• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Якось підміняв людину, що поїхала в Україну, і доглядав італійського дідуся. Думав, звар’юю…»

«Якось підміняв людину, що поїхала в Україну, і доглядав італійського дідуся. Думав, звар’юю…»

Львівський художник Олег Колотай прожив на Апеннінах 18 років

„Українці у Римі проводять акцію протесту проти російської військової агресії.

Із Олегом Колотаєм ми вчилися разом моделювати одяг у Львівському інституті прикладного й декоративно­го мистецтва. У «лихі 90-ті» Олег, як і багато співвітчизни­ків, виїхав до Італії на заро­бітки. У Римі працювала його дружина, він поїхав до неї з 11-річним сином Олесем. Так і затримався на Апеннін­ському півострові на довгі 18 років. В Україну повернув­ся лише тепер — збагачений життєвим досвідом та непе­ресічними враженнями.

Олег чи не в кожну фра­зу вставляє італійські сло­ва. Працював на найріз­номанітніших роботах, навчився готувати страви італійської кух­ні та став ще більшим патріотом України. Як же живеться україн­цям у країні макаронів, високої моди та архітектурних пам’яток?

«Перший рік у Римі був дуже важким — без документів і робо­ти, — пригадує Олег. — Італійську мову почав вивчати «на слух». Років за два вже міг нарівні спіл­куватися з італійцями. А до того допомагали наші. Сина Олеся знайомий італієць взяв під свої документи, і малий пішов до школи. Тепер Олесю вже 30 ро­ків, і, на жаль, він почувається більше італійцем, ніж українцем. Хоча в курсі усіх подій в Україні.

Я працював де попало. Хо­тів потрапити в сім’ю, щоб за кимось доглядати, і була мож­ливість малювати. Але малюван­ням довелося і заробляти на хліб — продавав пейзажі й портрети на вулицях Рима. У Римі є укра­їнські художники, які виживають саме з малювання.

Дуже багато наших працюють «баданте», тобто доглядальника­ми за літніми чи хворими людь­ми. Європа старішає, тому попит на цю професію збільшується. Багато українців працюють неле­гально. Бо самі італійці не хочуть платити податки за українця, якому дали роботу. І так платять доглядальнику на руки не менш ніж 900 євро у місяць. (Єдина проблема для нелегала — він не може раз на рік з’їздити в Украї­ну, бо на кордоні отримає депор­тацію і потім його не впустять до Євросоюзу). Робота ця, звичай­но, пекельна. Особливо для тих, хто домовляється працювати 24 години на добу, тобто йому ча­сом навіть не можна виходити на вулицю. Якось я підміняв люди­ну, яка поїхала в Україну, і догля­дав італійського дідуся. Думав, що звар’юю…

Жив, як усі наші, наймав ліж­ко-місце. У Римі якщо знайдеш ліжко-місце за 200 євро на мі­сяць, це дуже добре. Спочатку працював нелегалом, через три роки отримав легалізацію. Але легалізація — не манна небес­на, а свого роду добровільне за­кріпачення. Якщо легалізуєшся, обов’язково мусиш працювати, платити податки, «світити» гос­подаря, який тебе взяв на роботу, мати конкретне місце «пропис­ки» і щороку це підтверджувати. Інакше тобі через рік не понов­лять документи. Легалізованому дається відпустка — 22 дні на рік. На решту часу мають бути доку­ментальні підтвердження, що ти працював. Роботу маєш знайти сам. Мені жодні біржі праці не допомогли працевлаштуватися.

Італійська держава захищає своїх громадян. Там, як і в нас, є корупція і злочинність, але ти бачиш, що злодіїв ловлять, засу­джують, комунальні та соціаль­ні проблеми простих людей ви­рішуються, державні програми працюють. Наприклад, захист культурних цінностей. Мисте­цтвознавці там за свою культур­ну спадщину горло перегризуть! Доходить до курйозів: посеред містечка стоїть якась напівроз­валена стодола, але її не дають рухати, бо вона з XII століття. Це нам від них треба переймати.

Італійці — великі патріоти своєї країни, свого міста. Кожен італі­єць шаленіє за футболом. У жит­тєвій ієрархії італійця футбол стоїть на такому ж місці, як їжа. А їжа для них — ледь не релігія. Півдня можуть обговорювати, що сьогодні у них буде на обід, з яких продуктів і як будуть готу­вати. Переважно продукти купу­ють у приватників — у пекарнях, м’ясних лавках. Але є й супер­маркети. Я в Італії навчився не­погано готувати страви місцевої кухні. Мене навіть один господар запрошував готувати для роди­ни. Працював я також на при­ватному сироварному заводі, на прибиранні у парках і садах. Але рано чи пізно ця робота закінчу­валася, і треба було шукати нову. Останні роки жив у провінції, де доглядав за порожнім будинком. Це проблема для Італії — є цілі «мертві» містечка. Стоять ши­карні будинки, але там ніхто не живе. Роботи у містечку немає, господарі перебралися у великі міста, продати свою нерухомість не можуть, бо вона нікому не по­трібна. Провінція вимирає…

Італійського радіо не слухаю від 2014 року. Бо італійські кана­ли подавали події Революції гід­ності в антиукраїнському клю­чі. І досі в Італії трактують події в Україні з позиції угодовства пе­ред Росією. Коли їм вигідно, ко­зиряють своїми євроцінностями. А завтра Вова Путін зробить їм «дешевшу трубу» з газом, і вони ще більше стануть на його бік. Впливи Росії на Італію дуже по­тужні. Нинішній італійський уряд — пропутінський.

Із початком Революції гідності багато українців в Італії стали па­тріотами України, згуртувалися. Ми організовували акції протес­ту проти путінського режиму, во­лонтерили, досі збираємо кошти й речі для відправки нашим вої­нам на фронт. Серед наших зем­ляків є такі, в яких усе помеш­кання завалене гуманітаркою, військовим спорядженням.

Олег Колотай та актриса Римма Зюбіна під час презентації фільму «Гніздо горлиці» у Римі.

Великий позитив — свідомі українські жінки, які одружили­ся з італійцями і пояснюють їм справжню суть подій в Україні. Багато українок у 90-ті повихо­дили за італійців. Зараз уже піш­ла «друга хвиля» — діти повирос­тали, почуваються італійцями, а сім’ї починають розлучатися. Італійські закони — на боці жін­ки (хоча переважно жінки італій­ської). Якщо розпадається іта­лійська сім’я, жінка забирає все — квартиру, майно. В Італії навіть сформувався цілий прошарок розлучених чоловіків, які працю­ють фактично тільки на аліменти. Італійські жінки дуже ділові: ро­бота, робота… Так не чепурять­ся, як наші. Кросівки, джинси, куртка, мотоцикл, машина.

Українки в Італії добре асимі­лювалися. Зараз уже ніхто туди не їде «в нікуди», як це було ко­лись. Усі знають, куди їдуть, ма­ють знайомих, знають, де шукати роботу. Ставлення до українців в Італії — добре. Навіть коли полі­цейські перевіряють документи на вулицях, то як побачать наш паспорт, одразу розслабляють­ся, мовляв, це ж українець.

Я би не назвав українців в Іта­лії діаспорою. Це, швидше, за­робітчани. Канадська, амери­канська, британська спільноти — це діаспора, бо вони емігру­вали після Другої світової війни, мали своїх представників в ор­ганах влади, щоденні українські школи. А в Італії на цілий Рим є одна недільна українська школа з дивною посткучмівською на­звою «Престиж».

Ціни на основні продукти в Італії — такі самі, як і в нас, на­віть дешевші. Є система зни­жок. Перед святами у них ціни на продукти падають. Усе ро­блять, щоб продати більше про­дуктів. А у нас навпаки — ціни до свят підскакують.

Поживши в Італії, бачу, що Україна йде правильним шля­хом, яким пройшла уся Східна Європа, — у Євросоюз. Головне, щоб це все після виборів пре­зидента не відкотилося назад. Дякувати Богу, Верховна Рада конституційно закріпила курс України в ЄС і НАТО.

Мені у Львові бракує італій­ського синього неба, яскраво­го сонця, особливого позитиву італійців. А там бракувало друж­нього спілкування. Не було мож­ливості так посидіти з друзями за пляшкою вина, як тут. Хоча я познайомився і подружив­ся з класним чоловіком — поль­ським музикознавцем Кшишто­фом Верніцьким. Від 1970 року він живе у Римі. А познайомив­ся, як не дивно, у Львові, коли Кшиштоф презентував антоло­гію української музики в Інсти­туті народознавства НАНУ. Це аудіокнига «Музична подорож Україною», 11 годин звучання, історія української музики від історичних часів і до сучасності.

За роки в Італії я навчився ці­нувати те, звідки я є. Ми в Укра­їні не усвідомлюємо, що має­мо, на якому рівні перебуваємо, що має Львів. Бажаю всім поїха­ти за кордон, заробити і доро­битися, але не забувати про те, що маємо. Усе пізнається у по­рівнянні…".

Фото з приватного архіву художника

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Якось підміняв людину, що поїхала в Україну, і доглядав італійського дідуся. Думав, звар’юю…»