Бракує робочих рук? Привезуть із Бангладеш!

Не виключено, невдовзі на Львівщину завезуть дешеву робочу силу з країн третього світу

Роботодавці обклеюють пропозиціями роботи усі можливі поверхні,„ але це мало допомагає... Фото авторки

На вулицях, у магазинах і в маршрут­ках мерехтить в очах від оголошень вітчизняних роботодавців: «Потрібні працівники на виробництво», «Запро­шуємо на роботу», «Вигідна й цікава робота!». Заманюють високою зарп­латою, повним соціальним пакетом, безкоштовним довезенням до місця праці. Біля гіпермаркетів чатують «ловці душ» із нещодавно відкритих на Львівщині потужних виробництв. Намагаються втиснути людям цидулки із тими самими запрошувальними тек­стами. Ця «агітація» далеко не завжди буває успішною. Бо нині галичани їдуть на роботу до Польщі, Чехії, Німеччини, США чи Канади (особливо несвідомі — до РФ). Українські роботодавці б’ють на сполох: немає кому працювати! Особливо брак робочих рук відчуваєть­ся у прикордонних областях.

«На Львівщині немає проблеми браку робочої сили. Є проблема мотивації робочої сили»

Влада не шкодує аргументів, аби до­вести потенційним трудовим мігрантам, що на батьківщині можна заробити май­же так само, та ще й мати під боком рідну хату і сім’ю. Схоже, ці аргументи не діють, бо наші люди масово виїжджають на ро­боту за кордон…

Керівники центрів зайнятості повідо­мляють про щораз більшу кількість ва­кансій для працівників робітничих спе­ціальностей. Влітку у Львові стартувала соціальна кампанія з підтримки легкої промисловості та залучення до роботи в цій галузі креативних молодих працівни­ків.

По місту встановили реклам­ні конструкції «Львів шукає крав­ців». Західноукраїнський кластер індустрії моди наголошував, те­пер професійні навчальні закла­ди можуть навчати більше мо­лодих спеціалістів за державні кошти. А у спеціальних школах готові перекваліфіковувати й до­рослих, які мають вищу освіту, але хочуть стати кравцями. Ви­пускникам гарантували працев­лаштування на будь-якому під­приємстві Львова чи області.

Утім, помолодшання кравець­ко-швацьких кадрів так і не відбу­лося. «У нас у цехах працює одна „пенсія“, — розповіла журналісту „ВЗ“ на умовах анонімності тех­нолог одного з потужних шваць­ких підприємств. — Сидять за ма­шинками бабусі, яким уже немає чим займатися, немає куди їха­ти. Надінуть по дві пари окулярів і сліпають, бо нічого вже не бачать. Якась копійка до пенсії не зава­дить. Керівництво це влаштовує, бо економлять на зарплаті».

А нещодавно довелося почу­ти «екзотичну» версію вирішен­ня проблеми з браком робочої сили: є ідея завозити на Львів­щину робітників із третіх кра­їн (Азії, Африки). Про це йшлося під час однієї з нарад за учас­ті львівських підприємців і голо­ви ЛОДА Олега Синютки. Версія ця… конспіративна. Принаймні пан Синютка у розмові з журна­лістом «ВЗ» так і не зізнався, що плани невдовзі залучити на наші виробництва монголів чи бангла­дешців справді існують.

«На Львівщині є проблема не браку робочої сили, а мотивації робочої сили, — вважає Олег Си­нютка. — Підприємству треба за­пропонувати людям гідну зарп­лату, і, сто відсотків, наші люди зроблять вибір на користь на­ших підприємств, — аби зали­шатися зі своїми родинами. Це дасть можливість повністю за­безпечити виробництво. Моти­вація складається з двох частин. Перша — заробітна плата, друга — соціальний пакет. Звичайно, ба­гато вимірюється в грошах, але важливо також, аби ми перейма­ли досвід західних компаній, які згуртовують людей».

— Давно говоримо про цю мотивацію, але результатів, як бачимо, немає…

— Сьогодні середня зарпла­та на Львівщині вже сягнула 9 тисяч гривень. На біржі є про­позиції щодо вакансій із зарп­латою по 15−20 тисяч гривень. Тобто підприємці розуміють, що працівникам треба платити гід­ну зарплату, і пропонують її що­раз вищу. Плануємо на наступ­ний бюджетний рік спільно із обласною радою затвердити у проектно-кошторисній докумен­тації для будівництва розрахун­кову вартість зарплати 14 тисяч 800 грн. Це в півтора раза вище від нинішньої. І таким чином сти­мулювати легалізацію процесів у будівництві і детінізацію зарпла­ти. Тому зміни є, і зміни очевидні.

— А все-таки ви чули, що де­які наші підприємці хочуть за­возити робочу силу із Бангла­деш?

— Я абсолютно довіряю нашим підприємцям. Вірю, та кількість робочих рук, яка є на Львівщи­ні, забезпечить потенційне зрос­тання виробництва. За 10 місяців в аграрному секторі зростання — більше ніж 6%, у промисловості — більше ніж 3%. За останні три роки ми створили 180 нових ви­робництв. Переконаний, усю цю потребу може забезпечити наша кваліфікована робоча сила.

— Вона-то може, але… Наші люди звикли їздити по світах, особливо чоловікам там ціка­віше, легше живеться, ніхто їх не вантажить домашніми про­блемами. Напевно, додому не дуже хочеться повертатися…

— Так, є приклади, коли чоло­вік, їдучи на заробітки, хоче по­вернутися назад і викласти пев­ну суму грошей. І не хоче, щоб його залучали до щоденних со­ціальних питань, як-от вихован­ня дітей, підтримка батьків тощо. Ми про це говорили з представ­никами церкви, громадських ор­ганізацій. Наші люди насправді віруючі, працьовиті. Тому пере­конаний, що нам можна спокійно і впевнено дивитися у майбутнє.

«Пора вже українцю давати роботу іншим, ніж самому шукати роботу в інших»

Відомий львівський під­приємець і громадський діяч Ярослав Рущишин (гендирек­тор ВАТ «Троттола», яке шиє одяг, даючи роботу близько 2000 працівникам) дотримуєть­ся іншої думки.

«Трудова міграція — макро­економічна проблема україн­ської господарки і конкретно наших підприємств, які не ма­ють змоги тримати рівень до­статньої зарплати, щоб люди могли заробляти на терито­рії України, — каже Ярослав Ру­щишин. — На жаль, наша влада надто примітивно розуміє ство­рення робочого місця. Тому ми дійшли до того, що у Львівській області вакансій набагато біль­ше, ніж людей, які претенду­ють на ці місця. Треба перено­ситися від парадигми кількості робочих місць до парадигми їх якості. А саме величини до­даної вартості, створеної цим робочим місцем, і відповідної оплати праці. Я би не хвалив­ся відкриттям тут заводів „Фу­джікура“, „Бадер“ тощо. Хоча це також непогано, бо принай­мні люди не можуть сказати, що взагалі ніде працювати… Але у нас в області є понад 60 тисяч вакантних місць. А це означає, що люди не хочуть на ці робо­ти йти. Нам треба йти до під­вищення продуктивності шля­хом технологічного розвитку. Це мають бути інвестиції у нові технології виробництва і сер­вісу. Треба переносити увагу з простої ручної роботи на меха­нізовану й технологізовану».

— Чи був якийсь результат кампанії «Львів шукає крав­ців»?

— Ні, і його й не буде. Наші всі діточки гарненько вчаться в учи­лищі, але ніхто на роботу не йде. Йдуть або в декрет, або працю­вати «на касу» деінде. А робота на швейному підприємстві ви­магає конвеєра. Треба трима­ти норму, і ця робота порівняно з іншими пропонованими місця­ми не надто привабливо вигля­дає. Попри те, що я цією спра­вою займаюся, не думаю, що стратегічним пріоритетом для України буде пошиття одягу для інших країн. Нам треба ство­рювати робочі місця не там, де працюють руками, а там, де працюють головою. Мають бути інвестиції в освіту, ІТ-галузь, інфраструктуру. Хоча як пере­хідний період швейне виробни­цтво має право на існування.

— Чула, ви збираєтеся за­возити робочу силу з третіх країн, зокрема з Бангладеш, на своє виробництво…

— Ви добре поінформовані. Спочатку, коли це спало мені на думку, був шок — як таке може бути? Але коли я все проана­лізував із холодним розумом, зрозумів, що ми досі мислимо парадигмою бідноти. Україн­ська нація бідна, у нас комплекс меншовартості… А нам треба починати мислити категорія­ми майбутньої, багатої України. Бо якщо у нас буде розвивати­ся економіка, а вона точно буде розвиватися, вона потребувати­ме багато робочої сили. Польща задовольнилася нашою робо­чою силою, а ми навряд чи ро­сійською задовольнимося. Тому треба думати про інший спосіб забезпечення нашої національ­ної економіки. Пора вже укра­їнцю давати роботу іншим, ніж самому шукати роботу в інших. У цьому нічого поганого нема. Інша річ — ми повинні забезпе­читися відповідним законодав­ством. Мене вразило наше за­конодавство, бо згідно із ним ми можемо запрошувати на ро­боту в Україну тільки керівни­ків — або панів, або дуже висо­ких фахівців, і самі на них маємо працювати. Нам треба подума­ти, як зробити працевлашту­вання робочої сили легальним. Буду вивчати це питання. Мені казали, що в Житомирській об­ласті на підприємстві вже пра­цюють технологи, здається, зі Шрі-Ланки, але наразі їх там ще небагато. Нам треба не боятися цього питання. Треба провести дебати із різними фахівцями. Я би хотів їх організувати.

— А у вас достатня зарпла­та на підприємстві?

— Зарплата недостатня всю­ди. Соцдослідження показують, що більшість людей можуть собі дозволити харчування і одяг, а на все решту треба позичати. Це ненормально. У наших пра­цівників зарплата від 6 до 10 ти­сяч, і я хотів би, аби вона була набагато вищою.

А тим часом…

У Польщі працюють 2 мільйони українців і вчаться 40 тисяч українських студентів

Такі цифри озвучив глава МЗС Польщі Яцек Чапутович під час Польсько-українського форуму партнерства у Києві

За словами міністра, укра­їнці у Польщі працюють у ключових сферах еконо­міки: на будівництві, в сільсько­му господарстві, у сфері по­слуг.

«Ми цінуємо їхні зусилля і внесок у розвиток нашої дер­жави», — зазначив Чапутович. Він також додав, що 2017 року українським громадянам вида­но 1,2 мільйона польських віз. Ще раніше польське видання Rzeczpospolita писало, що кіль­кість українських трудових мі­грантів у Польщі зменшуєть­ся. За останні два-три місяці кількість вакансій на польсько­му ринку праці зросла зі 165 до 500 тисяч. Не в останню чергу це пов’язано з відтоком україн­ців на Захід.