Спочатку раділи, потім боялись, тепер ненавидять

Колишній житель Донецька, який зараз часто їздить на окуповану територію, — про трансформацію настроїв

На блок-посту між підконтрольними та окупованими територіями

Базіка — знахідка не лише для шпигуна, а й журналіста. У швидкісному потягу до Києва поруч зі мною сів чоловік років сорока.

Попутник виявився комуніка­бельним, навіть балакучим. Од­разу познайомився зі мною, розпитав, куди і навіщо я їду, заод­но і про себе розповів. Назвався Де­нисом. Відпочивав у Моршині, мусив підлікуватися. Живе і працює у Киє­ві, а сам родом з Донецька. Говорив російською мовою, виправдовував­ся, що українську так і не зміг добре вивчити. «Раніше я українську мову ненавидів. Навіть не можу пояснити чому. Може, тому, що не знав її і вчи­ти не хотів. Коли переїхав до Києва, став частіше чути українську, і з часом ставлення до мови змінилося. Нама­гаюся говорити українською, але у мене коряво виходить, тому не хочу її псувати», — виправдовувався. «То ви переселенець», — уточнюю. «Та ні, — пояснює. — Я до Києва переїхав дав­но, ще у 2006 році. Але в Донецьк час­то їжджу. Ось недавно там був…» «І як там?» — цікавлюся. «Там зараз капець, — каже. — Не знаю, як люди вижива­ють. Бізнесу майже немає, бо зако­ни абсурдні — напівросійські, напів­українські, напівдонецькі… Роби те, не знаю що, біжи туди, не знаю куди. Місцеві бізнесмени після проголо­шення „ДНР“ намагалися налагодити підприємницькі зв’язки з Росією. Ні­чого з того не вийшло. Росія свої рин­ки захищає. Тож народ виживає хіба за рахунок тих, хто працює у бюджет­ній сфері. Або якщо у сім’ї є пенсіо­нер. Безробіття жахливе. Атмосфе­ра гнітюча, повний занепад. І жодного просвітку».

Запитую, які очікування у людей. «Кінця світу чекають, — каже емоцій­но. — Путіна вважають зрадником. На початках так званої рускої весни ба­гато хто йому повірив. Путін обіцяв, мовляв, якщо хтось з мирних росій­ськомовних постраждає, Росія це так не залишить… Такими заявами людей підставив, спровокував на відповідну поведінку, розв’язав їм руки. А потім дурника включив. Коли стали бомби­ти, танки заїжджати, люди були шоко­вані, не розуміли, чому так, адже Пу­тін обіцяв, що жодна волосина з їхньої російськомовної голови не впаде. До­ходить нарешті, що їх банально ви­користали. Росію вже ніхто не чекає, а Путіна багато хто вважає дворуш­ником, провокатором і негідником: і Україні не віддає Донбас, і собі не за­бирає. Донеччани вважають себе за­ручниками ситуації. Вони на Росію молилися, а вона їх кинула напризво­ляще. Розпалила пожежу і відійшла вбік, а воно нехай палає. Багато хто хотів би повернути все, як було, хоті­ли би повернутися в Україну, але ро­зуміють, що як раніше вже не буде, і це усвідомлення усіх страшенно при­гнічує».

Запитую Дениса, що відбувалося на Донбасі у 2014-му? Чи справді міс­цеві в єдиному пориві так радісно зу­стрічали окупантів? «Щоб розуміти, що відбувалося, треба знати психо­логію жителів Донбасу. Люди не були налаштовані проти України. Хіба не­значна частина, максимум десять від­сотків. Власне вони поводились агре­сивно. Але специфіка Донецька у тому — хто бере у руки ініціативу, той і замов­ляє музику. Люди звикли, що влада — за сильним. У регіоні завжди панува­ло право сильного. Раніше фактичним феодалом регіону був Ахметов. Його за це і поважали. До речі, Яника (Яну­ковича. — Авт.) ніколи не поважали. Вважали його маріонеткою Ахметова. Зрештою, це так і було. Коли проро­сійські сили захопили ініціативу, наро­ду це сподобалося. Бо в Росії побачи­ли силу, — пояснює Денис. — Звичайно, дала свої плоди і проросійська пропа­ганда, яка малювала рожеві перспек­тиви для регіону, якщо він стане Ро­сією. Багатьом стало заманливо. На пенсіонерів вплинули байки про великі російські пенсії. Спочатку справді все виглядало досить райдужно. Дозволи­ли не повертати кредити ПриватБанку, пробачили усі борги за комуналку. На­род не вірив власному щастю. Але ті­шились недовго. Коли ейфорія мину­ла, багато хто зрозумів, що вляпалися. До речі, нещодавно влада „порадува­ла“ людей, що борг за комуналку тре­ба повертати. Почали вираховува­ти борги заднім числом за попередні роки. Народ у шоці. Деякі готові у пет­лю лізти, бо розуміють, що ніколи не зможуть цей борг повернути».

Згодом, каже Денис, запанував страх. «Люди відчули себе абсолют­но беззахисними. Зброя замінила закон: у кого в руках автомат, той і правий. Спочатку народу це навіть подобалося, здавалось, стало біль­ше порядку. Нова влада прибрала з вулиць наркоманів, алкоголіків, зло­діїв. Можливо, частина пішла в опол­чення. Закрили гральний бізнес. Але потім почався повний безлад. А чого було чекати, коли при владі, по суті, бандити. Почали масово віджима­ти бізнес. Яскравий приклад — кафе, в якому загинув Захарченко, колись належало колишньому меру міста Рибаку. його „націоналізував“ для себе начальник охорони Захарчен­ка. Так само і ватажок „ДНР“ присво­їв собі мережу заправок, купу мага­зинів тощо. І водночас красувався на білбордах, де поруч з його пор­третом в орденах і медалях мусила бути якась його настанова, „мудра цитата“. Наприклад: „У громадян­ській війні переможе той, хто буде керуватися моральними принципа­ми“. Мораліст. Були навіть цитати, як треба подружжю поводитися у сім’ї. Люди на цю клоунаду дивилися і ти­хенько підсміювалися».

Запитую свого попутника, що ду­має про вбивство Захарченка, чиїх рук справа? «Уявляєте, — каже. — Я приїхав у Донецьк саме у день його вбивства. Страху натерпівся. Осо­бливо переживав, що не зможу по­вернутися назад. Вони ж негайно за­крили пункти пропуску з Україною. Як у пастку потрапив. Здивувало, що місцевим було байдуже до того, що сталося. Думаю, у глибині душі навіть раділи. Бо на той час владу вже тихо ненавиділи. Про вбивство Захарчен­ка гуляли різні чутки. Одні казали, що його прибрали росіяни, бо почав вхо­дити у смак влади та натякати Мо­скві на більшу незалежність. Мовляв, якщо ми влада, то дайте нам можли­вість бодай внутрішні питання самим вирішувати, без постійного узго­дження з Москвою. Бо почастішали випадки, що коли „орли“ Захарчен­ка когось пресували, жертви знахо­дили вихід на Москву і скаржились на місцеву владу. І Захарченко начебто дуже обережно попросив російських кураторів принаймні у дрібних питан­нях дати йому право самому розби­ратися. Це могло не сподобатися, і його вирішили прибрати, щоб не за­ривався. Інша версія — інсценуван­ня вбивства, щоб замінити одіозного Захарченка на більш презентабельну цивільну фігуру, яка б більше годила­ся для подальших переговорів. І вод­ночас створювала видимість більш-менш благополучної території».

Запитую Дениса, чи не виника­ють у нього проблеми під час пере­тину лінії розмежування? «Я останнім часом переїжджаю на таксі. Раніше їздив своєю машиною, то намучив­ся: черги, купа питань від прикор­донників. Щоразу мене розпитува­ли, з якою метою їду у Донецьк. Я у Донецьку народився, у мене родичі там залишилися, будинок, бізнес… — обурюється. — А ще випитують, в яко­му році я виїхав у Київ. Якби в 2014-му, могли б виникати проблеми. З таксистом їхати безпечніше, він усіх на кордоні знає, усі питання закри­ває». Денис платить йому 400 гри­вень. Разом з ним їдуть ще троє па­сажирів. З тих грошей таксист дає хабар прикордонникам, щоб швидше проїхати. «Спочатку не розумів, чому водій дає прикордонникам пачку си­гарет. Побачив, що й інші водії так само роблять. А потім дізнався, що у пачці гроші. Це так хабар переда­ють. На очах у представників ОБСЄ. Взагалі на кордоні з боку „ДНР“ ро­биться страшний бардак. Я був свід­ком огидної сцени. На кордон приї­хав якийсь військовий — на дорогому джипі, п’яний, з кількома кралями у міні-спідницях. Вийшов з машини, одягнутий у напівформу-напівцивіль­ний одяг, мат-перемат. Фраєрився перед бабами. Таксист мені сказав, що то начальник зміни…»

Заговорили ми і про політику. По­бачила, що в голові у чоловіка каша. Порошенка не любить. Каже, вла­да винна, що допустила такий розви­ток подій. Так, ніби в 2014-му від неї щось залежало. Каже, перегнула па­лицю, «перевищила межі самообо­рони, коли почала наводити порядок у Донецьку». Тобто занадто силь­но чинила спротив агресору, треба було, на думку Дениса, лагідніше по­водитись з ворогом, «не провокува­ти». А через кілька хвилин вже крити­кує українську владу за бездіяльність, мовляв, «мала би більш рішуче діяти, відновлювати державну владу». Пояс­нюю йому, що Україна б звільнила ці території, якби Росія в певний момент не ввела регулярні війська, а в 2014-му українська армія не була готова до повномасштабної війни. Але він цих аргументів чути не хоче. Вважає, що Україна мала вступати у бій з Росією, незважаючи на нерівність сил. Бачу, що сперечатися марно, і переводжу розмову на іншу тему. Але Денис про­довжує критикувати Україну. Обурю­ється, що бідні-нещасні пенсіонери з окупованих територій мають їздити в Україну за пенсіями. А це для старих людей важко. Для чого, мовляв, Укра­їна створює проблеми? «А вони б хоті­ли, щоб Україна їм пенсії додому при­носила?» — намагаюсь іронізувати, але Денис вже завівся і продовжує ха­яти українську владу. Тоді припиняю з ним розмову і кажу, йду у буфет пити каву. А собі думаю: скільки донецьких не годуй, все одно у душі — «сепари»…