«Раз на тиждень приношу до шпиталю 50-60 відбивних»

Із початку війни волонтерки готують для поранених бійців смачні домашні страви

Журналіст «ВЗ» спілкується у палаті з волонтеркою Лесею Мальків (на фото ліворуч) та пораненим бійцем – Анатолієм з Енергодара.

Докази військової агресії РФ можна побачити у Львівському військовому шпиталі, де лікуються поранені атовці. Тут війна стає значно ближчою. Вона буквально витає у повітрі… Найменше, що можемо зробити для поранених хлопців, — приділити їм бодай краплину нашої уваги. Про волонтерку Валентину Ходу я дізналася випадково. Виявляється, жінка від початку війни смажить для поранених бійців відбивні. І щотижня приносить їх у шпиталь! М’ясо хлопці дуже люблять…

Пані Валентина ніяковіє від надмірної уваги. Але все-таки погоджується розповісти свою історію. «Я вийшла на пенсію у квіт­ні 2014-го, працювала у банку понад 30 років. А у березні почалася війна. Тоді якраз стали дуже популярними соцмережі. Мені написав військовий зі Щастя Сергій Татарка. Запитав, чи можу відвідати у шпиталі його друга Олександра Косолапова? Я погоди­лася. Коли зайшла у палату до Сашка, була шокована. Він був у вкрай важко­му стані. У лікарні були хлопці з віді­рваними руками, ногами… Коли їхала додому маршруткою, цілу дорогу пла­кала. Після отриманого стресу дума­ла, напевно, більше у шпиталь не піду. Але у той час війна була вже у розпалі, і я не могла не піти до хлопців».

Два роки пані Валентина від­давала частину своєї пенсії на приготування домашніх страв. Спершу готувала вареники, борщ… Приносила їжу в палату до Косолапова. Годувала й хлоп­ців, які лежали зі Сашком. «Вони казали, що в іншій палаті є ті, хто потребує більше, ніж вони. Я ді­лилася цими історіями у фейсбу­ці. Тоді до мене підключилися мої товаришки з-за кордону, які пої­хали на заробітки, — веде далі пані Валентина. — Почали виси­лати гроші. Наші заробітчанки не одну тисячу надіслали для пора­нених хлопців».

«А як почалася ваша історія зі „стратегічним продуктом“, як ви його називаєте? Тобто відбив­ними?» — цікавлюся. «До мене зателефонувала колега і каже: «Ти знаєш, у травматології ле­жить хлопець, який дуже хоче м’яса. Я заходжу у палату, шу­каю його. Кажу: «Хлопці, хто з вас хоче м’яса?». І бачу, як один з них усміхається, — від вуха до вуха. Це був Микола Бондарен­ко. Ми його тоді назвали Смай­ликом (усміхається. — Авт.). Я поки біля нього сиділа, він ті від­бивні за обидві щоки наминав! Мужики, їм білок потрібен. З того часу відбивні й смажу».

Ось такий «стратегічний продукт» волонтерка приносить пораненим воїнам.

«І скільки ви їх за стільки ро­ків війни насмажили?» — питаю. «Ой, навіть не знаю! Приношу до шпиталю раз на тиждень 50−60 штук».

…Заходимо у палату до по­ранених бійців. Пані Валентина простягає одному з них «стра­тегічний продукт». Військовий усміхається і каже: «Вчора від­бивні вже їли». 46-річний Ана­толій з Енергодара Запорізької області розповідає, поранення отримав у квітні цього року, під Новозванівкою. Тепер заново вчиться ходити… «Уже об’їлися відбивних?» — запитую. «Ми вже все перепробували. Просили у волонтерів навіть домашньої ковбаси, вони і її нам принесли», — каже військовий.

25-річний Сергій з Кірово­градщини замовив кукурудзу. Волонтерка Леся Мальків спра­вилася із завданням. Розпитую у Сергія про лікарняну їжу. «У цьо­му відділенні краще годують, ніж у травматології, — зізнаєть­ся Сергій (ми зайшли в реабілі­таційне відділення. — Авт.). — Їжу солять. Дають борщ, суп, мака­рони, кашу і м’ясо».

Пані Валентина зі своїм підопічним – військовим Іваном Лоізовим.

Я тим часом розпитую во­лонтерку Лесю Мальків, що зму­шує жінку постійно приходити до шпиталю? «Мій син був на Май­дані у найгарячіші дні. Я похова­ла шваґра. Він загинув на Май­дані (це герой Небесної сотні Андрій Дигдалович. — Авт.) Тре­ба було щось робити. Я при­носила до пам’ятника Королю Данилу, де стояли волонтери, кефір, йогурт, вологі серветки. Тоді військовим все було потріб­но — одяг, взуття. Збирала речі по родичах, сусідах. А потім по­трапила у палату до пораненого Сашка Козачка. Після цього ду­мала, до госпіталю більше ні но­гою. Та якось хрещена Сашка по­просила мене зварити киселю… З того часу сюди й приходжу».

«Психологічно це все витри­мати дуже важко, — веде далі пані Леся. — Місяць тому до гос­піталю приїхав священник зі Стрийського району. Ми його повели до одного військовослужбовця. Іван, коли побачив отця, почав його обіймати і пла­кати. У священника теж сльози градом текли. І волонтери пла­кали…».

«Отже, боротьбу за Україну не припините?». «У мене є по­друга, мама Віталія Марківа, якого в Італії засудили до 24 ро­ків тюрми (Віталій родом з Тер­нопільщини, український до­броволець, якого звинуватили у вбивстві італійського фото­графа. Коли приїхав в Італію, де живе тепер його мати, його за­арештували. — Авт.). Вона як допомагала фронту, так і допо­магає. Ув’язнення сина її не зу­пинило. Каже: „Ми боремося далі. У нас є надія. Ми ще нічого не втратили“. Якщо такі жінки не втомилися, то і ми не повинні».

Фото авторки