Передплатити

У гостях в Одеси-мами

Про колорит і шарм Перлини біля моря

У центрі Одеси відреставровані дворики.

Одеса — місто з особливою харизмою. Відомі усім колорит і почуття гумору тут на кожному кроці. Тільки в Одесі народ може йти на пляж у «в'єтнамках» і… елегантному костюмі. І лише в Одесі можна побачити, як старенький дідусь на Дерибасівській шкварить на баяні «Ах, Одесса», і публіка мимоволі починає пританцьовувати…

«Девушка, вы еще не проехали, а уже передали денюжку»

Навіть за проїзд у маршрут­ках там платять не так, як у Льво­ві чи Києві, а по-одеськи. Коли я у маршрутці за звичкою переда­ла водієві 7 гривень, він здиво­вано заявив: «Девушка, вы ещё не проехали, а уже передали де­нюжку. До какой остановки?». Те, що назвав мене «дєвушкой», сподобалось. Але його питання мене застало зненацька, бо точ­ної відповіді я на нього не мала. «Мені якомога ближче до Дери­басівської», — кажу дещо розгу­блено. І тут чи не усі пасажири навперебій мені почали пояс­нювати, на якій зупинці краще вийти… Виявляється, в Одесі, коли заходять у маршрутку, не платять. Людина, якій треба ви­йти на певній зупинці, передає по салону гроші і каже, де зупи­нити. Пенсіонери також платять. За пенсійним посвідченням можна їхати лише в електро­транспорті.

Часом складалося враження, що Одеса — така собі держава в державі. За десять днів перебу­вання поспілкувалася з багать­ма корінними жителями і зро­била висновок, що, попри різні проблеми, які є у кожного, вони почуваються щасливими через те, що живуть саме в Одесі. З особливою гордістю говорять: «Я — одесит!».

«Да шо это за жизнь такая»

Кожен, хто приїжджає в Оде­су, обов’язково має відвіда­ти ринок «Привоз», побувати на Дерибасівській, пройти Потьомкінськими сходами… Але це не все, що варто побачити, щоб відчути той самий одесь­кий колорит. Якщо пройдете центральними вулицями — Де­рибасівською, Пушкінською, Рішельєвською чи Грецькою, побачите, скільки душі й гро­шей вкладено в їхню «обгортку». Будиночки відреставровані, у подвір’ях відкрилися бібліоте­ки, багато кафешок-ресторан­чиків… Але є інший бік медалі. Збереглися ще старі дворики, де одесити досі живуть як «кури на бантах». Вхід у помешкан­ня з аварійного балкона, яким страшно пройти… Але саме там відчувається справжній дух ста­рої Одеси. На шнурках сушать білизну і провітрюють від молі старі килими… Чула, як дві оде­ситки старшого покоління пе­регукувалися між собою зі сво­їх кухонь, двері яких виходять у подвір’я. Обговорювали ціни на «Привозі», і казали «да шо это за жизнь такая»… Одна з них поба­чила мене і відразу ж поцікави­лася: «А шо ви здєсь іщєтє?».

Гуляючи містом, звернула увагу на табличку, що висіла на занедбаному й обшарпаному будинку. З цієї таблички дізна­лася, що тут жив відомий пись­менник Шолом Алейхем. Бодай привести до ладу цю пам’ятку історії та архітектури можна, аби не дати їй остаточно розсипати­ся.

У цьому гарному, але занедбаному будинку колись жив відомий письменник Шолом Алейхем.

Бути в Одесі і не побувати на Дерибасівській — це те саме, що бути у Римі і не бачити Папи Римського. Мені цього разу по­щастило особливо. На запро­шення каналу «Україна», який є медіа-партнером Одесько­го кінофестивалю, я десять днів жила у готелі на центральній ву­лиці — Дерибасівській. Сюди, у центр міста, з’їжджається море народу. Ввечері і вночі життя ви­рує. До глибокої ночі катають верхи на конях, «лабають» гур­ти і поодинокі «народні» музи­канти.

А ще на Дерибасівській по-чорному «розводять» туристів на гроші. Пригадуєте, колись у Львові перед Краківським рин­ком вициганювали гроші напер­сточники? В Одесі кмітливі шах­раї «модернізувалися». Замість наперстків у хід пішли пластма­сові мильниці. Туди вкладають кубик-кісточку, трясуть мильни­цею… Народ робить ставки — від 10 до 100 гривень. Хто грає на «десятку», того заохочують, і ку­бик показує цифру «5» або і «6». Хто грає «по-дорослому», того й «нагрівають по-дорослому»… Поруч ходять патрульні, але не втручаються.

Унаслідок змішування різних національностей, які живуть в Одесі, там поступово сформу­валася своєрідна говірка, пев­на частка якої прийшла від єв­рейського населення. Забавні слівця, наголоси на останньому слові у реченні, специфічні мімі­ка і жести — усе це народилося і вкоренилося у місті, сформу­вавши «одеський акцент». Але дехто вперто не хоче розумі­ти державної мови. У день від­криття Одеського кінофестива­лю я вирішила зробити зачіску, бо ж на червоній доріжці (або й біля неї) треба виглядати не гір­ше від кінозірок. Шукаю най­ближчий салон. На лавочці біля пам’ятника Леоніду Утьосову, що на Дерибасівській, сидять дві пані глибокого пенсійного віку. На моє запитання, де тут перукарня, одна з них відповіла: «А шо это такоє?». Офіціанти, продавці, обслуговуючий пер­сонал у готелі — усі спілкуються російською. Але коли починаєш говорити українською, більшість таки переходить на державну.

«И почем ваша риба? Сколько-сколько?! А так шоб взять?»

Та варто зайти на знамени­тий «Привоз», відразу ж за­нурюєшся у суто одеську атмосферу. На «Привозі» від­повідають запитанням на за­питання, там продають «рібу», а не «рибу»… «И почем ваша риба? Сколько-сколько?! А так шоб взять?». Щоб вас пере­конати у свіжості своєї риби, обов’язково скажуть знамени­ту одеську фразу «Шоб я так жил!».

Поки не купите бодай однієї рибки, з «Привозу» вас не відпустять.

Якщо підійдете до продавця з рибою, не відпустить. Бички — по 25 гривень за штучку, але ра­дить взяти кілограм за 250 гри­вень, бо «їх там буде більше»… Таранку без ікри продають по 300 гривень за кілограм, з ікрою — на 50 гривень дорожча. Але ж можна торгуватися «так шоб взять»…

З чим ще асоціюється Оде­са? Звісно, з морем і пляжем. Є пляжі платні, є й безкоштов­ні. На них треба платити хіба що за лежак і парасольку. Для пен­сіонерів — знижка. Скажімо, на «Ланжероні» пенсіонери можуть лежати на лежаку до 11-ї годи­ни ранку безоплатно, а на «Фон­танці» — цілий день. Усі інші пла­тять: за лежак з матрациком — 70 гривень за день, за парасо­лю ще 50. Для продавців пахла­ви і креветок влітку — грошовий рай. За склянку креветок треба заплатити 40 гривень, стільки ж за маленьку пахлаву. За велику — на «десятку» більше. Носять варену кукурудзу за 30 гривень. Але за 300 метрів біля пляжу таку саму продають за 15.

На пляжі відразу видно, де відпочивають одесити, а де при­їжджі. Гості, як правило, сма­жаться до стану печеного рака, щоб за прискореною програ­мою набратися одеського сон­ця. На цілий рік. А наступно­го літа знову приїхати в гості до Одеси-мами.

Фото авторки

Одеса

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram