«Селяни вже не витріщаються, раніше роботу кидали, як мене бачили»

Як виходець із Сомалі прижився у поліському селі

Фото з сімейного архіву

Зоя та Ахмед зустрілися у Рівному. Дівчина вчилася на кухаря, хлопець опановував банківську справу. Аби дати синові гідну освіту, батьки-африканці продали чимало корів.

Зоя давно запримітила осо­бливе ставлення темношкі­рого кавалера. Його увага була дівчині дуже приємна. Осо­бливо цінувала дотепність Ахме­да й увагу та шанобливе став­лення до себе. Тож коли хлопець їй освідчився, після недовгих роздумів сказала «так».

Ох, скільки тоді у Вітковичах було балачок! Це ж де ще тоді таке на Поліссі можна було по­бачити? До шлюбу йшли на­речена-білявка і темношкірий жених. Подруги запитували у Зоїної мами Федори, як до та­кого допустила. А вона по-жіночому мудро відповіла:

— Аби дитина була щаслива.

Хоча молоде подружжя не відразу оселилося у поліському селі. Спершу спробували «го­родського» хліба. В місті наро­дився їхній первісток Фасел. Та, певно, вже так у генах його було закладено, що дитині більше подобалося в бабусі у селі, ніж у галасливому місті. Коли хлоп­чику прийшов час йти до шко­ли, він попросив батьків віддати його до бабусі. І вони прийня­ли рішення залишити Рівне й усі разом перебралися у Вітковичі.

У подружжя народилося чо­тири сини.

— Два Ахмедових і два моїх, — жартує Зоя. — Його — Фасел і Джамал, мої — Павло і Роман.

Жінка зізнається, що в ро­дині переважно дотримуються українських традицій. На столі є борщ та вареники, голубці та товчена картопля. Але на свя­та тато готує особливі м’ясні на­їдки, якими в дитинстві Ахмеда частувала його мама. Чоловік та дружина з повагою ставляться до релігійних переконань одне одного. Вона — православна, він — мусульманин.

— Чи були діти на батьківщині батька? — запитую у Зої.

— На жаль, ні, — каже. — У Со­малі війна, ми не ризикуємо туди їхати. Життя розкидало Ах­медових родичів по світу. У його батьків — шестеро дітей. Одні брат та сестра живуть в Араб­ських Еміратах, інша сестра — у Канаді. Звісно, хочеться з ними побачитися наживо, а не тільки по Скайпу. Можливо, в Емірати колись діти й поїдуть. Ахмедо­ва мама кожного разу говорить, що так мріє онуків обійняти. Але поки не час. А племінники Ахме­да в нас гостюють.

Тим часом Ахмед заснував свою ферму, як колись його батьки. Правда, овечу. Встигає дивитися за господарством й працювати перекладачем у мі­граційній службі. Зоя кухова­рить у місцевому дитсадку.

— Чи звикли селяни до вас? — цікавлюся у Ахмеда.

Він відповідає українською, хоч і з акцентом: «Вже не ви­тріщаються, — відверто каже. — Звикли. Раніше роботу кидали, щоб на мене подивитися».

А Зоя додає: як чоловік по­товаришував із сусідами, то ще довго не міг зрозуміти, чому ті змушують перехиляти чар­ку, коли він не хоче, і що таке «ти мене уважаєш?» Сьогодні ж Ах­меда сприймають як свого. І не уявляють, як би без нього жило і розвивалося село.

Рівненська область