Різдво — як солодкий спогад дитинства…

Коли приходить Новий рік, я вкотре зі щемом і душевним трепетом переношуся у часи дитинства

Не кожне село може похвалитися вертепом на Різдво

У тамті часи, коли треба було мало не пошепки колядувати, Різдво відчувалося якось по-особливому… Відразу після Нового року мої батьки бралися за підготовку до одного з найвеличніших свят.

У нашій родині діяло пра­вило, що ялинку треба ста­вити не на Новий рік, а на Різдво. І скільки я не перекону­вала батьків, що Новий рік без ялинки — не Новий рік, батьки стояли на своєму. І, попри те, що у нас вдома збиралося чи­мале доросле товариство, щоб разом провести рік, що минав, і зустріти новий, новорічна заба­ва відбувалася без лісової кра­суні. А посеред ночі повеселі­лий гурт односельчан і родичів ішов до Оперного (жили ми у са­місінькому центрі). І вже наступ­ного дня ми з мамою приступа­ли до генерального прибирання помешкання, бо перед Різдвом треба було «повимітати закут­ки». Пригадую, мама казала: «У брудному домі ангели не літа­ють».

Різдво у нашій родині почина­лося із хороших справ. У моєму дитинстві це називали людяніс­тю. Тепер це називають благо­дійністю. За кілька днів до Різд­ва мама пакувала мені торбинку зі сушеними грибами і сушкою на узвар, слоїком маринованих опеньок, маком для куті і пам­пухів, горіхами. Увесь цей крам я везла маминій двоюрідній се­стрі. Мак, гриби і горіхи розно­сила сусідам… Тоді я не розумі­ла цих, як мені тоді здавалося, непотрібних вчинків, а мама ка­зала: «Нагодуй голодного і поді­лися з бідним…».

Вбирання лісової красуні за­ввишки мало не три метри три­вало кілька днів. Це був риту­ал. Пахло, як у лісі. Цілий день тато встановлював ялинку. У хаті в одному кутку стояли ящики з ялинковими кульками, в іншо­му — «світло» (гірлянди. — Г. Я.). «Дівчинка на санчатах» не могла висіти біля стовбура, бо її «не буде видно». Тільки на кінчику гілочки. А всередині — величез­ні кулі. Жовта куля не могла висі­ти біля жовтого зайчика. Тато, як дизайнер, вішав одну прикрасу, відходив на метр і дивився, чи то пасує. Для потужної підсвіт­ки тато на стовбур причіпляв дві лампи-«сотки», пофарбовані у червоний і синій колір… То вби­рання ялинки я ненавиділа най­більше, бо після генерального прибирання одна з кімнат пе­ретворювалася на гори папе­рів (кожна іграшка мала кілька листків, щоб не розбилася).

Мама кілька днів не виходи­ла з кухні — пекла, варила, бо ж на столі мало бути 12 страв. Батьки спеціально привозили зі села кілька жмень сіна, яке кла­ли на столі під обрус. Я чекала, коли на небі з’явиться різдвяна зірка. Не тому, що нарешті буде вбрана ялинка і наготовлена си­ла-силенна смаколиків, а швид­ше хотілося поколядувати. Ми з моєю «закадичною» подругою Олею, яка пізніше стала хреще­ною моєї доньки Наталі, вбра­ні у величезні шалянові хустки, йшли колядувати до її батьків, сусідів, знайомих. Ставали під двері і затягували «Добрий вечір тобі, пане господарю…» так, що аж відлуння відбивало у під’їзді. А потім віншували. Не нашвид­куруч «Я маленький хлопчик…», а як справжні артисти, та ще й вклонялися.

Та найбільшою радістю була поїздка у село до моїх тіток. Там свято відчувалося від са­мої автобусної зупинки. З коми­нів валив густий дим — у кожній хаті пекли пампухи, заправля­ли грибну мачанку, доварювали «квас». Навіть мороз пощипував інакше — не так, як у місті. Кожен мав у різдвяне надвечір’я море роботи. Хто не порався біля кух­ні, допомагав хлопцям клеїти позлітки на чаки (блискучі об­гортки від цукерок на головні убори «іроду» і «царям». — Г. Я.). Попри те, що за совдепії забо­роняли ходити з вертепом, вер­теп ходив у селі майже до ранку — у Різдвяну ніч ніхто не спав. Ко­жен господар мав за честь впус­тити до хати вертеп. І не один! Бо ходили завжди аж три «бри­гади». Зовсім малі діти, школярі і хлопці, які відслужили в армії. У кожної «вистави» був один сю­жет, господарі напам’ять зна­ли слова і могли у будь-яку хви­лину замінити «актора», та все одно уважно слухали усі три по­коління перебранців. Було весе­ло, але не від оковитої, а від ве­личності свята.

Мої тітоньки готували не так багато страв, як це робила моя мама. Але 12 обов’язкових святвечірніх завжди були. Моя хрещена цьоця Ганка приноси­ла до хати цілий оберемок сіна і розкладала на столі. Бо «Ісус на сіні народився», — переконувала мене, коли я нервувала від того, що тарілки зі стравами перехи­ляються. Усе було хоч і пісне, але надзвичайно смачне. А піс­ля вечері цьотка Ганка виганяла мене на подвір’я, щоб я почула, де пси брешуть. За народним повір’ям, у якій стороні на Свят-вечір дівчина почує собачий гав­кіт, звідти і наречений буде.

Кілька років тому на Різдво ми з чоловіком поїхали у село. Перед самим селом дорогу нам «перекрили» перебранці. Кос­тюми на хлопцях набагато кра­щі і добротніші, ніж колись влас­ними руками робили їхні батьки. Тицяють мечами і косою у две­рі, жид «дитиною» замахується лупнути у вітрове скло. Вима­гають «коляду». «Спочатку зако­лядуйте», — кажу їм. П’яна ком­панія затягнула «Нова радість стала…». Кажу чоловікові, щоб швидше їм дав «коляду», бо слу­хати це «ревіння» на тверезу го­лову було неможливо. Мені було боляче, що підлітки, не розумію­чи, для чого вони переодягнули­ся, замість того, щоб пропагува­ти традиції українського народу, споганюють їх заробітчанством і пиятикою.

Торік вертеп у селі не ходив. Начебто не мали де зібратися для репетицій. Та й до хати гос­подарі не особливо поспішали впускати — надворі була плюсо­ва погода, скрізь болото. То хто хоче, щоб колядники килими за­топтали… Цього року старшо­класники мають намір ходити з колядою. Навіть дівчат запроси­ли до себе на ролі Ангелів.

Колись Різдво було величним святом: з колядою і віншуван­ням. Так би мало бути і зараз. За різдвяним столом має зібра­тися мала і велика родина, щоб побажати одне одному міцно­го здоров’я і Божого благосло­вення. Заколядувати і радіти за­втрашньому дню. Бо народився Ісус Христос, а з Ним на зем­лю прийшла радість і віра. Якщо хтось забув, що на вас чекають батьки, — знайдіть час і поїдьте. «Христос народився!» — приві­тайтеся і вклоніться найрідні­шим людям.

Смачної куті, веселої коляди і щасливого Різдва!