Має енциклопедичні знання з історії, та не вміє зашнурувати черевики

В Україні вперше вищу освіту здобув юнак із синдромом Дауна

Фото з Фейсбуку

Богдан Кравчук із Луцька — дивовижний юнак. У нього — синдром Дауна. Такі діти в Україні, як правило, мають обмежений простір для життя. А він вийшов за відведені для нього суспільством рамки і став першим в історії нашої держави випускником вишу з таким генетичним захворюванням!

Народження Богдана було дуже бажаним і довгожда­ним. І навіть звістка про сонячне дитя із зайвою хромо­сомою не змусила батьків від­мовитися від сина. Діагноз «син­дром Дауна» боляче різонув слух, та не вирвав любов із серця.

Сьогодні сміливо можна ска­зати: кожне досягнення Богдана — це титанічна праця і фанатич­на віра у сина мами Євгенії Кі­нах. Вона не лише ночей не до­сипляла, а наполегливо шукала можливості для розвитку сво­єї особливої дитини. Як кажуть, стукала у всі двері. І, певно, по­штовхом до цього стала розмова з харківським академіком Оле­ною Гречаніною, яка працювала із «сонячними дітьми». Вона пер­шою з лікарів дала матері надію, запевнивши, що з Богдана «ви­йдуть люди», якщо ним займати­ся. А її фраза про те, що хлопчик навчиться раніше читати, аніж розмовляти, стала пророчою!

— Тоді я лише скептично по­сміхнулася. Богданчику був лише рік, — згадує Євгенія Кі­нах. — Він підростав, я читала йому книжки. При цьому паль­цем водила по буквах, а він спо­стерігав. І так сам механічно на­вчився читати. Захотів вивчити столиці світу — у чотири роки знав їх усі. Але досі йому не вда­ються елементарні для здорової людини речі: йому складно ви­йти в магазин, не може сам за­шнурувати черевики…

Хлопчика взяли на навчання в реабілітаційний центр. Як гарно напам’ять він розповідав вірші, переказував тексти! А от з точ­ними предметами не дружив. Коли ж почав вивчати історію — це стало найулюбленішим для нього предметом. Адже любов до книг, до минувшини фактич­но з пелюшок прищепив йому дідусь — заслужений лікар України Василь Кравчук. До речі, й назвав онука саме він Богданом не випадково, а на честь вели­кого гетьмана Хмельницького.

Навчання у школі добігало кінця. Мамі спокою не давали думки про майбутнє сина. Зна­ла, що він марить історією, — може годинами розповідати про події минувшини. При цьому так гаряче світяться його очі! Жін­ці хотілося бачити єдину дитину щасливою. І вона запропонува­ла синові… скласти ЗНО.

— До пробних іспитів Богдан готувався сам. Його результат мене просто вразив. До осно­вної сесії зовнішнього незалеж­ного оцінювання синові допо­магав підготуватися репетитор. Здобуті бали відкривали для Богдана неймовірні можливості — двері до вищого навчального закладу. Однак не все було так просто, як ми думали, — щиро ділиться жінка.

Виявляється, хлопцеві не хотіли видавати довідку про профпридатність. І лише скру­пульозне вивчення медичної документації, постанов Каб­міну дозволило батькам зна­йти юридичні норми і відстоя­ти право свого особливого сина на вищу освіту. Й у 19 літ Богдан Кравчук став студентом-першо­курсником історичного факуль­тету Східноєвропейського на­ціонального університету імені Лесі Українки у Луцьку.

І ось недавно мрія здійснила­ся — Богдан отримав заповітний диплом про вищу освіту. Нині він — фахівець з європеїстики та іс­торії міжнародних відносин. Коли вручали документи, хлопець на сцену не вийшов, а вибіг! Бо для нього воістину ця мить була найурочистішою. Важко було стри­мувати емоції від неймовірної пе­ремоги і рідним. Бо непросто усім далися ці роки навчання. Не при­ховують: мама перетворилася на постійного асистента для сина, якому важко було орієнтуватися у коридорах вишу. Вірними поміч­никами стали одногрупники, які між парами водили хлопця з одні­єї аудиторії в іншу, бо Богдан гу­бився. Зате коли починалися фа­хові предмети, часто він іншим ставав у пригоді, перед семіна­ром розповідаючи якісь такі дета­лі теми, що в енциклопедіях важ­ко було вишукати.

Сьогодні в юнака починаєть­ся нове життя. Позаду вже сту­дентські будні, іспити та ви­пускний, хвилювання перед складними екзаменами та щас­ливі емоції від спілкування з ро­весниками, викладачами. А по­переду — крок у невідомість. Чи готове суспільство прийняти вчителя із синдромом Дауна?

— Я реаліст. Хоч моя дити­на для мене — найкраща у сві­ті, намагаюся об’єктивно диви­тися на такі речі. Чи впорається він повноцінно з роботою вчите­ля? Не впевнена. Зате він може бути надзвичайно цікавим екс­курсоводом, помічником вчи­теля для роботи з особливи­ми дітками, працювати в архіві, з комп’ютером… Сподіваюся, для Богдана знайдеться робота, щоб він міг існувати в суспіль­стві, бути серед людей. Щоб усі ці докладені зусилля не стали марними, — щиро говорить Єв­генія Миколаївна.

У США «сонячні люди» пра­цюють офіціантами в кафе, ре­монтують взуття, знаходять іншу роботу. Вони педантичні праців­ники бібліотек, бо чітко розкла­дають літературу. А ось в Україні такої практики немає. Кравчуки сподіваються, поки що.

Я запитую у Богдана, яким він себе бачить у майбутньому. Хлопець щиро відповідає:

— Мрію знайти роботу, мати сім’ю і змогу забезпечувати рід­них…

м. Луцьк.