А про «не введи нас у спокусу» Філарет забув...

90-річний екс-очільник УПЦ КП провокує розкол у Помісній церкві, мріє зійти на її престол

Почесний патріарх ПЦУ, митрополит Київський Філарет

Православна церква України, з часу народження якої минуло лише чотири місяці, на велику втіху її ворогів, опинилася перед загрозою розколу, а то й… зникнення. За іронією долі, докладається до цієї руйнації один із творців ПЦУ — колишній глава УПЦ Київського патріархату Філарет. 90-річний владика, на мудрість якого завжди було сподівання, нині почав робити невиважені кроки, які торпедують досягнення історичної ваги, дошкульно б’ють по авторитету України у світі.

Минулої неділі в інтерв’ю одному зі скандальних телеканалів Філарет заявив, що має намір відновити… УПЦ Київського патріархату. Ба більше, вважає, що вона існує (це повторив на прес-конференції 15 травня) і далі. Та сама УПЦ КП, діяльність якої підписом са­мого Філарета було припинено 15 грудня 2018 року, у результаті чого на Всеукраїн­ському православному об’єднавчому со­борі ця структура разом з УАПЦ увійшла у Православну церкву України. Філарет і далі вважає себе патріархом УПЦ КП, перебирає на себе владні функції, повно­важення на які уже не має. Зокрема, на бланку неіснуючої УПЦ КП розіслав по­над 60 православним єпископам (при­було лише чотири) запрошення на уро­чистості, присвячені священномученику Макарію, а також на загадкове «братське спілкування». На цьому зібранні Філарет планував схилити архієреїв до скликання на початку літа Помісного Собору. Щоб на ньому, всупереч Томосу, переписати на свій лад статут ПЦУ.

Зокрема, скасувати прописану демократичну ротацію членів Свя­щенного Синоду і застовпити міс­це для 12-ти постійних його пред­ставників (як саркастично зауважив хтось — «членів митрополітбюро»). Прогнозували, що на цьому Соборі Філарет планує шляхом маніпуля­цій відсторонити митрополита Епі­фанія, якого раніше рекомендував у предстоятелі, а «патріаршество» закріпити за собою…

Якби, не дай Боже, таке справді трапилося, українське православ’я спіткала би ще одна глибинна кри­за. ПЦУ втратила б Томос, що при­звело б до плачевних наслідків і для нашої державності. У Кремлі тоді били б у литаври! Путін вере­щав би на цілу горлянку: «Мы же го­ворили, что эти украинцы ни на что не способны! Что им нужна наша братская рука»…

Філарету почало відмовляти від­чуття реальності, скромність і са­мокритичність. Принижуючи вирі­шальну роль Константинополя у наданні Томосу про автокефалію, він заявляє, що «лукаві греки нас обдурили», що Об’єднавчий собор був «не нашим». При тому владика ніби забув, що саме з волі Вселен­ського Патріарха з нього зняли ана­фему, накладену Москвою…

Зрештою, і поява Філарета у ві­деоролику, записаному штабом обраного президента Зеленсько­го із закликом до молитви за мир на Донбасі, у компанії предстоя­теля колишньої УПЦ М П Онуфрія, який ще недавно поділяв москов­ську анафему нині почесному па­тріарху ПЦУ, теж сприйнялася нео­днозначно…

Тепер Філарет з прогресуючим марнославством, дитячою веред­ливістю почувається ображеним ледь не на всіх. Найбільше гніва­ється на предстоятеля ПЦУ Епіфа­нія — мовляв, той після надання То­мосу лише п’ять разів спілкувався з ним, не провів жодного спільно­го богослужіння. А ще екс-керівник УПЦ КП незадоволений тим, що Епіфаній «порушив домовленос­ті», згідно з якими нібито той обіцяв представляти ПЦУ у світі, а керува­ти нею в Україні мав він, Філарет…

Такі дії — не інакше, як жадоба реваншу, внутріцерковний путч з волі амбітного функціонера у рясі, якому не дає спати втрачений пре­стол. Українська громадськість й міжнародна спільнота шоковані.

А мені пригадалася зустріч з од­ним з колишніх керівників Секре­таріату президента часів Віктора Ющенка. Інтерв’ю з ним ми запису­вали кілька років тому, після пере­моги Януковича. Мій співрозмов­ник, який тоді курирував стосунки з Константинополем, сказав: «Ми могли ще у липні 2008-го отримати Томос про незалежність української церкви. Для цього все було гото­ве. Варфоломій І прилетів до Киє­ва з наміром оголосити позитивне рішення. Потрібно лише було, щоб про волю до об’єднання всіх право­славних України у присутності Його Всесвятості заявили усі київські іє­рархи. Заодно — щоб погодилися на демократичні вибори глави нової церкви. Два владики прийняли такі умови. Лише один наполягав, щоб очільником УПЦ призначили саме його. Після цих слів розчарований Варфоломій скоротив свій візит і спішно відбув до Стамбула, так і не озвучивши текст, який лежав у ки­шені його мантії. Особою, через яку це сталося, був Філарет…».

Зізнаюся, тоді я скептично сприйняв це одкровення з кулуа­рів Банкової. Але тепер вірю у ньо­го, воно багато що пояснює.

Заслуги Філарета у творенні не­залежної Української православ­ної церкви беззаперечні — він стояв біля її витоків. Багато добрих слів сказано на адресу владики. Пре­зидент Петро Порошенко присво­їв цьому релігійному діячеві зван­ня Героя України. На найвищому державному рівні відзначено юві­лей Філарета. Глава ПЦУ Митропо­лит Епіфаній призначив його одним з трьох постійних членів Священ­ного Синоду. Щоб догодити Філа­рету, почали іменувати «почесним Патріархом» ПЦУ. Закріпили за ним покровительство над київськими храмами, а під резиденцію віддали Володимирський собор. Але, во­чевидь, цих почестей Філарету ви­явилося замало. Він захотів абсо­лютної влади у Православній церкві України. Хоча раніше письмово обі­цяв не претендувати на неї.

Як тут не пригадати життя іншо­го церковного ієрарха України — кардинала Любомира Гузара, ко­лишнього глави УГКЦ. На схилі літ він не став триматися за посаду, а добровільно зрікся її, давши дорогу молодим. Жодним чином не впли­вав на вибір свого наступника. І без високого статусу продовжував ві­рно служити Церкві. Кожне його по­слання, просякнуте добром, вірою, розбирали на цитати. Цією постат­тю захоплювалися навіть іновірці й атеїсти. В історію України Любомир Гузар увійшов гідно. А дехто з цер­ковників своїми владними апетита­ми ризикує у неї вляпатися…

У головній молитві християн «Отче наш…» є настановчі слова «і не введи нас у спокусу». Вони на­гадують вірянам про високе, яке не можна розмінювати на дріб’язок, на вторинне. Було б добре, щоб над смислом цих слів задумувалися не лише прості миряни, а й деякі їхні забудькуваті пастирі. Бо надто ви­сокою є ціна забуття прописних іс­тин.

Коментар для «ВЗ»
Тарас Антошевський, релігієзнавець

У мене сумні враження від почутого з уст Філарета. У бага­тьох речах цей владика сам собі суперечить. Перекреслює ті по­зитивні речі, до яких свого часу доклався. Каже про якесь дво­владдя у Церкві, про збережен­ня Київського патріархату. Ніх­то не підтверджує якісь посадові обіцянки Філарету, більше того, у листі від 14 грудня 2018 року він сам зрікся влади. Виникає запитання: чи розуміє Філарет, які наслідки можуть мати такі його заяви? Можна говорити про цілковиту безвідповідаль­ність його і тих осіб, які підсува­ють йому певні ідеї. Філарет зви­нувачує протилежну сторону, що та «працює на Москву». Вод­ночас своєю нинішньою діяль­ністю сам підігрує Москві, яка хоче, щоб в українській церк­ві був розкол. Амбіції Філарета «будувати патріархат» супере­чать Томосу і Статуту ПЦУ, який разом з греками готували пред­ставники колишньої УПЦ Київ­ського патріархату. Своїми дія­ми Філарет шкодить об’єднаній церкві. Одна з причин того, що її досі не визнають інші право­славні церкви, — деструктивна діяльність Філарета…