Пам’ятає усі номери мобільних телефонів, які хоч раз побачить

27-річний Володимир Яремчук із Рудників має феноменальні здібності

Понад усе мама мріє, аби Володя не був самотнім, а знайшов свою кохану половинку

Про 27-річного Володимира Яремчука з Рудників Мико­лаївського району, що на Львівщині, я дізналася від спільних знайомих. Батько Володі розповідав, що син із дитинства має феноменаль­ну пам’ять. Багато читає. Удома — величезна бібліо­тека. Хлопець запам’ятовує багато наукової та енцикло­педичної інформації, номе­ри мобільних телефонів (у голові тримає і свою, і бать­кову телефонні книги). Без калькулятора робить складні математичні обрахунки. Мо­ментально вирахує будь-яку площу. З математичних зді­бностей Володі дивувалися ще шкільні вчителі. За датою і роком народження з точніс­тю електронного календаря скаже, в який день тижня ви народилися…

Коли Володя навчався у третьому класі, в інтерв’ю нашій газеті безпомилково називав столиці усіх країн, по­казував на карті навіть наймен­ші острови. На уроках першим виконував усі завдання. У Во­лоді списував цілий клас! А коли розповідав про улюблені пель­мені, які готує йому мама, то ка­зав, скільки додає оцту, солі та перцю… у частках. Відтоді ми­нуло майже 20 років. Як скла­лося життя Володі Яремчука, ді­знавалася журналіст «ВЗ».

Ми зустрілися в одному з львівських кафе. Коли я при­йшла на зустріч, Володя чи­тав газету. Розпитую спершу у мами та сестри про його осо­бливі здібності.

— Пані Маріє, коли зрозу­міли, що ваш син не такий, як інші діти?

— Він до двох років мало го­ворив. У два почав говорити, а у три — читати. Йому було все ці­каво. Пригадую, була така пе­редача «Вгадай мелодію». Він сидів на горщику, дивився те­левізор і з перших нот знав, що це за пісня. Музику любить з ди­тинства. У домашній бібліоте­ці ми мали усі випуски енцикло­педії «Я пізнаю світ». Зазвичай не вимагав одягу, взуття, а про­сив книжку. Якось пішли з ним у гості, побачив енциклопедію «УСЕ». Поки ми були у гостях, його не було ні чути, ні видно. Попросив купити йому таку ен­циклопедію. Переглянув і каже: «Мамо, це вже доповнене і пе­рероблене видання». Знаходив там помилки… Я його питала: «Звідки ти це знаєш?», Інтер­нету ж тоді ще не було. Він чи­тав усе, що йому потрапляло під руку! Коли йшов до першо­го класу, усі віршики з буквари­ка знав напам’ять. Раз прочи­тав, і вже той вірш знає. Свято Букваря міг сам провести. У нас вдома стільки книжок, що треба уже цілу стіну виділити. Донька читає книжку в Інтернеті, а Во­лодя каже: «Не розумію я цього читання». Тобто має бути папе­рова книжка.

— То ви сина у дитинстві відривали від книжки?

— Я казала: «Володю, ходи зі мною надвір, ходи на город». Він як мав нову книжку, його годі було нагодувати. У дитинстві дуже погано їв. Коли йшов до першого класу, вчителька каза­ла, що за рівнем підготовки він як учень четвертого класу. Мно­ження, додавання, віднімання — все виконував без проблем. Си­дів і всіх однокласників на уроці виправляв. Вчителька не не­рвувалася, навпаки, якщо учні не знали відповіді на запитан­ня, казала: «Володю, скажи їм». Йому було дивно, як вони цьо­го не знають. Але на контроль­них все давав дітям списувати. Ніколи зошита не закривав. Ці­лий варіант у нього списував. У п’ятому класі я йому кажу: «Во­лодю, ти кажи: «Я розв’язую два варіанти. Кожен варіант — по шоколадці! (Усміхається. — Авт.). Бувало, вчительці ури­вався терпець, на контрольній підходила і питала: «Яремчук, ти написав? Здавай!».

У третьому класі Володя вперше давав інтерв’ю «ВЗ». Мама зберегла фото нашого журналіста.

Володя закінчив Франків уні­верситет, англійську філологію. Мама каже, попри феноменаль­ну пам’ять та математичні зді­бності, йому складно адапту­ватися до життя. Наприклад, з дитинства не міг зав’язати шну­рівки на черевиках… Допомагає батькові, який працює будівель­ником.

— Ми ходили до різних лікарів, психологів, — веде далі мама. — У дитячому психоневрологіч­ному диспансері у Львові нам сказали: «Це не захворюван­ня. Він просто не адаптований до суспільства». (У Володі під­озрювали аутизм, але діагноз не підтвердився. — Авт.). Були на прийомі у психіатра в Киє­ві. Щоправда, прийом тривав 15 хвилин, бо лікар поспішав на конференцію. Він розклав перед ним кубики і сказав, що йому потрібно більше спілку­ватися. Коли син став дорос­лішим, я зрозуміла, що він бо­їться відкритого простору. Має страх заблукати… Хоча дуже любить подорожувати. Коли хтось збоку, почувається впев­неніше. В університеті вчився заочно. На сесії я перші рази з ним їздила. Потім навчився да­вати собі раду. Не раз проси­ла його одногрупниць (у групі було лише два хлопці), аби бра­ли його зі собою на студентські святкування. Був нерішучим.

— Коли донька вступала до університету, він до неї з пре­зирством казав: «Як можна та­кого не знати?!». З таким склад­ним характером не можемо знайти йому роботу. Має свої принципи і погляди. Буде, на­приклад, посуд мити тільки со­дою. Мийні засоби, каже, за­бруднюють довкілля. Пригадую, коли був у шостому класі, їха­ли з ним до окуліста в елек­тричці до Брюхович (мав із на­родження проблеми з зором). З нами їхала жіночка з Трускав­ця. Запитала мене про щось ро­сійською мовою. Володя сидів біля вікна. Я їй механічно від­повіла російською. Він демон­стративно встав і вийшов у там­бур. Потім мені вичитував, чому я відповіла тій жінці російською мовою.

— У нього хороша пам’ять на­віть на дрібні деталі, — розповідає 21-річна сестра Володі, журна­лістка радіо «Стрий ФМ» Галина Яремчук. — Добре орієнтується в географії. Шкільна програма у нього в голові як у книжці. Коли Володя вступав до університе­ту, іспити з англійської та україн­ської мов склав на 200 балів. Ан­глійську добре знає.

Пам’ятає усі номери мобіль­них телефонів, які хоч раз поба­чить. Коли не можу знайти но­мер мобільного когось з рідних, питаю у брата. Але йому важко адаптовуватися до життя. Якщо щось відбувається не так, як він хоче, не може цього прийняти. Говорить завжди те, що думає… Якби у нього був наставник, він міг би реалізуватися, напри­клад, у перекладацькій галузі.

— Володю, ти запам’ятовуєш багато різних дат, дні народження рідних, знайо­мих, номери мобільних теле­фонів… Тобі вся ця інформа­ція не заважає?

— Буває неприємно, що пам’ятаю стільки незначних дрібниць. Наприклад, пам’ятаю дати шкільних екскурсій. До Нагуєвич ми їздили 31 травня. Пам’ятаю дні народження одно­класників…

— У школі у тебе були дру­зі? Чи однокласники кепку­вали з тебе: «Ой, ти такий ро­зумний!».

— Може, один чи два хлопці з мене не кепкували. З дівчатами загалом стосунки у школі були нормальними.

Розмову продовжує мама. Згадує:

— Перше кохання у нього було у третьому класі. Він по­бачив по телевізору рекламу золотих ювелірних виробів і каже: «Обов'язково куплю та­кий перстень і сережки Галі». (Володя сміється. Червоніє. Каже, що такого не пам’ятає. — Авт.). Хотів, щоб його одно­класниця Галя вийшла за ньо­го заміж. Казав, у неї гарне во­лосся. Гарні банти. Вона була симпатична дівчинка, з кир­патим носиком. Пройшла лю­бов… Потім він охолов душею. В 11-му класі казав: «Та така, а та — не така. А та не звертає уваги».

— Володю, який у тебе най­яскравіший спогад у житті?

— Пригадую, як ми їздили зі сім’єю до Криму. Ми у Сімфе­рополі маємо родину. Мені було 16. Я вперше наживо побачив море. До того їздив хіба що на Задорожнє озеро.

— Батько розповідав, що знаєш, у який день тижня лю­дина народилася. Я тебе пе­ревірю. Назву свою дату на­родження.

— Понеділок! 6 лютого наро­дилася моя сестра, але іншо­го року — 1997-го (усміхається. — Авт.).

— Звідки ти це знаєш?

— Добре розуміюся на кален­дарі. Якщо цього року Михай­ла випало у середу, то через 11 років знову будемо святкувати Михайла у середу… (Я ще на­звала кілька дат, і всі дні тижня збіглися. — Авт.).

— Мені важливо, щоб він не був самотнім, — каже пані Ма­рія. — Батьки не вічні. Освіту він має. Міг би заробити копійку. Але він у всьому прагне доско­налості. Як говорить, то доби­рає кожне слово…

Фото авторки