Іван «дьоргає нормально»

У карпатських селах по ягоди ходять від малого до старого

Для місцевих жителів карпатських сіл липень — гаряча пора збору ягід. «На чорниці» (по- місцевому їх називають просто ягоди) ходять чи не усі — від малого до старого. Точніше, усі, хто не цурається важкої праці. Бо збирати ягоди — це пекельний труд.

Пані Катерина встає о пів на шосту ранку. Разом зі старшим сином — студентом, який на ка­нікули приїхав зі Львова у рідне село, йдуть на полонину у чорничники. До­рога довга — кілометрів два, бо біля села уже всі ягоди вичесали (чор­ниці збирають спеціальними при­строями — чесалками, що нагадують велику виделку або великий гребінь. — Авт.). Збирають приблизно до обі­ду. Назад йдуть «нав'ючені», несуть по кілька повних відер. «Урожай» од­разу ж здають в імпровізований при­ймальний пункт. У кожному селі та­ких пунктів кілька. Їх облаштовують у звичайній хаті ті селяни, які мають контакти з закупівельниками. Раз на кілька днів закупівельник приїжджає бусом і забирає усі ягоди.

Йду разом з пані Катериною зда­вати її сьогоднішній урожай. На обі­йсті, де приймають чорниці, людно — одні вже отримали гроші і «йдуть домів» з порожніми відрами, інші чекають своєї черги, аби зважили їх­ній товар. Пані Катерина пересипає афини з відер у великі пластмасові контейнери, які ставлять на вагу. 21 кілограм! Якщо відняти вагу контей­нерів, то вийде майже 19 кілограмів! Цього дня ягоди приймають по 52 гривні за кіло.

Ціна змінюється щодня. На­приклад, тиждень тому при­ймали по 46 гривень. Господар обійстя каже, що ціна буде зрос­тати, бо ягід поблизу села вже нема, треба йти далеко у гори, а це не кожному під силу. Пере­купники йому телефонують що­ранку і кажуть, за яку ціну сьо­годні приймати у селян ягоди. У попередні роки бували випадки, що ставили дуже низьку ціну, до­водилось сваритись, торгувати­ся, бо люди за такі гроші не хо­тіли здавати. Тоді закупівельники змушені були піднімати ціну. А ще приймачі ягід наголошують, щоб зелених було не більш ніж 10 відсотків. Інакше відмовля­ються брати. Річ у тім, що у горах ягоди ще не всюди достигли, але селяни їх вже квапляться збира­ти, бо ж конкуренція!

Поки з пані Катериною роз­раховуються, я розговорилася з паном Володимиром, який уже здав свій урожай, отримав гроші і усіх розважає анекдотами. «А ви скільки заробили?» — запитую. «700 гривень», — каже з гордістю. За мить уточнює: «Навіть 707!». «Ну, ви молодець», — хвалю чоло­віка. «Та я, було, й більше збирав! Минулого разу на 1100 гривень приніс», — хвалиться. Пан Воло­димир вже не місцевий, точні­ше, він у цьому селі народився і виріс, але з молодості поїхав на Харківщину на заробітки — зби­рав буряки. Там познайомився з дівчиною, одружився і залишив­ся жити. Але щоліта приїжджає у рідне село погостювати, а за­одно, як каже, «бабки на ягодах заробити». «Уявляєте, — каже, — сьогодні пішов по ягоди о сьомій ранку, дійшов майже до „грани­ці“ („границею“ називають межу з Закарпатською областю), хо­тів закурити і побачив, що забув запальничку. Мусив вертатися додому. А це майже два кіломе­три!».

Запитую господаря, скільки у середньому люди щодня чор­ниць здають. «По-різному бу­ває. Я ще їжджу на Закарпаття, там у людей купую ягоди, бо їм місцеві перекупники дешевше дають. У нас по 52 гривні при­ймають, а у них по 40, то вони мені телефонують і просять, щоб приїхав до них. Бувало, від них пів тонни везу, і наші з пів тонни здають», — каже господар.

Тим часом його донька, яка закінчила дев’ятий клас, допо­магає батькам приймати ягоди: сама їх пересипає у ящики, ва­жить, потім заносить до підвалу. Звертаю увагу на її розкішний манікюр. «Не шкода манікюру, — запитую дівчину, бо ж від чор­ниць пальці сині?». «Лимонна кислота відмиє», — відповідає за неї батько.

Запитую, хто у селі чемпіон з ягід, тобто найбільше приносить? «Та ось Катя дуже роботяща, — кивають у бік пані Катерини. «Я на другому місці», — сміється пан Володимир. «А ще Іван «дьор­гає нормально», — каже госпо­дар обійстя. «Дьоргає нормаль­но — це означає багато збирає?» — уточнюю. «Ну так є, читавий». Я не розумію, перепитую, що озна­чає «читавий», у сенсі «начита­ний»? Сміються, кажуть, у селі свій сленг, львівські не все розу­міють, що місцеві говорять. Чита­вий — це роботящий.

«Он бачите, малий бігає, — по­казують мені на хлопчика років семи-восьми, який неподалік ба­виться зі своїми однолітками. — Сьогодні також ягоди здавав, сам збирав, 300 гривень заробив».

Як закінчиться ягідний сезон, селяни підуть по гриби. Вже че­кають на осінні, бо літніх через примхи погоди немає. Не те що білі, навіть козарі, які місцеві і за порядні гриби не вважають, не повилазили. Гриби та яго­ди — дари лісу, які дають місце­вим можливість заробити трохи «живих» грошей. Більшість чо­ловіків — на заробітках, тож уся важка сільська праця переваж­но на жінках. Корова, город, ко­совиця, домашня господарка. А ще треба знайти час на ягоди піти та кілька кілометрів на собі тягнути повні відра… Карпа­ти — лише для туристів рай, для місцевих жителів — сувора ре­альність, де треба гарувати від ранку до ночі…