Потяг «Україна» може зійти з рейок

Ціна помилки на виборах може бути смертельно небезпечною

Карикатура: Думская

На цих виборах Україна нагадує мені потяг, в якому частина пасажирів вирішила зірвати стоп-кран. Бо їм не подобається машиніст. Їх у цьому потягу дратує все: і вагони старі, і постіль запрана, і провідники зачухані, і сусіди по купе нахаби, і чай холодний… Тому вирішили психонути, зірвати стоп-кран і вигнати машиніста. Як рухатися далі? «Нічого страшного, — заспокоюють бунтарі оторопілих пасажирів, яким, може, також чай у потязі не дуже смакує, але які вважають, що файний чай неодмінно вип’ють у затишному європейському домі, головне — безпечно до цього дому добратися. Саме туди цей потяг і їде. Їде довго, з затяжними зупинками, з неодноразовою спробою змінити напрямок руху… Здавалось, найбільші труднощі нарешті подолано, а незворотність руху вже не підлягає сумніву. І раптом з’ясовується, багато хто мріє зірвати цей клятий стоп-кран. «Як же ми без машиніста поїдемо?» — запитують одні пасажири. «Є інший машиніст», — відповідають інші. «Але ж він не машиніст! Він такий самий пасажир, як і ми, лише краще за всіх анекдоти у дорозі розповідає!» — «Навчиться!» — відмахуються у відповідь. «Та поки буде вчитися, поїзд стоятиме на місці», — не заспокоюються прихильники старого машиніста.

«А як навчиться, то може взагалі поїде у зворотний бік. Ніхто ж достеменно не знає, чим він дихає, цей новенький, куди захоче їхати? Ось попередній машиніст спочатку вів потяг в один бік, потім пере­думав і розвернув у протилежний. Чим то закінчилося?..»

А поки пасажири сваряться, стрілоч­ник, скориставшись тим, що рух потяга стишився, підступно переводить стріл­ку…

ТЕ, що зараз відбувається в Украї­ні, скидається на якийсь жахливий за своїм цинізмом соціальний екс­перимент. Нам підсовують цукерку, сма­ку якої ми не знаємо, навіть не впевнені, чи вона їстівна, але обгортка така прива­блива, що багато хто готовий її проков­тнути.

Сьогодні ніхто з впевненістю не може сказати, яким президентом буде Зелен­ський, якщо його оберуть. Навіть ті не­численні представники штабу, які ходять на ефіри замість нього, визнають, що до­стеменно не знають, чим дихає їхній бос. Радник Зеленського Олександр Данилюк (колишній радник президента Януковича та міністр в уряді Гройсмана) в ефірі од­ного з телеканалів, запинаючись і черво­ніючи від незручності, під сміх аудиторії в студії пояснював, що знає Зеленсько­го лише два місяці, але «за ці два міся­ці побачив, як він відповідально ставить­ся до своєї відповідальності». Це коротко про компетентність не лише кандидата у президенти країни, а й так званої Зе-команди.

Не знаю, як кому, а мені буде відверто соромно, якщо в Україні буде такий пре­зидент. Річ навіть не у тому, що він неосві­чений і недосвідчений. Це ще півбіди, за бажання можна навчитися. Хоча вчитися, звичайно, краще на «кішках», а не на нас з вами. Найгірше, уся попередня «істо­рія становлення» пана Зеленського свід­чить про те, що він не буде президентом українського світу. Поняття державності, державотворення, патріотизму для ньо­го абстрактні, хіба як привід для жартів. Згадайте концертну діяльність «Кварталу 95», їхні знущальні сценки про недолугих, точніше, напівдебільних галичан у виши­ванках, про Україну, яку порівнювали з проституткою-порнозіркою, про ебоні­тові палички, якими вигідно бити майда­нівців, аби видобувати електрику… Якби Зеленського зараз не ховали від преси і виборців, багато хто зрозумів би, що ан­тиукраїнські жарти «Кварталу» — не ви­падковість.

Президент задає тон у країні. Від його світогляду, моральних та професійних якостей залежить напрям розвитку. Зре­штою, достатньо подивитись, хто за­раз до Зеленського прибився і хто за нього агітує, щоб зрозуміти, куди країну цей потяг завезе. Я нікого не хочу ляка­ти, хоча самій, звичайно, страшно. Але у стратегічному виборі керуватися лише ненавистю до Порошенка, який чогось не зробив чи не доробив, і при цьому не­дооцінювати ризики і небезпеки, які несе з собою Зеленський, щонайменше неда­лекоглядно і безвідповідально.

Кілька днів тому чула розмову двох пенсіонерок. Одна скаржиться іншій на важке життя. У неї нещодавно помер чо­ловік, син — алкоголік… Слово за сло­вом, і жіночки переходять до політики. І раптом чую таку вже знайому фразу: «Хто завгодно, тільки не Порошенко…» Розвертаюсь і запитую: «А ви знаєте, що буде з країною, яка воює, якщо виберуть «кого завгодно»? Розгублено дивлять­ся. Кажу: «Знаєте, хто стоїть за Зелен­ським?» Кажуть, що знають. Називають прізвище Коломойського. «Ну і що. Чим він поганий? Гірше за Порошенка не буде!» — кажуть з впевненістю. І додають, що їм не подобаються бігборди з Путі­ним, мовляв, навіщо народ лякати. Мов­ляв, Коломойський не Путін. Так, — по­яснюю, Коломойський не Путін. Але так сталося, що зараз вони стали тимчасо­вими союзниками, попутниками. Невже ви думаєте, що Коломойський прагне влади, щоб зробити ваше життя раєм? Він не поверне вам чоловіка і не вилікує сина від алкоголізму. Не зменшить та­рифи на комуналку і ціни на базарі. А ось ПриватБанк, у разі перемоги його став­леника на виборах, радше за все, повер­не. Або два мільярди доларів, які вважає своїми. Не нашими з вами вкладами, а своїми! І він цього бажання не приховує. Звісно, цими двома мільярдами його апетити не обмежаться. Які наслідки ма­тиме повернення ПриватБанку олігарху чи вилучення з нього двох мільярдів для економіки країни — мали б розуміти на­віть пенсіонерки. Кажучи простими сло­вами, отримаємо різке знецінення грив­ні, інфляцію, ріст усіх цін на базарі, і тоді вже настане реальне зубожіння. Гірше, ніж за Порошенка, бути не може? Може. Бо Порошенко врятував гроші вкладни­ків ПриватБанку, щоб в країні не став­ся дефолт. І народ нічого не помітив. А Коломойського наша країна цікавить лише як територія, з бюджету якої мож­на ці «бабки» смоктати. Бо сам живе або в Швейцарії, або в Ізраїлі. Має відповід­не громадянство. Сама Україна йому сто років не потрібна. А Путіну потрібна. Вся, цілком і повністю. Йому треба нас загна­ти назад у стійло. І обидвом реалізувати свої плани наразі заважає Порошенко. Тому і Коломойський, і Путін повторюють одну фразу: «Хто завгодно, тільки не По­рошенко!». Виходить, український вибо­рець прислухався до побажання госпо­даря країни-агресора і, схоже, готовий задовольнити його.

П’ять років Порошенка не були іде­альними. На початках я дуже критич­но ставилась до його ді­яльності. Особливо бісила кадрова політика, почина­ючи з призначення Ложкіна главою адміністрації… Де­які кадрові помилки він ви­правляв, потім припускався нових. Але критикуючи ка­дрову політику Порошенка, люди наче не бачать, яки­ми кадрами обклався Зе­ленський. Це якась гримуча суміш колишніх регіоналів, топ-менеджерів бізнес-ім­перії Коломойського та ображених те­перішньою владою чиновників та політи­ків. Один віп-спікер Зеленського Дмитро Разумков чого вартий! З 2006 року очо­лював молодіжне крило Партії регіонів, був наближений до синів Віктора Януко­вича. Це для тих, хто вірить, що Зелен­ський привнесе «нові обличчя». Разумков публічно виступав за те, щоб російська мова стала другою державною.

Задумайтесь, чому уся антиукраїн­ська нечисть, увесь цей колективний ан­тимайдан (Портнов, Лукаш, Бондаренко, Шуфрич та інші) підтримують Зеленсько­го?

А роль Зеленського в останніх сері­ях фільму «Слуга народу»? Це просто га­небна роль! Сценарій цього фільму не міг писатися в Україні, бо там вмонтовано усі темники Кремля. І розкол України, і про­дажні та корумповані українські політики та можновладці, і поганий Захід, і жодно­го слова про війну з Росією… Невже не ясно, в чиїх інтересах цей фільм і який ви­сновок має зробити глядач? Якщо Захід такий поганий, то Росія — хороша.

Зрештою, вас не насторожує той факт, що його кандидатуру двома руками схва­люють у Росії. Причому там він подоба­ється усім — і Кремлю, і Жириновському, і Охлобистіну, і навіть лібералам. Завидна одностайність. Невже і цей кричущий факт не аргумент, щоб зрозуміти, що пе­ремога Зеленського — це реванш антиу­країнських сил. По-моєму, це очевидно.

Якщо перед першим туром для бага­тьох Зеленський був «терра інкогніта» і кожен міг нафантазувати такого прези­дента, якого йому хочеться бачити, то між першим і другим туром цей канди­дат показав себе у всій красі, ілюзії мали би розвіятися, якщо, звичайно, оцінюва­ти ситуацію тверезим поглядом. Лише комбінація з дебатами, оцей стадіон, цирк з аналізами, ультиматуми, що має бути тільки так, як він хоче, і тільки тоді, коли хоче він, мали би змусити його ви­борців задуматись, спам’ятатися. Бо у цій хитромудрій грі він показав себе не лише як брехун і маніпулятор, а й як бо­ягуз. Бо єдина мета стадіону — зірва­ти дебати, уникнути зустрічі з Порошен­ком віч-на-віч. Крім того, українці досі не мають жодних доказів, що потенційний президент не є наркоманом. Ну якщо не­має чого приховувати, то для чого здава­ти аналізи у клініці свого друга, бо VADA йому не авторитет?

І чому категорично відмовляється оприлюднювати доходи. Часом не тому, що 41 млн. доларів коштів вкладників «ПриватБанку» було виведено на рахунки учасників студії «Квартал 95»? Зрештою, про його боягузтво ще давніше свідчив факт публічного вибачення перед Рамза­ном Кадировим, який образився на без­невинний жарт і пригрозив «отвєткою». Перед українцями, яких образило по­рівняння держави з порнозіркою, він не вибачився, перед українськими політи­ками, яких принижував, не вибачився, а Кадирова злякався. Слабка особистість. Саме такими боягузами з комплексом Наполеона легко маніпулювати. І боюсь, з приходом до влади підбере собі поді­бних. Разумков вже признався, що поса­ди губернаторів можуть обійняти пред­ставники проектів «Ліга сміху» і «Квартал 95». Ото посміємося… Що-що, а розва­жати народ буде кому. Зеленський вже каже, що не треба російським артистам і співакам забороняти приїжджати в Укра­їну, а нашим забороняти туди їздити. Комусь може здатися це привабливим, мовляв, заборонами нічого не досягнеш. Насправді це свідома політика, бо тоді розмивається поняття ворога. Це саме те, чого добиваєть­ся Росія. Мовляв, немає ніякого агре­сора, в Україні вну­трішній конфлікт, в якому, звісно, ви­нен Порошенко.

А конфлікт з Ро­сією Зеленський готовий вирішити у простий, на його думку, спосіб — пе­рестати стріляти. З українського, зви­чайно, боку. При цьому Путін не збира­ється давати такий наказ. Якщо стріля­ють з одного боку, то який наслідок?

ПО СУТІ, Порошенкові закидають тільки одне — недостатньо боров­ся з корупцією. І тут важко спере­чатися. Вочевидь, що недостатньо. Хоча ми отримали нову поліцію, яка у жодне порівняння з колишніми даішниками не йде. Якщо раніше заплатити хабар да­ішнику було нормою, то тепер це радше виняток. Зрештою, «стрьомно» давати хабар поліцейському, у якого є нагрудна камера… Створено антикорупційні орга­ни, запроваджено електронне деклару­вання. Так, це все недосконале, зі своїми помилками і проблемами росту, і це та­кож нормально, бо лише на етапі станов­лення. Але це є, це вже зроблено. Люди, які не хочуть голосувати за Порошенка, вочевидь, не розуміють, або й не зна­ють, що йому вдалося зробити. А вда­лося більше, ніж багато хто очікував. Не вірите «порохоботам», не прислухає­тесь до українських інтелектуалів, дис­идентів і моральних авторитетів, послу­хайте, що кажуть західні авторитети. Наприклад, до слів спецпредставни­ка Держдепу США щодо України Кур­та Волкера. Його Порошенко точно не підкупив. «Петро Порошенко, хоч і у певному сенсі розчарував українців, але зробив більше реформ, ніж будь-хто у цій державі за останні 20 років», — каже він. Боєздатна армія, створен­ня нових видів зброї, децентралізація і наповнення місцевих бюджетів, де­комунізація, успішна міжнародна полі­тика, яка дозволяє утримувати санкції проти Росії, закріплення у Конституції стратегічного курсу до ЄС і НАТО, на­дання Томосу, що не просто легалізує українську незалежну церкву, а сприя­тиме укріпленню державності… Чи так це мало? Чи, як кажуть, надана послу­га вже нічого не варта? П’ять років тому ми не чули української пісні на теле­баченні чи по радіо. А сьогодні дивлю­ся «Голос країни», і більшість пісень, які виконують учасники проекту, — україн­ські. Ба більше! Потап говорить україн­ською. Ви собі могли уявити п’ять років тому, щоб він говорив чи співав україн­ською?! Хтось скаже, що це дрібниці, а я скажу, що це симптоматика. До речі, частина виборців, особливо на сході і півдні країни, власне, за мову та віру його і ненавидить.

ЯКЩО на шальки терезів покласти плюси і недоліки п’ятирічного пре­зидентства Порошенка, то, зви­чайно, досягнення значно переважа­ють претензії. Виборці, яким не байдужа доля держави, мали б абстрагуватися від особистих поточних проблем, а подиви­тися на ситуацію глобально. Не ризику­вати країною, не керуватися нелюбов’ю до Порошенка, не вірити пройдисвітам.

Від деяких знайомих чую, що вони не будуть голосувати ані за Зеленського, ані за Порошенка, мовляв, їм ні той, ні той не підходить, а їхній кандидат до дру­гого туру не пройшов. Це, м’яко кажу­чи, короткозора позиція. Бо за нинішніх електоральних розкладів, якщо вони не йдуть на вибори, то реально голосують за Зеленського. Відтак повинні розуміти свою роль і свою відповідальність. Зали­шатися стороннім глядачем і умити руки не вдасться. Вигрібати, як завжди, буде­мо усі разом.

Така вже в Україні складається тради­ція, що на виборах у тій чи іншій формі пе­ремагає «русский мир», і потяг під назвою «Україна» іде під укіс, а потім на черговий Майдан виходить «український світ» і по­вертає локомотив на правильні рейки…