Окоп під Павлополем, в якому ці наші воїни облаштовували опорний пункт, російські бойовики обстріляли з гранатомета. Для більшого руйнівного ефекту боєприпас оснастили додатковим смертоносним вантажем, що вкотре засвідчує: про мир окупанти і не думають…

Через цю трагедію злива жорсткої крити­ки звалилася на голову президента Володимира Зе­ленського, «фішкою» вибор­чої програми якого, зокрема його плану припинення війни на Донбасі, було гасло «про­сто перестать стрелять». Пе­рестали наші стріляти (тоб­то відстрілюватися) — а ворог продовжує нагло забирати життя наших хлопців. З часу липневого «перемир'я» Украї­на втратила десятьох своїх за­хисників, десятки їх опинили­ся у госпіталях…

Президент Зеленський ви­словив співчуття родинам за­гиблих, розпорядився виді­лити кожній з них по квартирі. Подзвонив до Путіна і, нічтоже сумяшеся, попросив, щоб гос­подар Кремля вплинув на «ту сторону». Бо, мовляв, її дії не наближають до миру. Подзво­нив Зеленський і до Макрона, благав, аби той теж натиснув на російського президента. І щоб допоміг організувати зу­стріч у нормандському фор­маті.

Секретар РНБО Олександр Данилюк запевнив громад­ськість, що злочин окупантів під Павлополем не залишиться без відповіді. Сподівалося, що Верховний головнокомандувач дасть наказ провчити бойови­ків — за Порошенка наші хлопці не раз це робили, відбиваючи охоту у ворога стріляти у наш бік. Та ба! Начальник Генштабу Руслан Хомчак повідомив, що відповідь противнику не дали, бо, мовляв, він утік зі своєї по­зиції. Можна собі уявити, що після цих недолугих слів роби­лося у душах побратимів заги­блих морпіхів.

За словами ж самого пре­зидента, від сумної новини з фронту він прихворів. Через це ледь не зірвався його ві­зит до Туреччини. Побажає­мо главі нашої держави швид­кого одужання. І політичного витвереження. А то він, при­вчений до сценічних майдан­чиків, а не до реального життя, і далі продовжує жити ілюзія­ми. Надто дорогу ціну плати­мо за них.

Газетної шпальти не виста­чить, щоб процитувати гнів­ну реакцію наших громадян на в’ялу, безпринципну реакцію Зеленського. І на те, як сприт­но його обкрутив той же Путін. Господар Кремля повторив недосвідченому українсько­му президенту тези про ніби­то обстріл нашими військови­ми мирного населення і про те, що шлях до порозуміння лежить через прямі перегово­ри з лідерами так званих ЛНР/ДНР, через юридичне визнання цих «народних республік». Путін вкотре вішав локшину на вуха Зеленського. А він, за­мість того, щоб вголос назва­ти головного винуватця цієї агресії — самого Путіна, щось белькотів йому про «ту сторо­ну».

Всі крапки над «і» у цій істо­рії розставив Едуард Литви­ненко, батько одного з офіце­рів морської піхоти, який нині служить у тій же 36-й «феодо­сійській» бригаді, де загину­ли його побратими. Прочитай­те текст його емоційного, але справедливого тексту до на­шого «гаранта». І прочитайте такий же прямий, чесний пост чиновника — міністра інфра­структури Володимира Омеля­на. Можливо, після цього наш Зе! президент змінить свою страусину позу…

Думки з приводу
Едуард Литвиненко, батько морпіха, «Дон»

А тепер, дій, верховний! Четверо загиблих! За раз! Заги­блих на тлі ваших слів про «припинити стріляти», «поговори­мо про російську мову Донбасу», «знімемо блокаду», «Путін — охеренний мужик» (слова твого дружбана Шефіра). Ти дій­шов до краю, верховний! Вставай, піднімай д*пу своїх поміч­ників! Чотири помічники — Богдан, Шефір, Кошовий, Разумков, Жидков-тамбовський-вовк — кого хочеш обирай.

Нехай перед цим на холодних столах маріупольського мор­гу твої помічники одягнуть чотири зшитих тіла в їхній останній камуфляж… І нехай ці помічники, в підтяжках фірми «POHUI» — кожен з них супроводжує тіло загиблого. Четверо загиблих — четверо помічників у різні міста України.

І нехай мами загиблих видряпують тобі волосся і очі, нехай їхнє виття над страшною могильною ямою стоїть у душах твоїх шісток, поки вони живі. І нехай вони дадуть відповідь матерям загиблих — за що і чому загинули їхні хлопчики.

Ти прокинувся, засунув ноги в теплі капці й спросоння чер­канув свій підпис під закликом до Меркель, Макрона і Путіна зібратися і обговорити те, що трапилося, ай-яй-яй! Обговори­ти??? Хлопці цього першого Феодосійського батальйо­ну морської піхоти — крайні серед українських військових час­тин Криму, які не здалися російським окупантам. Вони вийшли в Україну помститися і перемогти! Повернути Луганськ, До­нецьк, Крим, Севастополь, рідну Феодосію! Ти, верховний, за­кликаєш їх просто не стріляти???

Їдь, поховай цих хлопців, і скажи про це їхнім мамам… Ска­жи, що ти не забудеш, що зробиш все можливе, що винні поне­суть… І обов’язково підстав плече під труну, коли хлопчика не­стимуть на цвинтар. І помічникам своїм скажи…

І тоді, може, у ваших боягузливих шлунках, поїдених спирт­ним, випитим під час розваг місцевих і російських політиків-олігархів, сколихнеться нудота від власного паскудного життя. Станьте на коліна, любителі не стріляти! Смертний гріх на вас — співучасть у вбивстві. До помсти!

Володимир Омелян, міністр інфраструктури України

В американських президентів є сильна традиція — листа з сумною звісткою до родини загиблого воїна підписує особис­то президент. Бодай прочитавши перед тим біографію героя.

Можливо, варто запровадити й у нас таку традицію, щоб вбивство кожного українця стало нарешті персональною тра­гедією кожного українського президента, а не сухим переліком «інцидентів». І після персонального підписання таких похоро­нок прийде нарешті розуміння, що єдина гарантія державнос­ті України — сильна армія. Яка не може існувати без реформ, чесної політики, боротьби з корупцією, ефективної економіки, високої освіти і культури. Але на фронті — ти не президент, мі­ністр, співак, антикорупціонер, реформатор — ти воїн, який за­хищає державу. І держава починається на лінії фронту.

Пане президенте, чим швидше ви зрозумієте, що Кремлю не потрібен ні Порошенко, ні Зеленський, ні Медведчук в якос­ті президента України, а виключно Україна як безправна коло­нія, тим більше життів ваших одноплемінників ви збережете і тим швидше переможете у війні.

Перемир’я неможливе, шанс для України є лише в перемо­зі. Не очікуйте, що Вашингтон, Брюссель, Париж чи Берлін пе­реможуть за вас. Це — наша справа, у якій вони, а не ми — по­мічники.

Якщо вам нецікаво читати історію попередників Многогріш­ного, Калнишевського чи Палія — поїдьте на справжній, а не бу­тафорний фронт. Підніміть голову з окопу і почуйте звук кулі чи міни, яка летить поруч. Це не так страшно, як здається. Свою кулю не почуєш. Десятки тисяч людей вже вміють не лише чути, а й стріляти у відповідь.

Атакуйте!

Бийте їх на всіх фронтах: дипломатичному, політичному, економічному, культурному, релігійному, мовному, військово­му.

Наступайте, не мовчіть і не забороняйте вогонь у відповідь.

Доля дала вам шанс і велику відповідальність.

І саме ви вирішуєте, з ким ви: з нами чи з ними?