«Тільки піньонзів не давайте, бо не візьму!»

Бабця з Волині багато років доглядала безіменні могили поляків, що загинули під час Волинської трагедії. Президент Польщі вручив їй медаль «Чеснота і братерство»

Олександра Калениківна Лукашук народилася після сумних подій літа 1943-го, коли поблизу її рідного села Сокіл Любомльського району було вбито понад дві сотні поляків. Тато баби Шури, як її кличуть у селі, дружив з по­ляками з Волі-Островецької. І коли почалося Волинське протистояння, переховував ту родину. Та одного дня знайшов подружжя поляків мертвими. Поховав пару під деревом, а на стовбурі вирі­зав хреста. В іншій символіч­ній могилі знайшли останній спочинок ще троє — чоловік, жінка та дитина. На спомин про них Каленик теж вирізав на дереві розп’яття…

Мала Шура разом з татом пасла на болоті корів. Не раз бачила, як батько у молитві серед дерев складає долоні. Чому це робив, не зна­ла. Аж поки одного разу Кале­ник її не підкликав:

— Я, дитино, може, довго не поживу, помру. А тут люди поль­ські закопані. Може, буде такий час, сюди стануть з Польщі їзди­ти. Хай заберуть свої люди. І за мене нехай помоляться коли… Не забудеш?

Було тоді Олександрі Калени­ківні сім років. А ті дерева і батько біля них досі стоять перед очима…

Непросто склалася особиста доля жінки. У дитинстві пережи­ла голод і вимушене переселен­ня з батьками на Миколаївщину. Потім було повернення додо­му і нещасливе перше заміжжя. Коли одягнула на палець обруч­ку вдруге — розцвіла, бо ста­ла мамою чотирьох діток. Але з коханим не нажилася. Коли старша донька ходила у пер­ший клас, він трагічно загинув. І мусила малечу підіймати вдо­ва сама.

Допомагав в усьому дочці старий Каленик. Бо мати теж за­вчасно відійшла в інший світ.

Діти повиростали. Тата не ста­ло. Якось баба Шура поїхала во­зом із донькою та зятем до лісу по ягоди. Бачать — чиясь машина лі­совими дорогами петляє. Стала коло них. Шофер вийшов, при­вітався «Дзєнь добри». Жінку аж пересмикнуло. «Може, польські могили шукаєте?» — запитала.

Це був Леон Попек із поль­ського Інституту національної пам’яті. Шукав місце масово­го захоронення поляків із Во­лі-Островецької. Жінка сказа­ла, хрест на пам’ять про ті події встановили не там. І якщо чоло­вік справді хоче знати, де було Трупне поле (так його місцеві звали), може йому показати.

Леон Попек повернувся че­рез три роки. Мав офіційні до­кументи на проведення по­шукових робіт. З допомогою Олександри Лукашук знайшов не лише ту велику братську мо­гилу, а й ще ті дві, які доглядав старий Каленик.

…Нещодавно зателефону­вав до баби Шури польський письменник Вітольд Шаблов­ський. Питав, чи готова їхати до Польщі. Перед тим подбав, аби жінка виробила закордонний паспорт.

— Готова, — відповіла Олек­сандра Лукашук. — А навіщо?

— Медаль будуть вручати, — повідомив чоловік.

— Тільки піньонзів не давайте, бо не візьму! — наголосила бабу­ся. Хоч сама живе у ветхій хати­ні, а старенький нужник за яблу­нями давно згубив діряві двері…

Олександра Лукашук із медаллю, яку вручив президент Польщі Анджей Дуда.

Баба Шура каже, її, як коро­леву, провезли до Варшави і на­зад. А медаль Virtus et Fraternitas («Чеснота і братерство») їй вру­чав особисто президент Польщі Анджей Дуда.

Коли я приїхала до баби Шури, вона збиралася по яго­ди, а заодно і до тих хрестів. Хоч загиблих давно перепохо­вали, жінка часто туди ходить. Бере лампадку, степові квіти — і молиться. Каже, нічого, що кіс­точок нема, зате кров тут про­лита… І пам’ять її тут — про заги­блих і про батька.

…У польських засобах ма­сової інформації вийшло бага­то публікацій про вручення ме­далей, при цьому журналісти не забули наголосити на жорсто­кості бійців УПА щодо польсько­го населення. Мені боляче таке читати, чути. Адже на серці нур­тує рана — у роки Другої світової війни у тоді українському Ласкові (нині територія Польщі) польські бандити закатували й четверту­вали мого дідуся-священника Лева Коробчука. Спершу забра­ли життя, а потім і після смерті знущалися з тіла по-звірячому. Бо був православним священ­ником. З ним загинуло три сотні ні в чому не винних українців. Ця пам’ять жива. Та вона не робить ненависними до поляків моїх ді­тей. Пам’ятаємо, але прощаємо.

Фото авторки

Волинська область