«За п’ять років вона ні разу перед нами не вибачилася»

В Апеляційному суді завершився розгляд резонансної справи щодо лікаря-анестезіолога

Лікар Зоряна Павлишин під час судового засідання

Резонансна справа про смерть 43-річного пацієнта Львівської обласної клінічної лікарні, що на вул. Чернігівській, 7, яка тривала п’ять років, завершилася. Апеляційний суд у Львівській області ухвалив рішення: «Стягнути з обвинуваченої лікарки-анестезіолога Зоряни Павлишин, яка неналежно виконувала свої професійні обов’язки, що й спричинило тяжкі наслідки (смерть) хворого Віктора Сьоміна, 500 тисяч грн моральної та матеріальної шкоди». Служителі Феміди встановили вину медика.

У Віктора Сьоміна почав боліти зуб мудрості. Чоло­вік звернувся у полікліні­ку, що на вул. Симоненка. Про­блемний зуб йому видалили. А вже наступного дня у порожнині рота утворилася флегмона (вну­трішній нарив). Чоловік зателе­фонував у поліклініку, але там був вихідний. Тоді родина Сьо­міних зателефонувала у «швид­ку». Там їм відмовили, сказали, що стоматологічними пробле­мами не займаються і поради­ли звернутися у стоматклініку на проспекті Шевченка. Там чо­ловіка оглянули і сказали негай­но звернутися у відділення ще­лепно-лицевої хірургії обласної клінічної лікарні. В цей час цей стаціонар приймав ургентних хворих. Тож вони пішли в облас­ну клінічну лікарню. Лікар, який прийняв пана Віктора, оцінив стан хворого як середньої важ­кості. Хворому дали антибіотик і антигістамінний препарат, щоб стабілізувати його стан. У чоло­віка був великий набряк, який треба було оперувати. Пере­йшли до ургентної операційної і чекали, коли звільниться черго­вий анестезіолог, яка була заді­яна на іншій операції. Коли його поклали на операційний стіл, спроба ввести наркоз вияви­лась фатальною. Чоловік помер. Черговим анестезіологом тоді була лікар Зоряна Павлишин.

Після поховання родина вирі­шила шукати правди у суді, щоб покарати винних у смерті Вікто­ра.

У 2018 році Личаківський ра­йонний суд (головуючий суддя Леньо С. І.) визнав Зоряну Пав­лишин «винуватою у вчиненні кримінального правопорушен­ня, передбаченого ч. 1 ст. 140 К К України, та призначити покаран­ня у вигляді п’яти років позбав­лення права обіймати посади у сфері медицини та займати­ся медичною діяльністю». Тією ж ухвалою Личаківський суд звіль­нив Зоряну Павлишин від цього покарання «у зв’язку із закінчен­ням строків давності». Поки три­вали слідчі дії та судові процеси, лікар Зоряна Павлишин продо­вжувала працювати.

Тим часом районний суд за­довольнив цивільний позов по­терпілих і ухвалив рішення про стягнення з клінічної лікарні на користь потерпілих 500 тисяч грн моральної та матеріальної шкоди.

Обвинувачена лікарка подала апеляцію.

Журналіст «ВЗ» побувала на фінальному судовому засіданні під час оголошення ухвали (го­ловуючий суддя Ігор Стельмах) та поспілкувалася після засідан­ня з рідною сестрою загиблого Віктора Сьоміна, Тетяною Іва­ненко.

— Пані Тетяно, справа в Апе­ляційному суді завершилася. Відчуваєте сатисфакцію?

— Адвокат обвинуваченої по­стійно затягував справу… Ніхто не хоче відповідати за свої по­милки. За п’ять років вона (лі­карка-анестезіолог. — Авт.) ні разу перед нами не вибачилася. У першій інстанції суду не визна­ла своєї вини. І після апеляції не визнає своєї вини.

— У своєму виступі на суді лікарка намагалася переклас­ти вину на ЛОР-лікарів, яких викликали на операцію…

— Захист пані Павлишин, ма­буть, думав, якщо перекла­дуть вину на когось іншого, то з неї обвинувачення знімуть. Усі львівські та київські експерти­зи підтвердили, що винна саме анестезіолог, яка робила брату наркоз. Замість того, аби ввести трубку з киснем у трахею, потра­пляла у стравохід, а далі не змо­гла загалом заінтубувати.

Коли ми побачили брата, перше, що нам впало у вічі, — живіт був як у вагітної жінки на дев’ятому місяці. Весь кисень потрапив у шлунок: кишківник роздувся, живіт роздувся… Діа­фрагма підпирає серце, кисень не потрапляє до головного моз­ку. Скільки мозок може бути без кисню? Поки серце працювало, вони ще намагалися його реані­мувати. Але реанімацію робили фактично тоді, коли мозок вже відмирав…

— Згадайте той момент, коли лікарі вам сказали, що брат помер…

— Прийшла мама. Вона при­везла постіль — у лікарні нічо­го не було. Ми з мамою сиді­ли під операційною і бачили усю ту метушню. З операційної вийшло чоловік з десять ліка­рів, точно не пам’ятаю, бо була шокована. Виходять понуре­ні: «Ми нічого не могли зробити, ваш брат помер!». Запитуємо: «Як? Від чого?». «У нього корот­ка і м’язиста шия, і ми не змогли його інтубувати», — почули ми (не змогли зробити наркоз. — Авт.). Він спортивної статури, зрозу­міло, що шия має м’язи. Багато людей з такою шиєю. То що, їм усім неможливо ввести наркоз?

— Ви зайшли в операційну?

— Вони нас не пускали, але ми їх відсторонили і зайшли в опе­раційну. Лежить брат на сто­лі, весь фіолетовий, у мармуро­вих плямах. Живіт — величезний. Мама одразу сказала: «Ви його задушили! Він весь синій». Моя мама лікар із шістдесятирічним стажем. У нас в сім’ї — три поко­ління лікарів.

Пані Тетяна на деякий час за­мовкає. А потім, ніби картаючи себе, зі сльозами на очах каже: «Це я змусила брата вирвати той клятий зуб. Він у нього дов­го нив… Кажу: «Три дні вихідних. Свята. Не треба тягнути».

— Що сказала ваша мама, коли почула рішення Апеля­ційного суду?

— Мама боялася, що не дожи­ве до кінця цього судового про­цесу. У неї дуже погіршилося здоров’я. Вона ніколи не ходила з паличкою. Бігала на дачу. А те­пер ми не маємо дачі. Довелося все продати…