По той бік каси

Спостереження касира у супермаркеті

Витривалість, стресостійкість, неконфліктність. Вміння тримати язика за зубами, а нерви — у кулаці. Такі якості повинен мати… касир у супермаркеті. Покупці зазвичай не звертають на нього уваги. А касир помічає багато. Як воно — «по той бік барикад», я дізналась, попрацювавши у супермаркеті.

«Паспорт забув, потім принесу»

«Улюблений» контингент касира — діти, які намагаються купити забороне­ний товар. Оскільки штрафи за продаж алкоголю та цигарок особам, молодшим від 18 років, величезні, за наявності най­меншого сумніву щодо віку я вимагала документи. Почала працювати касиром влітку, і на початках особливої проблеми з неповнолітніми не було. Один-двоє за зміну, не більше. Але настав вересень…

Третє вересня, понеділок. Дітки при­їхали на навчання, і це треба було від­святкувати. Оскільки я працювала вве­чері, основний «удар» припав на мене. З інтервалом у кілька хвилин на касі відбу­вались приблизно однакові діалоги.

— Ваш паспорт?

— «Забув», «зараз принесу», «паспорт забрали прописку робити», — викручу­ються як можуть. — Ну мені вже є 18, ну продаааайте. (Як варіант: «А я що, маю заради вас паспорт із собою носити?», «Не видно, що мені 18?»).

— Паспорт, — наполягаю.

— Та ну вас! (Або щось крутіше — за­лежно від культури дитятка).

Мене посилали, матюкали, грозились, що мене «запам'ятають»… Більшість піш­ла у маленький магазинчик, що через до­рогу. Там документами не цікавились.

Часто діти настільки впевнені у сво­їй правоті, що стає смішно. Хоча і плака­ти теж хочеться. Приходять на касу двоє розмальованих дівчат. Саме не нафарбо­ваних, а розмальованих: бойовий макіяж, вії/нігті нарощені. Паняночки кладуть на стрічку чіпси, сухарики, два великі пакети і три пляшки вина. Я пробиваю все, крім алкоголю.

— Ваші документи, будь ласка.

Одна з дівчат витягає телефон, почи­нає шукати фото паспорта.

— Оригінал, — прошу.

Урешті-решт вони пакують лише те, що я просканувала, одна до другої бур­чить:

— Пішли у нормальний магазин.

Того ж дня я проштудіювала норматив­ні документи. Згідно з Постановою Кабі­нету Міністрів № 854 «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі алкогольни­ми напоями», має бути пред’явлений до­кумент. Не фото. Не ксерокопія.

Але скандали малоліток, яким я не продала алкоголю, це ще півбіди. Підхо­дить до каси хлопчина і кладе пляшку го­рілки. Прошу паспорт, якого, звісно, не­має. Хлопчина йде геть. А хвилин за п’ять повертається з … татом.

— Сонечко, — звертається до мене не надто тверезий дядько.- Чьо це ти моє­му синку водку не продаєш?

— Сумніваюсь, що йому 18.

— Йому вже 19. З половиною.

— Хай паспорт із собою носить.

Наш діалог обриває син.

— Бать, хвате говорити, пішли отсюда.

Неприємно дивують люди, які пого­джуються купити неповнолітнім заборо­нений товар. Бачила кілька разів, як під­ходили до людей з черги діти. Потім ці люди купували пиво, сигарети і за межами магазину віддавали товар. Чи вони б так само охоче купили це власним дітям?

Проте неповнолітні — це не лише по­стійна боротьба.

Якось підходить до каси дитя років восьми. Вже і не пам’ятаю, що той хлоп­чисько купував, але решти залишається 25 копійок. Простягаю йому.

— Тримай решту.

— Це вам «на чай», — малий махає ру­кою.

Запам’яталось також двійко дітей. Довго стовбичили біля солодощів. Спе­речались, брали то одну шоколадку, то іншу, щось там рахували… Зрештою піді­йшли до каси. Ставлять на стрічку недо­рогу шоколадку, висипають кулак копійок і кілька пом’ятих купюр.

— Вистачить? — заглядають в очі.

Вистачило. Віддаю декілька гривень решти. Дітлахи сяють. Один другому:

— Бачиш. Ще й на листівку стане!

Питаю, кому подарунок купували. Ви­являється, мамі. У неї день народження, і вони відкладали із кишенькових.

Якось викладала товар у залі.

— Значить, так. Ти носиш кошик, я ви­бираю, ти платиш, — каже дівчинка років десяти своєму батькові. Ну, думаю, чер­гова балувана принцеса.

— Доця, а як купимо не те? — питає батько у дівчинки, що діловито вибирає овочі.

— Мама дала мені список.

— Тобі?!

— Ну так ти ж половину забудеш чи ку­пиш не т. е. На, — простягає пакет моркви. — Пішли далі.

Злість зривають на продавцях

Часом до каси підходили такі собі енергетичні вампіри, яким все не те і все не так. Немолода пара зробила мене крайньою, бо чомусь не пробивався один з їхніх товарів. На мою фразу, що тут не­має моєї вини, гаркнули дуетом: «А хто винен?!». Паралельно бубніли, що мага­зин — лайно, що товар зіпсутий і так далі. На мою пропозицію почекати 2−3 хвили­ни, щоб адміністратор могла допомог­ти у вирішенні проблеми з товаром, за­велись ще більше. Мабуть, треба було на комусь зігнати поганий настрій, я трапи­лась під руку…

Були випадки начебто конфліктні, але потім довго з них сміялись.

— У вас яйця на ціннику дешевші, ніж у чеку! Поверніть мені різницю! Ви нажи­ваєтесь на пенсіонерах! — кричала літня пані нашому адміністраторові.

— Пані, у вас чек тритижневої давності, ціна за той час і опускалась, і піднімала­ся, — намагався щось пояснити, але мар­но. Поверніть різницю у ціні!

Нічого їй довести так і не змогли. За­лишились в її уяві шахраями…

Схожа історія відбувалась і з моло­ком. Панянка вирішила, що криво нане­сена дата виробництва на пачці молока — ознака фальсифікату.

— Та ви тут дати перебиваєте, та ви тут гидоту продаєте! — кричала на весь зал.

Їй намагались пояснити і продавці, і покупці, що криво нанесена дата — це брак виробника. Запропонували прине­сти посвідчення якості на цю партію то­вару. Пані погодилась, але поки прине­сли папери, втекла.

Оскільки я працювала ввечері, на касу приходили часто замучені, змерзлі, злі — ті, кого робочий день вимотав «до ручки». Саме тому намагалась усміхатись кож­ному, хто після роботи голодний, як пес, роздратований начальником, нестачею грошей, чергою на касі… Усмішка — це те, чим я могла їм допомогти.

Хоча часто бувало не до усмішок. З часом почала помічати, що нагадую ро­бота, який говорить заяложені фрази і на автоматі виконує роботу.

Постійна клієнтка подарувала шоколадку

Іноді я свою роботу ненавиділа. Коли доводилося говорити пенсіонерам, що товар подорожчав. Або: «Вибачте, але тут не вистачає». Були випадки, коли старшим людям не вистачало на продук­ти, а хтось із черги доплачував необхідну суму. Або оплачував всі покупки.

Одного разу якийсь чоловік подарував старій пані пакет цукерок. Просто так. А якось постійна клієнтка подарувала шо­коладку мені. Час від часу до нас прихо­дила пані, яка купувала недорогу ковба­су і годувала безпритульних собак.

Одного разу вага на моїй касі «здурі­ла». Уявіть собі, бере людина приблиз­но 200 грамів «Зоряного сяйва», в руках тримає двадцятку. А мені вибиває 2 кг. Я на автоматі озвучую суму (щось близько 250 грн). Покупець міняється в лиці, роз­пачливо дивиться на свою двадцятку, на «золоті» цукерки… А тоді я розумію, що щось не так. Вибачилась, пішла важити вручну.

Дядько купує якісь продукти і стогра­мівочку. Оту таку маленьку плящиночку. Я пробиваю, він бере її в руки і ставить мимо пакета. «Дзинннь!» — і плящин­ки нема. Дядько розпачливо дивиться на осколки і калюжку, зітхає, просить про­бити аналогічну. Поривався прибрати, бо «воно само впало, дайте швабру»… А біля мене ще довго витав запах алкоголю. Інші покупці підозріло на мене дивилися.

Якось приходить покупець на касу і регоче. До сліз. Я мимоволі починаю та­кож сміятись. Нарешті більш-менш бере себе в руки, видає:

— Я… яйця розбив. Добре, що не свої.

І далі заходиться сміхом. Піднімає руку. В ній — пакет із сумішшю яєць і шка­ралупок. Грандіозний омлет із десятка яєць. Ну, я рада, що чоловік, по-перше, з гумором до цього поставився, а по-друге, оплатив. Бо були випадки, коли розбиті яйця ховали між товаром, і тоді ми не могли зрозуміти причину сморо­ду…

Загалом, кумедних розмов у магази­ні можна наслухатись достатньо. Чоловік просить продавчиню:

«Дайте грамів триста печінки. Більше не треба — жінці і так щодня печінку виї­даю. А вона мені мозок»…