Передплатити Підтримати

Тисяча кіз, двадцять п’ять баранів і косуля Бембі…

Як екс-голова Львівщини став фермером і сироваром

Чи знали ви, що кози такі ж розумні, як, наприклад, собаки?! А козячий сир запобігає раку?! Молоко кози використовують для виготовлення дитячого харчування, бо воно мак­симально наближене до материн­ського. В Європі дитячі козячі суміші — найбільш затребувані і найдорожчі. Коза, на відміну від корови, може один раз народити і сім років давати молоко. Натомість корова щороку мусить бути тільною, і лише тоді дає молоко. А ще козяче молоко зовсім не має запаху! Специфічний запах з’являється лише тоді, коли молоко постоїть у приміщенні, де тримають козу чи корову. Якщо, наприклад, його поставити у парфумерному магазині, то набере запаху парфумів. Про це та чимало іншого я дізналася на козячій фермі, що належить роди­ні відомого бізнесмена, колишнього голови Львівської ОДА Миколи Кмітя.

Якщо їхати зі Львова, то, не доїж­джаючи кілька кілометрів до Стрия, є поворот на село Вівню. Ще кіль­касот метрів — і перед нами ворота мо­лочної ферми «МУККО». Біля входу на нас уже чекає Микола Кміть, який давно запрошував відвідати це унікальне сі­мейне господарство. Видно, що пан Ми­кола дуже переймається цією справою, хоча насправді усім тут від першого дня займається його син Назар з дружиною Алісою. Але, звісно, без допомоги бать­ка, який є досвідченим бізнесменом і управлінцем, не обійшлося.

Пан Микола веде до козятника. По до­розі розповідає, що ідея створити козячу ферму та побудувати сироварню нале­жить Назару. Хлопець багато років займався футболом. Вчився в англійській футбольній академії «Болтона», грав у команді «Скала», президентом якої є Микола Кміть, був у складі національної молодіжної збірної. Але бізнесова жилка перемогла, і у 23 роки хлопець вирішив стати фермером! Довго шукали відпо­відні приміщення і натрапили на колишні колгоспні розвалюхи. Їх свого часу вику­пив якийсь чоловік, розводив тут свиней, але бізнес не пішов. Кміті у нього ферму відкупили, відремонтували старі примі­щення і збудували нові.

Козятнику вже два роки. Перших триста кіз елітної альпійської породи привезли з Франції. Зараз на фермі по­над тисяча кіз. У планах мати 20 тисяч кіз — поставити своєрідний європейський рекорд! Бо наразі найбільша ферма у Голландії — там 10 тисяч кіз.

Перш ніж показати стайні, де трима­ють кіз, пан Микола веде нас у «зоопарк». В окремому вольєрі — молоді цапки. Їх тут з десяток. Дуже кумедні. Постійно скачуть один на одного, буцаються…

З ними також живуть два ба­ранчики і косуля. Її принесли місцеві селяни. Дитинча зна­йшли у лісі. Маму, вочевидь, вбили браконьєри. Тваринку на фермі виходили, відгодува­ли, назвали Бембі. Вона прижи­лася, стала ручною. Любить лю­дей, особливо дітей, які часто приїжджають сюди на екскурсії. Бембі дає погладити себе по го­лові. Щоправда, косуля трима­ється осторонь цапків і баран­чиків. Коли їм принесли обід, то цапки аж скакали на жінку, що несла їжу у відрі. А Бембі благородно лежала збоку і навіть не поворухнулася, гідно чекала своєї черги…

Йдемо у стайні, де трима­ють кіз для розплоду. Тут в окре­мих вольєрах кози різних порід. Приблизно на 25 кіз один цап. Коза може завагітніти, коли їй виповнився рік і вона має вагу мінімум 35 кілограмів. Живуть тварини в середньому сім-вісім років. Якщо вага менша і коза не має ще року, запліднюва­ти не бажано. «Знаєте, як вби­ли українське козівництво? — запитує пан Микола. — Козячих ферм в Україні майже не було, кіз зазвичай тримали селяни. Цап гуляв разом з козами і міг заскочити на ще малих, стате­во недозрілих. Цього ніхто не контролював. Коза вагітніла у неповнолітньому віці і народжувала маленьких, слабких дитин­чат. Так і вироджувалися».

На фермі є кози різних по­рід. Коричневі з чорним хреб­том — це альпійські. Така коштує мінімум 500 євро. Повністю білі — зааненська порода. Їх купу­ють у Європі. А сірі та волохаті — наші, українські, з рідних Кар­пат. «Якщо у когось залишились кози, а переважно їх ще трима­ють на Закарпатті, скуповуємо тварин. Даємо для запліднення гарного цапа і так намагаємося відроджувати козівництво», — каже пан Микола. Українська коза в середньому коштує тися­чу гривень.

Підходимо до одного з вольє­рів. Одні кози жують сіно, інші лежать та відпочивають. Цапа можна впізнати за розкішни­ми великими рогами. Хоча дея­кі кози також мають роги. «Ми роги козам не випалюємо, — каже Микола Кміть. — У Голлан­дії, наприклад, випалюють, у Франції — ні. Рогами одна одній можуть завдати травми. Спо­чатку думали випалювати, та коли спробували, козенята по­чали несамовито пищати. Усім стало шкода тварин. Відмови­лись від цього».

Звертаю увагу, що на спи­ні багатьох кіз фіолетові плями. «Це спеціальна мітка, — пояс­нює пан Микола. — Цапу на гру­ди ставимо пристрій з фарбою. Коли скаче на козу, у неї на спи­ні залишається відбиток. Відтак знаємо, що коза мала сексуаль­ний контакт з цапом, значить, на 99 відсотків впевнені, що ва­гітна. Через два місяці помічену козу ведуть на УЗД. Народжує через п’ять місяців».

Для новонароджених є окре­ме приміщення — «роддом». Тут маму з козенятком тримають чотири дні. Потім малюка заби­рають від мами. На фермі є два французькі апарати, у які зали­вають козяче молоко, і малюки мають постійну можливість їсти. Крім того, стоять великі лампи, під якими козенята за потреби гріються.

Наразі немає жодної мами, але є багато вагітних. У лютому-березні наступного року очіку­ють чотириста козенят.

Є на фермі і так званий дитя­чий будинок, де тримають мо­лодняк. Найменші народилися у березні.

Якраз підходимо до вольєра з молодими козами. Кілька од­разу підбігають до нас.

«Це фірма, — пан Микола гла­дить по голові козу коричнево­го окрасу. — Бачите, які альпійці гарні, расові».

Йдемо в інше велике при­міщення, де тримають 750 кіз. Звертаю увагу, що цапи якісь геть худі і змарнілі. «Цап може запліднити за день три кози. Може і більше, але вже буде не­ефективно, після такого контакту коза не народить. Після заплід­нення 20-ти кіз цап худне на 15 кілограмів. Весною і восени у них найбільш інтенсивне сексуальне життя. Тому цапи такі спрацьова­ні», — сміється пан Микола.

Попри втомлений вигляд, цап принюхується до кози. «Ню­хає, яка „йде в охоту“, на ту ска­че. При цьому козячий запах дає не коза, а саме цап. Коли у них „шлюбний період“, залоза на чолі виділяє специфічний запах. Кози чують цей запах і біжать до нього».

Підходимо до іншого вольє­ра. «Це наш Борька — найкруті­ший цап на фермі. Бос всіх цапів. Авторитет. Інші цапи його слуха­ють», — продовжує пан Микола. Харизматичний Боря якраз при­гледів собі кізочку, вже зібрався на неї скочити, але вона чогось не захотіла, відійшла. «Втекла», — коментую. Пан Микола смієть­ся. «Від нього не втече. Від Борі — нереально». Тим часом кіль­ка кіз труться біля Борі. Одна, найактивніша, відганяє від цапа конкуренток. Одне слово, шалені пристрасті!

Виявляється, кози, як і люди, люблять інтим. Якщо кози не підпускають до себе кавалерів, досвідчені французькі фермери радили у таких випадках закривати вікна чимось темним. Особливо вліт­ку, коли світлий день довгий. За­раз темніє рано, для сексу най­кращий період.

Доять кіз два рази на день — о шостій ранку і шостій вечо­ра. Процес доїння автоматизо­ваний. Для цього закупили спе­ціальне німецьке обладнання, яке коштує півмільйона євро. Перед доїнням кіз заганяють у т. зв. передбанник. Там вони п’ють воду і чекають своєї чер­ги. Потім автоматично відчиня­ються дверцята, і 24 кози за­ходять у спеціальні кабінки. Першими заходять найавтори­тетніші кози. У них, між іншим, серйозна ієрархія. Під час доїн­ня подається корм. Перед доїнням кожну дійку промивають перекисом водню. Після того, як подоїли, припалюють йод­ним розчином, щоб не потра­пили бактерії.

Молоко по трубах потрапляє у накопичувач, де зберігаєть­ся за температури 4 градуси за Цельсієм. Звідти його везуть на сироварню. В сусідній кім­наті встановлене комп’ютерне устаткування, на якому висвічу­ються усі показники доїння: яка коза скільки дала молока. Коза дає мінімум літр молока на день, буває і три-чотири літри.

Пан Микола пригостив мене свіжим охолодженим козячим мо­локом. Надзвичайно смачне, со­лодке, без будь-якого запаху. «За­паху і не може бути, — коментує моє зауваження, — бо у нас моло­ко не має контакту з повітрям при­міщення, де перебувають кози. А запах дає, власне, приміщення, в якому стоїть молоко».

Прямуємо на сировар­ню дивитися, як виготов­ляється сир. Дорогою пан Микола розповідає, що, окрім козятника, мають свій корівник, а також 25 баранів. «У перспек­тиві плануємо й баранів розво­дити, — каже. — Незабаром від­криваю санаторій у Моршині, то буде дієтичне м’ясо». При­нагідно зауважує, що в Україні є величезна ніша з виробництва овечого сиру. «Ми би з радістю варили, але у нас немає овечого молока. Якщо хтось має овече стадо, готові закуповувати мо­локо і варити овечий сир».

Усе обладнання на сировар­ні — з Голландії. «Усією сім’єю побували там на подібній си­роварні. Частували нас сиром власного виробництва. Я спи­тав, як такий смачний сир зро­бити? Відповідь власника за­воду була простою: мати свіже козяче молоко і якісне облад­нання для виготовлення сиру», — розповідає пан Микола.

Процес сироваріння — трива­лий і трудомісткий. Спочатку у велику п’ятитонну ємність зали­вають свіже молоко, де він і від­бувається. За добу у цій ємності можна варити шість разів. Потім зварений сир стоїть під пресом: дві атмосфери тиснуть на сир і витискають сироватку. Після цього має відстоятися ще десять годин, щоб зберегти форму. Є 15-кілограмові форми, п’яти- і двокілограмові. Головки твердо­го сиру на добу опускають у со­ляний розчин. Потім три-чотири дні він сохне, після чого головки обмазують латексом.

Заходимо у величезне при­міщення, де на полицях лежать сотні головок сиру. Це камера дозрівання, де температура по­вітря 12 градусів і вологість 75 відсотків. Тут сир відлежується мінімум три місяці. Чим довше сир лежить, тим дорожчий, бо стає твердішим і має більш на­сичений смак. Цим сири подібні до вина чи коньяку.

Головки сиру тут мають різ­ний колір. Білий — це, влас­не, козячий. Оскільки козячо­го молока наразі менше, ніж коров’ячого, роблять лише один вид козячого — класичний. Інші кольори — це коров’ячий сир. Мою увагу привернули чорні го­ловки. Виявляється, це сир з ві­скі. Під час варіння виливають у молоко кілька літрів шотланд­ського віскі. Крім того, є сир з горіхом, з перцем чилі, з трава­ми, з пажитницею (точну рецеп­туру тримають у секреті). Відне­давна почали виготовляти сир з трюфелем. Його у масовому продажу ще немає, можна при­дбати лише у кількох елітних магазинах. Пробували робити сир з медом, але наразі не ви­ходить. Голландці такий сир ва­рять, але зі штучним медом, а у Кмітів він натуральний, бо ма­ють свою пасіку. Тож шукають, як удосконалити рецепт.

Нарешті заходимо в остан­ню кімнату, де дівчата у білих халатах фасують вже готовий для продажу продукт. Запитую, чи люблять їсти сир? Сміються. Річ у тім, що перед фасуванням обов’язково його тестують. «Ді­вчата вже не можуть його їсти, але мусять», — каже пан Мико­ла. Хоча, якщо сир недобрий, це видно неозброєним оком — головка надувається, як м’ячик. Такий, звісно, відбраковують. Пан Микола питав у голландців, що ті роблять з таким сиром? Жартували, що продають росі­янам…

Господар запрошує на де­густацію сирів. Усі надзвичайно смачні, але мені найбільше спо­добався сир з віскі. Це при тому, що алкоголю я взагалі не вжи­ваю.

Після відвідин цієї ферми у магазинах та супермаркетах шукаю сири лише фірми «МУК­КО». По-перше, знаю, що це на­туральний, екологічно чистий продукт, бо на власні очі бачи­ла увесь процес виробництва. А по-друге, свій до свого по своє!

Усі фото авторки