• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Останніх айфонів наші діти не мають, а одяг молодші сини доношують за старшими…»

«Останніх айфонів наші діти не мають, а одяг молодші сини доношують за старшими…»

Журналісти «ВЗ» побували в гостях у родини міського голови Львова

Рецепт сімейної ідилії від Андрія Садового: «Ніколи не перечте дружині!».

У 2013 році тут були лише голі стіни. Щойно збудувавши чималий будинок на вулиці Стрілецькій, міський голова Львова Андрій Садовий одразу ж запросив журналістів. Тоді спрацював на випередження, аби унеможливити пересуди. Відтоді багатодітна родина мера довела будинок до пуття, обжила «сімейне гніздечко». Щоправда, на будинок вже двічі вчиняли замах — у 2014 р. невідомі вистрелили з гранатомета, а у 2015-му колишній боєць «Айдару» кинув на подвір’я бойову гранату. На щастя, ніхто не постраждав. Таким чином нове помешкання Садових пройшло своєрідне «бойове хрещення». «Високий Замок» давно напрошувався у гості до знаменитого будинку Садового. І ось напередодні Нового року ми отримали запрошення.

Під’їжджаємо до брами найвідо­мішого особняка на Стрілецькій, аж тут бачимо, що випередили господаря, — просто за нами «хвостом» їде його «Мерседес» Viano 2012 року ви­пуску. Виявилося, мер із дружиною та синами щойно повертаються з тради­ційного спільного обіду з дітьми ліцею «Просвіта». Заходимо на подвір’я. Звер­таємо увагу, що поруч з його будинком, праворуч, стоїть старий закинутий осо­бняк. Таке враження, що він на території подвір’я, бо жодної огорожі немає. За­питуємо Андрія Івановича, чи не викупив і цей будинок. «Ні, — відповів, — до нього не маю жодного відношення». Подвір’я доглянуте, доріжки викладені бруківкою, всюди висаджені кущі. Є навіть кілька грядок, де родина вирощує овочі. Декіль­ка качанів капусти ще не зібрані…

Заходимо у дім. У передпокої неве­личкий кавардак. Одразу видно, що тут живе багато людей, — підлога завалена взуттям різних розмірів, а вішак — одягом. Навіть наш одяг ніде повісити. Нагадаємо, в Андрія Садового — п’ятеро синів: Іван-Павло, Тадей-Лука, Михайло, Йосиф і найменший Антоній, який нас зустрічає вже у передпокої. Він, до речі, на відміну від старших хлопців, весь час крутився біля гостей-журналістів, йому все було цікаво…

Піднімаємося сходами на другий по­верх (будинок чотириповерховий). На другому поверсі — велика кухня-їдальня. Тут довгий стіл, за яким якраз обідають троє синів: старший — Іван — не відрива­ється від свого ноутбука, біля нього — гі­тара. Андрій Іванович каже хлопцям при­вітатися. Тоді підводяться і вітаються з нами за руку. Біля плити — мама пані Ка­терини. Андрій Іванович згодом розповів, що теща, Марія Михайлівна, приїхала до них із села Помоняти Рогатинського ра­йону, що на Франківщині, коли народився перший син. Відтоді й допомагає вихову­вати дітей. «Що би ми без неї робили?» — розводить руками господар. До речі, усі фіранки у цьому великому будинку вигап­тувані руками мами Катерини.

Кухня – улюблене місце для всіх членів родини.

На другому ж поверсі — велика зала. Тут, каже Андрій Іванович, не тільки вся сім’я збирається, іноді проводяться на­півофіційні зустрічі. Господар каже, у цій залі можна прийняти 40−50 людей. Посе­редині зали височить декорована ялинка у горщику, перед нею — ще не розібрані костюми для вертепу. Господар розпові­дає, що «вертепити» почали, ще коли був маленьким перший син, а тепер щороку ходять, але переважно по родичах.

У залі під ялинкою – речі для вертепу.

А ще у залі — великий плазмовий екран на всю стіну, а під ним… два програвачі на вінілові платівки. «Так, іноді слухаємо пла­тівки», — випереджає наше запитання Ан­дрій Іванович. Є тут і камін, і піаніно, стіни завішані картинами та іконами. У будинку — багато ікон, багато вазонків.

За залою — невеличкий кабінет. Тут письмовий стіл, стелаж із книгами на всю стіну, столик для кави-чаю, диванчик. Прямуємо на третій поверх — дивитися на спальні хлопців. Тут усе просто — ліжка, письмові столи, багато книжок. У хлопців, хто займається музикою, — ще й пюпітри. Перша спальня Йосифа. Звертаємо ува­гу, що усе прибрано. Але молодший брат здає старшого. «Він усе поховав під ліж­ком», — каже Антоній і заглядає під ліжко.

У кімнаті Йосифа – ідеальний порядок. Щоправда, Антоній «здав» брата: сказав, що той сховав усі речі під ліжко.

В коридорі третього поверху — дитяча спортивна стінка. На четвертому поверсі, у скляному «ліхтарі», — пластова станиця! Сини Садового захоплюються пластовою діяльністю. Якраз сиділо невеличке това­риство побратимів, які пили чай із тортом. «Цей торт, здається, мав інше призначен­ня?» — зауважує господар. Іван сміється. «Який мені дали, той і взяв».

«Загальна площа будинку — близько 700 метрів квадратних, але це зі всіма до­поміжними приміщеннями, — каже Андрій Садовий. — Ми купили його, коли тут була «коробка». Багато що переробляли. Скіль­ки заплатили? Тоді продали 3% акцій ТРК «Люкс», це було 3 мільйони гривень. І від­дали свою квартиру на вул. Рудницького. Понад мільйон витратили на перебудову.

— Якби його зараз продати?

— Тоді був курс 8. То вийшло десь до півмільйона… Коли своїми руками робиш, набагато дешевше виходить. Якщо його продати зараз? Ми не збираємося прода­вати… Тут землі немає. Фактично те, що під будинком, і ще маленький шматочок. Ми тут навіть примудряємося садити тро­хи бульби, полуниці, помідорів, огірків…

— А хто, крім бабці, допомагає по дому?

— Приходить одна пані, допомагає при­бирати. Коли діти малі були, брали няню. Зараз вже у школу ходять… Найменшо­му, Антонію, сім років. Ходять у три різні школи. Старші завжди ходили в «Ерудит». Двоє там і залишилися. Двоє середніх пішли в «Еколенд» на Сихові, коли його збудували. Там десь рік потусувалися. Потім ми показали їм інноваційну школу глобального мислення ThinkGlobal, що на Зеленій, їм сподобалося, і пішли туди. Найменший ходить у «Школу вільних та небайдужих» Холдингу емоцій «!Фест». Усі задоволені, кожна школа має свої пе­реваги.

— Скільки витрачаєте коштів на на­вчання дітей?

— То Катерина знає. Вона — головний розпорядник коштів у сім’ї. Що таке зарп­лата мера? Маю 25 тисяч гривень з усіма надбавками. І то роздаю наліво-направо. Катерина отримує як голова наглядової ради ТРК «Люкс» кошти, які дають нам можливість комфортно почуватися. Що­місячну виплату. Якщо разом брати, то до 10 тисяч доларів.

— То жінка тримає усі гроші в сім’ї?

— Однозначно! Вона платить за все — комунальні, навчання дітей, харчування тощо. Просто з картки їй знімають. Мені ще бракувало тільки тим займатися! Коли йшов на посаду мера, всі акції переписав на дружину. Вона є власником будинку. Якщо мене завтра посадять, вона може утримувати сім’ю. Моя професія ризико­вана (сміється. — Авт.). Завдання чоловіка — забезпечувати родину. Як по-іншому?

(Згідно із декларацією Андрія Садово­го, 100% власності на земельну ділянку, будинок та акції ПАТ «ТРК «Люкс» нале­жать дружині, Катерині Кіт-Садовій. Також їй належить 49% у власності ТзОВ «Коро­лівський двір», вона є кінцевим бенефі­ціарним власником ТзОВ «Захід.нет», ще декількох приватних підприємств).

— Підбиваючи підсумки 2018-го, що вважаєте найбільш знаковою подією року у Львові? І чим залишилися неза­доволені?

— Позитивною є атмосфера, створе­на у місті. Це своєрідна магія, створена львів’янами. Найкращий результат ЗНО в Україні — у Львові. Наші програми з підтримки вчителів (даємо премії най­кращим вчителям по 25 тисяч грн.). Наші допомоги учасникам бойових дій по 100 тисяч. Львів — одне з небагатьох міст в Україні, куди на постійне проживання лю­дей приїжджає більше, ніж від’їжджає. У нас баланс позитивний. Компанія «Арсен» (супермаркети. — Авт.) прийняла рішення продати свої бізнеси у багатьох містах і сконцентруватися у Львові. Середній чек у Львові вп’ятеро більший, ніж в інших містах.

У Львів зайшла компанія «Брукфілд». Це найбільший девелопер світу. ІТ-парк, який буде на вул. Чмоли, — крута подія для України. Ми, як і обіцяли, закупили 150 ав­тобусів, це коштує 800 млн. грн. Але моя особлива малесенька гордість — фонтан «Криниця з левами», що на вул. Коперни­ка. Цей фонтан не працював 70 років. Те­пер запрацював.

На що маю жаль… Завжди хочу, аби все робилося вже сьогодні, негайно. Цього року мали почати будувати сміттє­переробний завод. Але процедури Євро­пейського банку реконструкції і розвитку жорсткі. Пройшли перший тендерний від­бір, коли подалося 12 компаній з 11 країн світу. Маємо шорт-лист, де є 5 компаній, які вийшли у фінал. Думаю, у березні вже буде відомо, хто будуватиме завод.

— Чому минулого року у місті не по­чали будувати жодної парковки?

— Думали, що першою буде парковка навпроти університету ім. Франка, біля пам’ятника Іванові Франку. Але є спро­тив ректорату. Бояться, що завалиться університет. Хоча все навпаки — якщо збудуємо там паркінг, укріпимо фунда­мент університету. Робиться це дуже лег­ко — вирив котлован, зробив паркомісця і закрив зверху. Нічого надзвичайного тут немає. У цілому світі такі проекти реалізо­вуються. Тому швидше підземні паркінги з’являться на площі Петрушевича і на пло­щі Двірцевій.

До нас приєднується пані Катерина, яка робила нам чай. А сирник приніс син Антоній. До кабінету забіг і чотирилапий улюбленець сім’ї, кавалер-кінг-чарльз-спанієль ЙОТАМІ. Ім’я собаки утворено з п’яти перших літер імен синів — Йосиф, Тадей, Антоній, Михайло, Іван. Переходи­мо на сімейні теми.

— Як зазвичай минає день міського голови?

— Встаю о сьомій ранку. Віднедавна бігаю щодня. Це з того часу, як до нас прийшов робити інтерв’ю «Бігучий банкір» Андрій Оністрат. Під час інтерв’ю запро­понував мені побігати. Я побігав з ним, сподобалося. Після цього почав бігати щоранку перед роботою. Бігаю 20−25 хви­лин. Зробив зарядку, прийняв душ, пе­ревдягнувся, поснідав і пішов на роботу. Після роботи стараюся плавати — тричі на тиждень. Їжджу в Аквапарк, люблю 50-ме­тровий басейн.

— Чи вистачає сну?

— Намагаюся до опівночі лягти спати.

— Сім годин — замало…

— Почуваюся добре. З кожним роком — все молодшим і молодшим…

— Які у вас сімейні традиції?

— Новий рік завжди вдома.

Катерина. Батьки приходять, мій тато приїжджає. Баба Оля, як був дідо Ігнат, приходила з ним завжди.

Андрій. Свята вечеря, ми теж завжди вдома.

Катерина. Ні, на Святу вечерю ми ча­сом до мами їздимо.

Андрій. Останній рік були вдома. Пе­ред тим деколи до моєї мами їздили, до Катиної мами, до тата. На Святу вечерю треба бути разом із батьками. Це аксіома.

Катерина. Хлопці перед обідом зга­дували, що їхня улюблена традиція — мо­литися перед обідом. Ще одна традиція — ходити з вертепом. Коли Іванові було два роки, я почала на нього майструвати якесь вбрання — Ангелика, Царів. Потім діти підростали, народжувалися, і у нас «збірна солянка» з цих костюмів. Цього року так само готуємо домашній вертеп. Ходимо, звичайно, тільки по родичах. А перед Великоднем усі пишемо писанки. Іван з Тадеєм вже старші, але все одно сі­дають з нами. Тому що насправді Андрій не дуже є в хаті.

Антоній і Катерина бавляться з домашнім улюбленцем ЙОТАМІ.

— Бракує вам чоловіка і батька?

Андрій. Вона би хотіла, щоб я був вдо­ма постійно.

Катерина. Та ні, не переживай. Я при­гадала, як ми з Андрієм познайомилися, і він мене вперше запросив на концерт. Я ще була студенткою. Після концерту було прийняття. Тільки зайшли — і вмить Ан­дрія нема! І я — посеред незнайомих лю­дей. Зрозуміла — треба собі давати раду! Таке загартування мала. Тепер, коли ку­дись ідемо, я знаю, що він не буде поруч, і мені навіть вже не потрібно цього. Він з кимось побачиться, я з кимось побачуся. Від цього разом буде набагато більше ко­ристі, ніж би водилися удвох. Звичайно, часом є якісь питання стосовно дітей…

— Характери у вас дуже відрізня­ються?

Катерина. Ми вперті, напевно, одна­ково. Але це нам не заважає.

— А хто найбільше поступається, якщо коса на камінь находить?

Андрій. Ніколи не потрібно сваритися з дружиною. Треба сприймати її такою, яка є, не старатися її переробити. Це не­можливо. Якщо жінка навіть у чомусь не права, сприймай це спокійно, не треба перечити! Якщо починаєш сприймати це у штики, наражаєшся на цунамі. Нікому не раджу сваритися з дружинами.

Катерина. Я часом хочу посваритися, щоб якісь там «ефекти» були. А не вихо­дить! (Сміється. — Авт.).

— Дати собі раду з такою кількістю дітей, та ще й хлопців, — це, мабуть, важка робота?

Катерина. Це важка робота, але сьо­годні у церкві у проповіді почула те, що ніяк не могла зрозуміти. Йшлося про са­мопожертву. І отець казав, що більше, ніж жертва, це любов. Тому не можу го­ворити, що жертвую собою. Бо жертва — це коли ти щось відриваєш від себе, з болем, а не хотів би. І тут конфлікт вну­трішній. А Бог дав мені це полюбити на­стільки, що це віддається само собою, і у мене немає трагічної картини, що я жерт­ва, пожертвувала собою. Я отримала на­багато більше — родина, хлопці…

— Чим зараз займаєтеся? Діти ви­росли…

Катерина. Мої знайомі завжди мене витягували комусь допомагати. Напри­клад, знайомили з друзями з «Джерела», з неповносправними особами з «Лярш Ковчега» чи «Віри і світла».

Андрій. Катерина входить у наглядову раду Навчально-реабілітаційного центру «Джерело». Пише книжку. Але нікому про це не говорить…

Катерина. Та ну! Яку книжку! Ще зі школи пишу щоденник. Але зараз більше цим займаюся, і тому здається, що більш активно.

— У сучасному світі освічена жінка хоче реалізовуватися не лише в сім’ї і в дітях. Чи думаєте ще чимось займа­тися? Чи роль мами дітей і дружини Садового вас цілком влаштовує?

Андрій. По-перше, вона Кіт-Садова Катерина. Саме ім’я — це діагноз (смі­ються обоє. — Авт.). Катерина — це «воїн».

Катерина. Це Антоній «воїн». Катери­на — це «чистота».

У дискусію вступає Антоній, який уважно слухав розмову: «Ні, мамо, Кате­рина — це «воїн».

Андрій. Вона активна в усіх сферах. Ходить у різні спільноти, веде Інстаграм, робить дописи. У соціальному плані — мегаактивна. І ця активність зростає, бо зараз має більше вільного часу. Не знаю, до чого це доведе…

Андрій Іванович бере чайник і усім під­ливає чай…

— То ви, Катерино, як ми з’ясували з Андрієм Івановичем, багата жінка. Маєте місячний дохід щонайменше 10 тисяч доларів. А скільки платите за утримання цього будинку?

— Дуже багато газ забирає. Та й вода, світло, електрика… Взимку за все на мі­сяць «набігає» до 30 тисяч.

— У скільки обходиться освіта ді­тей? Всі ж вчаться у приватних шко­лах.

— «Ерудит» коштує 5 тисяч гривень на місяць за одного. «Школа вільних і небайдужих», де вчиться Антоній, теж десь 5 тисяч, але ще за гуртки є додат­кова оплата. За школу ThinkGlobal плачу 10 тисяч (там двоє дітей вчаться). Нам знижку роблять в «Ерудиті» за те, що чет­веро дітей там вчилися.

— На що ще найбільше витрачаєте грошей з сімейного бюджету? Напри­клад, на харчування скільки йде?

— Бензин, звичайно, коштує (у нас дві машини). На харчування? Є стереотип, що на їжу багато витрачається. Але ми їмо досить просту їжу — квашена капус­та, квашені помідори… Часом дозволя­ємо собі якісь ліґуміни. Мій тато тримає качок і курей, тож яйця завжди свої. От вчора зарізав другу свиню. Ковбасу до свят вже маємо, і кишку будемо роби­ти. Картоплю також маємо свою. Бу­ряк, цибуля, часник свої. Риби не їмо. Андрій залякав, що риба у нас не дуже добра…

Андрій. Сиру їмо багато. І буряків…

Андрій. Можете подивитися наші де­кларації. У 2018 році дохід становив 250−300 тисяч гривень на місяць. На двох. У Катерини — левова частка.

— Ну скільки на харчування може грошей іти? Тисяч 10 на місяць?

Андрій. На таку велику сім’ю, може, і більше. Ще пляшку вина якогось треба купити. Думаю, одна десята місячного до­ходу йде на комунальні послуги, одна де­сята — на навчання, одна десята — на хар­чування. Ще якийсь одяг треба купувати.

Катерина. Менші хлопці доношу­ють за старшими. Носять все по чер­зі. Тадеєві недавно кажу, що в мештах ходити взимку вже не пасує. А Іванові йому ще завеликі. Він питає: «Мамо, чиї ці капці?». Кажу, що татові! Він: «Вони мені підходять». Андрієві вони трохи тиснули… Наші хлопці не балу­вані, не вимагають якогось особливо­го вбрання.

— Дивно. Молодь зараз хоче мати все найкрутіше, наймодніше, найдо­рожче. Останній айфон…

Катерина. Останніх айфонів вони не мають.

— Ви їх спеціально не балуєте, щоб не стали мажорами?

Андрій. У нас це не прийнято. Катего­рично.

— А брендові речі купуєте? Напри­клад, ви собі, Катерино?

Катерина. Маю речі від Олесі Гринів, Роксолани Богуцької…

— А від Луї Віттона, від Гуччі?

Катерина. Ні, таких не маю. Маю одні мешти, але то не Гуччі.

Андрій. Якщо ви поїдете в аутлет, то там можна купити брендові речі за нор­мальну ціну.

Катерина. Останнім часом мені ціка­во вдягатися в українських дизайнерів. Є така Олеся Ковтун, вона робить неймо­вірні трикотажі. Аліна Качоровська шиє неймовірні торбинки, черевики. Мені тепер не цікаві відомі «лейбли», цікаво пізнавати українських дизайнерів. У на­ших можна купити чудові черевики за 2,5 тисячі гривень.

Господар на кілька хвилин виходить з кімнати. Користуємося можливістю і за­питуємо:

— А який останній подарунок отри­мували від чоловіка?

Катерина. Ми не обдаровуємося.

— Недавно було Катерини. Нічого не подарував?

Катерина. Ні. Андрій каже, сама собі можу купити, що хочу.

— Це ж не романтично!

Катерина. Буває, квіти дарує, обні­ме… Але зазвичай, коли приходить з ро­боти, розумію, що він ще не тут.

До кімнати повертається Андрій Іва­нович.

— А що ви останнє подарували дру­жині?

Катерина. Він мені дарує можливості.

Андрій. Квіти подарував. Тижнів зо три тому. То якраз на Катерини було…

Наталія Балюк, Юлія Ліщенко

Фото і відео — Юлії Підлужної

Відео з гостювань журналістів «Високого Замку» в Андрія Садового

(Розмову з Андрієм Садовим на полі­тичні теми читайте у наступному тижне­вику).

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Останніх айфонів наші діти не мають, а одяг молодші сини доношують за старшими…»