Мама-героїня народила… 19-ту дитину!

Такий подарунок зробила собі й чоловікові на уродини

Щасливі батьки, Світлана та Петро Ковалевичі, зі своїми найменшими дітками. Фото авторки

Про цей багатодітний край нині знає вся Європа. Село Глинне Рокитнівського району Рівненщини відоме завдяки мамам-героїням, які споконвіку народжують десять і більше дітей. Таких показників не має жоден населений пункт нашої частини світу! Тиждень тому тут встановили ще один рекорд: 45-річна Світлана Ковалевич народила… 19-ту дитину! Привела дитятко на світ у переддень двох днів народження, чоловіка Петра та свого.

Медики відгукуються про цю породіллю якнайкра­ще.

— Світлана Ковалевич дуже щира і добра, а як породілля — ще й дуже дисциплінована, вико­нує усі рекомендації, старається не тільки, щоб діти були здорові, а й щоб у них була здорова мама.

— Протипоказів до вагітності Світлана не мала. У неї хороші по­казники крові, нема варикозної хвороби. Єдина пересторога для медиків — вік і можливі пов’язані з цим нюанси. Та все пройшло до­бре, ускладнень не було. Наро­дився хлопчик вагою 3 кілограми 900 грамів і зростом 62 санти­метри, — розповіла Людмила Коцюрубська, завідувач аку­шерсько-гінекологічного від­ділення Рокитнівської райлі­карні. Вона має двадцять п’ять років професійного стажу, десять літ очолює відділення і опікується не лише вагітностями Світлани Степанівни, а й її старших дочок. Адже в її Тані двоє діток, Наталя чекає на п’яте… А всього у по­дружжя Світлани та Петра Кова­левичів уже є тринадцять онуків, чотирнадцятий «на підході».

Лікар з усмішкою згадує, як чоловік після опівночі 18 січ­ня привіз до лікарні народжува­ти свою кохану бусиком, як до­помагав їй, адже пологи були партнерські, як вперше взяв на руки немовля… На Водохреще, 19 січня, у Петра був день наро­дження, але він не вдома сидів з гостями, а з найменшими дітка­ми у пологовому — в дружини та новонародженого сина.

— А як інакше? Сім’я, діти — це головне, що дане людині, — каже чоловік.

Тільки маму з немовлям ви­писали — тато повіз їх у сільра­ду. Бо ж сина треба зареєстру­вати. Нарекли новонародженого Назарчиком. Мама каже, ім’я ви­брали давно, майже як тільки відчула, що вагітна. А дітки мен­ші все підганяли: «Йдіть ско­ренько Назарчика нам народіть».

Подружжя з усмішкою згадує, як познайомилося. Виявляєть­ся, виросли на сусідніх вулицях у Глинному, а не зналися. Лише коли Петро повернувся з армії, звернув увагу на юну красуню Світлану, яку на «проводи в ар­мію» запросив друг. І незчулися, як закохалися. Виходила дівчи­на заміж, іще не маючи вісімнад­цяти. Невдовзі бавила перше ди­тятко. Відтоді 28-й рік вже йде, як вона у декреті…

Родина прибувала, чоловік ламав голову, як здобути власне житло. На зорі сімейного життя молоде подружжя пішло на на­йману квартиру. Туди з полого­вого принесли перших чотирьох діток. А п’яте маля приїхало вже у свою хату.

— У селі була батькова земля, і почали ми будову, — згадує Пе­тро Іванович. — Знаєте, тоді нам так важко було, хоч четверо ді­тей мали, а зараз легше, хоч їх вже дев’ятнадцять.

Будинок мав лише дві кімнат­ки, зате був свій, власний. Окре­мо стояла літня кухня. Та коли далі одне за одним посипалися дітки, господар став розбудову­вати оселю. З роками в будин­ку з’явилися ще дві спальні, тоді Петро вирішив з’єднати між со­бою «житлову» та «кухонну» зони довгим коридором, щоб діткам зручно було туди-сюди босяка бігати.

— І зараз треба добудовувати­ся. Бо нам всім тіснувато, — щиро говорить голова сімейства. — Менші діти сплять по трьох-чотирьох на двоспальних ліжках, старші по двоє. А живуть зараз з нами п’ятнадцятеро, з них оди­надцять неповнолітніх. Ми з жін­кою і двоє наших найменших окремо, в тій частині, де кухня. Бо в хаті не поміщаємося. А чет­веро наших найстарших вже ма­ють свої сім’ї.

У Ковалевичів майже щомі­сяця випадає по кілька днів на­родження. Жодного немає лише у вересні та жовтні. Найщедрі­шим на родинні свята є січень — дні народження святкують обоє батьків, донька Тетяна, а тепер ще й син Назарчик.

У Ковалевичів годувальник — тато. Але біля мами крутяться і трудяться всі діти. Хтось коро­ву доїть, хтось заплітає косички меншим сестричкам, хтось у хлі­ві порядкує, а хтось допомагає готувати обід чи вечерю. Тримає родина дві корови, чимало ін­шої живності, має город. Кажуть, дуже виручає ліс. Адже як тіль­ки починається ягідна та гриб­на пора — усі там. З дарів лісу варять компоти, роблять інші за­крутки. Не десятками — сотнями банок! Як стали батьки згадува­ти, за літо-осінь чого і скільки за­кривають — літри стали рахувати­ся… тисячами!

Хліб мама-героїня для сво­го сімейства пече щодва дні. Ча­сом на заквасці, а часом «ско­рий», на дріжджах. На раз — вісім великих буханців по 1,5 кіло­грама кожен. Чотири булки лег­ко з’їдають за день, хоч на столі стоять й інші наїдки. Бо Світла­на Степанівна не звикла готува­ти «виварку» супу чи борщу на ці­лий день, а готує лише 4−5 літрів на один раз. Тоді знову варить щось свіженьке — бульбяночку (товчену картоплю) чи кашу, а до неї м’ясну зажарочку чи котле­ти. Обід старається пекти у печі, щоб смачніше було.

— Їди, треба зізнатися, в нас йде багато. Біля печі треба по­танцювати. Але на здоров’я! Хай їдять, — каже усміхнена мама. — На кухні дуже допомагають ді­вчата. Делікатес для усіх — го­лубці, їх найбільше люблять, хоч готуємо їх рідко. А ще пельмені. Ліпимо їх більшечкими, як варе­нички, щоб було швидше.

На обличчі цієї жінки не видно втоми — ні недавніми пологами, ні буденними клопотами. Сяє лише усмішка. Видно, що і вона, і чоловік щасливі. Хоча й зізнаєть­ся мама-героїня, що кожна вагіт­ність з роками дається їй важче. Проте каже: якщо знову завагіт­ніє — обов’язково буде народжу­вати! Тож наступного року у Глин­ному можуть встановити новий рекорд.

Рівненська область