Попелюшка

Стара історія на новий лад

Колаж автора

Було це не у тридесятому цар­стві, що за тридев’ять земель, а зовсім близько — у нас під носом. Жила собі дівчина, яку усі Попелюшкою кликали. Як її насправді звати, ніхто не знав. А Попелюшкою нарекли, бо мала такі добрі і чесні очі, що від одного її по­гляду брехня і всяка інша «ня» на попіл перетворювалися.

Батьків-годувальників у Попелюшки не було, лише сила-силенна зведених братів та сестер. Усіх тих Кандидатенків і не злічиш. Попелюшку вони дружно не­навиділи, бо і вродливіша за них була, і люди її більше любили. Чого тільки не робило заздрісне сімейство, аби люд­ську увагу у ненависної сестриці вкрас­ти. Й оббріхували її, і дурепою називали, і гулящою дівкою. Рейтинги у неї, бачи­те, нагуляні. Та все намарно: Попелющи­ні чесноти були сильнішими за брехню.

Бачить сімейка, що справи кепські, тож вирішили хитріше діяти. Найня­ли репетиторів з доброчесності, заді­яли свої вроджені акторські таланти і давай на публіку сценки розігрувати. Один поперед одного червоним килим­ком перед першими зустрічними сте­ляться, соловейком тьохкають, себе нахвалюють. Хто з неба зірочку обіцяє, хто трофейну — з Кремля. Хто зуб дає, що життя буде у шоколаді. А хто мамою клянеться, манну небесну обіцяючи. «Приїлася гречка? — кажуть. — Буде вам манка, мать вашу!».

А як прочули Кандидатенки про все­народний бал, на якому лише раз на п’ять років короля чи королеву обира­ють, їх на високу поезію потягнуло. Це у них набуте, з дитинства. Ще з повзунків не вилізли, а вже ручки до Діда Мороза на новорічних ранках у дитсадку тягну­ли. Обсядуть дідуся, за бороду трима­ють, щоб не вирвався, і давай пісеньку рюмсати: «У ліші, ліші темному, де хо­дить хитрий лиш, жнайдуть тебе холод­ного, яксо подарки не приніш». А як по­дорослішали, почали за табуреточку битися. Поки переможені розбиті ко­ліна і лікті слізками поливали, перемо­жець вже віршика з табуретки гостям тараторив: «Падав сніг на поріг, Кіт злі­пив собі пиріг, Розкажу, що було далі, Тільки дайте п’ять долярів».

Ось і тепер, довідавшись про бал- маскарад, сімейство Кандидатенків по­етичний батл влаштувало: хто з них до­стойніший корону отримати.

«Якби я була цариця, —

Мовила одна сестриця, —

Здешевила б людям газ

Хоч у п’ять, хоч в десять раз.

Буде мир у нашій хаті,

Бо підемо ми у НАТО.

Геть шинель — даєш Chanel!

Відмірю благ усім XL.

А як не схоче люд мене коронувать,

Я згідна канцлером країни стать.

Із Трампом лічно в туалеті «терла»,

Це дипОлімп вам — не Говерла".

«Закатай губу, сестрице!

Не бувать тобі царицей.

Забирай ти свій Chanel

І давай, бабусю, шнель!

А що по тексту в мене тут:

«Мир! Май! Труд!».

Тьху ти: «Віра! Мова! Армія!».

Тут інший брат зайшов в світлицю,

Точніш — заїхав на телиці.

Розпряг корову, чмокнув в роги

І кричить сестрі з порогу:

«Чому розплетена коса,

А на очах бринить сльоза?

Кажи вже, хто тебе образив,

Віддячу по засосу тій заразі!".

«Коса моя розплетена,

Бо це у мене курс новий.

І не питай, чом мокрі очі,

Буть королевой балу хочу".

«Ким хочеш стать ти —

Королевой балу?

У мене тут вознік вопрос:

У сирники ти скільки дала доз?

На бал зібрались, скотиняки?!

Петарди вам у с…, сорі — фраки.

Достойний серед вас один —

Це я, Олег, Валєрин син".

«Заткнись вже, петардист,

Без тебе тошно —

Натиснув кумпол мій кокошник.

А Вадя з Вітьою: «Не скигли, Юр,

То зірка ПУТІводна в другий тур".

Язики розім’яли, маски ангеликів натягли і гайда на бал (не на своїх розкішних каретах, а на метро, щоб ближчими до народу здаватися). Перед виходом ще встигли одне одного у «Фей­сбуці» потролити і Попелюшці довжелез­ний месидж надіслати — зі списком всього, що має зробити до повернення сімейства. Гречку по 100 грамів розфасувати, олію в аптечні «пізирки» розлити, спакувати це у величезні торби, туди ж покласти по два печенька, таблеточку валідолу, пурген (з «пакращенням» на словах хай народ хоч полегшення на ділі відчує) і величезни­ми літерами на кожній торбині написати: «Дорогому електорату від Кандидатенка такого-то. Сам не нажереться — вас наго­дує!».

Зрозуміла Попелюшка, що то за по­даруночки, і так сумно та боляче їй ста­ло. «От, — зітхнула, — диво трапилося б, і люди нарешті перестали свою совість за гречку продавати. Як шкода, що ще не винайшли щеплення від брехні, ко­роткої пам’яті та хронічного топтання по вилах». І тільки подумала про це, як перед нею нізвідки фея з’явилася.

— Дива, — каже, — хочеш, то візьми і зроби. Їдь на бал, у твоїх силах розвіяти злі чари, які людям жити не дають.

— А ви, люба тітонько, фантазер­ка одначе. Куди мені на бал, коли я на­віть фейс-контроль на вході не пройду? У мене ні стилістів, ні іміджмейкерів не­має. Ні сукні від Chanel, ні туфельок від Аrmani, ні годинника з діамантами, ні дорогоцінного клатча. Як побачила у сестриці нову шкіряну сумочку з бути­ка, цілу ніч плакала. Ні, не від заздрос­ті — крокодильчика шкода… І хотіла б на бал поїхати, та не для мене «паті». Вхідний квиток туди — два з половиною мільйони!

— Як казав мій єврейський дядечко- ельф, що можна вирішити за гроші, то не проблеми, а витрати. Довірся мені. Ось тобі вхідний квиток. Ось сукня — не Chanel, проста, але стильна. А тепер неси з льоху гарбуз: треба тобі колеса, бо пішки на бал не встигнеш.

Взяла фея гарбуза і, махнувши над ним чарівною паличкою, перетворила його на автомобіль.

— На розкіш не тягне, а засіб пересу­вання — що треба. Тільки пам’ятай: коли годинник на ратуші опівніч пробамкає, твоє авто на «євробляху» перетворить­ся. А водій — на зажерливого пацюка-ми­таря, який таку націнку на вартість нама­лює, що розмитнення золотим вийде, і доведеться мені те авто на цвинтар по­кинутих євроблях телепортувати.

— Та хіба «євробляха» — то найгір­ше, що може бути? Хіба не більше зло роз’їжджати на золотих каретах, купле­них за хабарі чи вкрадені у народу гроші? І при цьому ще й найголосніше кричати: «Тримай корупціонера!».

— А ти ще дивуєшся, за що тебе бра­ти і сестри на дух не переносять. Знають шельми, що рано чи пізно справедли­вість таки восторжествує і добро пере­може «бабло». Їдь вже, бал ось-ось роз­почнеться.

Сіла Попелюшка у начакловану з гар­буза малолітражку і помчала. Ну як по­мчала — 50 кілометрів на годину, як і го­диться у населеному пункті. На першому ж світлофорі її авто ледь з дороги не здуло, коли поряд один за одним VIP- кортежі на червоне світло промчали. По­бачивши таке неподобство, Попелюшка вперше у житті матюкнулася. Ну як ма­тюкнулася: «хай вам грець» ледь чутно промовила і тут же рота перехрестила. Парламентських університетів не прохо­дила, політичних ток-шоу не дивилася, тож мистецтвом елітного мату а-ля «сука православна» чи «винеси козла нафіг!» не володіла.

Коли Попелюшка дісталася па­лацу, бал вже у самому розпалі був. Побачивши, як Кандидатен­ки хто циганочку з виходом, хто ламбаду під вальс «зажигають» (у кого що рейтин­говіше, тим і виляють), бідолашна гото­ва була крізь землю від сорому прова­литися. А горе-балеруни так захопилися своїми ритуальними танцями, що нікого і нічого навколо не помічали. Лише коли ведучий анонсував конкурс, переможець якого мав отримати титул короля чи ко­ролеви балу, наввипередки помчали на сцену.

— І так, — оголосив конферансьє, — го­ловний приз отримає той, хто взує ось цю кришталеву туфельку і, ступивши у ній хоча б два кроки, не спіткнеться.

— Тьху ти, — аж підстрибнула на радощах Юльця Кандидатенко, — та мені це зробить — раз плюнуть. У мене все життя, можна сказать, на лабутенах. У них і по десять кі­лометрів зранку бігаю, і навіть рожала у них. Та що там рожала, любі маї, — Качанів­ську колонію лабутенами топтала.

Зняла Юльця свої «шанелівські» туфлі і давай кришталеву туфель­ку приміряти. Та куди там — розмір не той. Одна нога втопилася, то вона ще й другу запхала. Руками наче веслами гребе, а з місця зрушити не може.

— Хі-хі, для бабці — хіба капці. А корона знову моя буде, — сказав Петя Кандида­тенко і, вибивши з-під зарюмсаної Юль­ці кришталеву туфельку, сам спробував взутися. — От зараза, не лізе. Треба було капронові, а не в’язані шкарпетки брати. Доведеться на босу ногу взувати.

Але як пальці не підтискав, туфелька усе не налазила. Тут Олежа давай ліктя­ми усіх розштовхувати.

— Впіхнуть невпіхуєме тільки мені під силу! — кричить, схопивши туфлю. — За­раз покажу майстер-клас.

Крехтів, пихтів, а у туфельку таки вліз. На вила сперся та тільки зібрався крок ступити, як тут же позу Пізанської вежі прийняв, а за мить вже на підлозі вов­тузився. Тут наступні у черзі на примір­ку до кришталевої туфельки ламанулися. І пішла вона по руках, але на ногу так ні­кому і не налізла.

Коли натовп приміряльників розсмок­тався і журі вже збиралося оголосити «ні­чию», конферансьє помітив у дальньо­му кутку зали Попелюшку. «А ви чому скромно там стоїте? Може, приміряєте туфельку?» — питає.

Як побачили Кандидатенки, що і По­пелюшка на балу, ледь слиною не захли­нулися. «Та куди їй кришталеву туфельку, з її плоскостопістю тільки у кедах ходи­ти!» — сичать. Тут Попелюшка не витри­мала і вперше у житті вирішила вчини­ти на зло жовчним родичам. Перевзула одну свою туфельку на кришталеву і таке бомбезне дефіле влаштувала, що й сама собі здивувалася.

Аж бац — годинник опівніч пробамкав. Попелюшка заплющила очі, очікуючи, що на цьому казка для неї скінчилася, диво­вижне перетворення теж, і її знову чека­ють сірі, безнадійні будні. Але ні: проро­цтво феї про добро, яке переможе «бабло» і зло, збулося. З тріумфу Попелюшки дов­гождана казка лише почалася…