«Ніякого секрету довголіття немає. Любила спорт. Досі зранку роблю зарядку»

100-літня львів’янка розповіла журналісту «ВЗ» про перше кохання, як працювала у німецьких концтаборах та що дарує правнукам

Ірина Б’єнько-Шуль

Домовитися про зустріч з Іриною Б’єнько-Шуль було не так просто. То пані Ірина пішла у спра­вах до міста, то поїхала на город по яблука. Або збирається до ресторану на день народження своєї одноріч­ної правнучки Терези… І ось нарешті дозволила мені прийти до неї в гості. Цього року Ірина Михайлівна відсвят­кувала своє 100-річчя. Недавно її онук, відомий борець за українську мову, викладач Святослав Літинський на­писав у «Фейсбуці»: «Цікавий факт дня. Моя бабуся (100 років) сама пішла в паспортний центр і зі словами — „до­чекаєшся від тих внуків допомоги“ — переоформила закордонний паспорт та поїхала сьогодні у Перемишль…».

Мене зустрічає тендітна сива жінка. Вбрана у сукню, на шиї коралі. Го­ворить гарною українською мовою. Відчувається, пані Ірина постійно у русі. У неї — світла пам’ять та гострий розум. Жін­ка кладе переді мною фотоальбом, який для неї зробила родина до ювілею…

— Я народилася 23 червня 1918 року у присілку Перемишля, — розповідає Ірина Шуль про своє дитинство. — У сім’ї служ­бовця. У родині було четверо дітей — два брати, сестра і я. У дитячі роки я росла у бідній обстановці. Батько працював у Ве­лічці в копальні солі. Коли ми переїхали до Перемишля, влаштувався писарем у суді. Вдома панував патріотичний дух. Бать­ки нам, дітям, розповідали про Січових стрільців, про нашу українську історію. Чи­тали Лепкого, Франка… Ми, діти, у стодолі ставили вистави. Батько хоч і працював на польський уряд, дітей посилав тільки в українські школи. Ми відвідували україн­ську гімназію (вона була платною), хоча до неї треба було йти пішки кілометрів зо три. Коли я пішла у перший клас, моя сестра ходила у третій. Ще один яскравий спо­гад з дитинства: я, молодший брат Воло­димир, сестра, поїхали зимою кататися на гірці. Брат на ковзанах віз нас на саночках по льоду, і лід під ним проломився. Там гли­боко не було. Але ми злякалися, замість того, щоб його рятувати, почали втікати. Він якось виліз… Мав на собі батькову ши­нелю, її батько з війська австрійського при­віз. Шинеля вся мокра… Мама завжди хо­дила по воду до криниці своєї мами. Поки вони говорили, ми забігли до хати, зняли з брата ту шинелю і давай її сушити. Одна стерегла надворі…

Коли я закінчила вісім класів гімназії, вступила до Львівської академії закор­донної торгівлі. На той час вже багато українських фірм мали зв’язки із закор­доном. Коли прийшли більшовики у 1939 році, з академії закордонної торгівлі зробили академію радянської торгівлі. У 1941 році у квітні я закінчила третій курс, і нас, бухгалтерів та економістів, скерува­ли до Києва на практику. Я мала практи­ку в універмазі на Хрещатику. Практика мала закінчитися 25 червня, а 22 червня — війна…

— Пам'ятаєте той день?

— То була неділя. Пам’ятаю, як по гуч­номовцях оголошували, що почалася війна. Наш керівник практики встиг з Киє­ва виїхати до Львова. Євреї, які були на практиці, втікали на схід. Я залишила­ся сама. Мене зробили бухгалтером по зарплаті, щоб я могла розрахуватися з господинею за квартиру та за харчуван­ня (коли був керівник, він нам платив гро­ші за практику). Пережила перше страш­не бомбардування. Квартира, де я жила, була близько біля вокзалу. А там кидали бомби на поїзди. Ми ховалися у підвалі. Як почав наближатися до Києва німець­кий фронт, в універмазі всім видали ко­шики із консервами. Коли прийшли німці, роботи вже не було. Я спочатку переїха­ла до Судової Вишні, а через рік поїхала до Львова — на курси для головних бух­галтерів. Там і залишилася. Працювала у відділі статистики, оформляла бланки документів.

— Я реалізовувала підпільні гроші УПА (бофони). І мене зрадив наш робітник, — веде далі пані Ірина. — Німці мене заа­рештували. 1,5 місяця сиділа у тюрмі на Лонцького. Після цього мені дали при­суд — за зв’язок з ОУН-УПА відправити у концентраційний табір «Равенсбрюк». Це найбільший жіночий табір недалеко від Берліна. У цьому таборі я була 1,5 року. Там треба було носити важкі бідони, брукву. Пізніше я потрапила до Флоссен­бюрга. У Флоссенбюргу я не працювала так важко, а сиділа за столом і перевіря­ла якість запчастин. У таборі були пере­клички, робота по 10 годин. На кухні пра­цювала українка, вона весь час нам щось підкидала. Нас троє українок було. Як за­кінчилася війна, кожна нація приїжджа­ла за своїми. І совєти приїхали. Як наші приїхали, нас посадили на поїзд. Ми до­відалися, якщо тим поїздом поїдемо, нас будуть перевіряти. Будемо проходити фільтрацію. І ми всі троє — одна українка із Золочева, друга з Івано-Франківська, і я, ми з того поїзда втекли і самі добира­лися додому.

Усіх, хто був у Німеччині на роботі, вва­жали зрадниками. Вивозили на 10 років до Сибіру. Тому ми з одного товарно­го поїзда пересідали на інший. Так ми з дівчатами розгубилися… Я опинилася у Кракові. На вокзалі познайомилася з полькою. Вона була завідувачкою пошто­вого вагона, і мене перевезла у закри­тому вагоні. Цілу дорогу від Кракова до Перемишля вагона не відкривали. Вно­чі я добралася до Перемишля. Були і ра­дість, і сльози, бо треба було примусо­во переселятися з Перемишля в Україну. Це був 1945 рік. Для батьків це було щось страшне, треба було покидати свою зем­лю, свою хату. Ми мали направлення на Винники, а нас «скинули» на вулиці Воз­несенській у Львові. З нами були ще дві сім’ї. Ми знайшли непоганий будинок, але прийшли радянські військові і нас звідти викинули. Пізніше поселили у роз­битому будинку, де не було вікон. Але я сказала, що мушу закінчити четвертий курс.

— Коли ви познайомилися зі своїм чоловіком?

— Я познайомилася спочатку з його сестрою. Коли навчалася на бухгалтер­ських курсах у Києві, то не мала де жити. Вона сказала, що є квартира в одно­го професора. Він займав одну кімнату, вона з братом другу кімнату, і ще одна кімната була вільною. Це був 1942 рік. У 1947 році ми одружилися. За німців чо­ловік вчився в медінституті на фахових курсах. Але закінчив тільки 5 семестрів. Його як студента взяли в УПА, а звали його Іван Андрійович Швак. Він з Бере­жанщини. Працював у підпіллі як лікар-фармацевт. Коли був поранений, його відправили до Львова. І виробили йому фіктивний евакуаційний лист на ім’я та прізвище Іван Михайлович Шуль. Зміни­ли і дату народження.

— Скільки ви разом прожили?

— 64 роки! Він був на три роки молод­шим за мене. Директором однієї школи у Львові був батько моєї гімназійної то­варишки. Він допоміг оформити йому документи, прийняв у 10 клас. Пізніше чоловік закінчив вечірню школу і Полі­технічний інститут. Працював на заліз­ниці інженером. Помер 3 серпня 2011 року.

— Ви і далі працювали бухгалтером?

— Бухгалтером я вже не працювала. Після закінчення 4-го курсу я якийсь час працювала асистентом у Торгово-еко­номічному інституті. Пізніше десять ро­ків працювала у школі. А далі викладала у Дублянах у сільськогосподарському ін­ституті.

— Вам не здається, що тодішні часи нині повторюються?

— Боротьба за Україну як тривала, так і триває дотепер. До 1991 року дві мої доньки про підпільне минуле батька ні­чого не знали. Коли довідалися, то пла­кали… (Одна з доньок — Марта Літинська — шаховий гросмейстер, молодша Окса­на — програміст, бухгалтер. У пані Ірини — четверо онуків та шестеро правнуків. — Авт.). Чоловік дуже хотів повернути своє родинне прізвище. Але я казала: «Стільки років ти жив під чужим прізвищем, чого міняти?!». На Личакові, де похований, на пам’ятнику написано: «Швак і Шуль».

— Хочу випитати у вас рецепт дов­голіття…

— Немає рецепта довголіття! Всі мене про це питають. Я нічого спеціального не робила. Жила недалеко від ріки Сян, ку­палася, як навіть лід був. Любила спорт. Сама навчилася на ровері їздити, на нар­тах з’їжджати. І дотепер стараюся зранку робити зарядку.

— Коли прокидаєтеся?

— Як коли. Раніше, коли була молод­шою, ходила до церкви на сьому годину ранку. З роками хочеться довше спати. Ввечері люблю читати. Ось мої книж­ки (Петро Шкраб’юк, «Усе на світі таїна»; Богдан Закалик, «Карби на бересті»… — Авт.). Дуже люблю поетесу і письменни­цю з Бразилії Віру Вовк-Селянську.

— Один з ваших онуків, Святослав Літинський, написав, що ви самі пе­реоформили паспорт і поїхали до Пе­ремишля…

— Так було. Пішла, виробила пас­порт, та й все! А у Перемишлі похова­ний мій старший брат, що застрелився. Це була трагедія. Йому було 18 років. Він зв’язався з українцями-соціаліста­ми, а йому у гімназії сказали: «Як ти того не покинеш, ми тобі не дамо закінчити гімназію». Він як складав останні іспити, на письмовому його не могли завалити (бо є доказ), а на усному завалили… А він взяв револьвер, який батько ще з ві­йни привіз, і ми знали, де його схованка. Хотів застрелити викладача, але його колега побачив, що він намітив револь­вер на викладача, і крикнув: «Славку, що ти робиш?». Тоді він застрелився. Моя мама, яка мала чорне волосся, за одну ніч посивіла.

— Ви така рухлива — то ви на дачу, то до міста. У вас тут під будинком «Вер­ховна Рада», де бабулі збираються. Ви теж туди ходите?

— Я не маю часу. Доньки кажуть: «Тобі потрібен той город?! Ми тобі все приве­земо». Одна і друга мають свою дачу. Це рух! Ходжу на збори ветеранів, у «Черво­ний хрест», де організовують зустрічі для тих, хто потерпів від диктаторських режи­мів, у школи…

— Які ваші життєві принципи?

— Нема зла, щоб на добре не вийшло. Треба вірити, що буде краще. Треба наді­ятися на Бога і молитися. І що основне — говорити правду. А якщо не можете ска­зати правду, то мовчіть.

— Чоловік у вас добрий був? Квіти вам дарував?

— Він був добрий. Але так його життя склалося, що був дуже нервовий. Осо­бливо після того, як у 1990 році мав об­ширний інсульт. На ношах його завезли до лікарні. І через місяць на ношах при­везли додому. Врятував добрий догляд за ним, пізніше він міг й на город ходити.

— А який секрет щасливого подруж­нього життя?

— До хвороби ми жили прекрасно. А потім треба було терпіти… Скажу вам, кохання не було. Мені було жаль його як патріота. Він був поранений і не мав де дітися. Я йому допомагала. Він жив у Винниках на квартирі моїх батьків, поки оформив паспорт. У мене була до ньо­го любов як до патріота, а пізніше — як до батька дітей. Він добре ставився до дітей. Не був скупий. Він би іншим все віддав.

— Ви хочете сказати, що у вас у жит­ті не було кохання?

— Кохання було раніше… Що зробиш (бачу по очах, як пані Ірина поринає у ті спогади. — Авт.). То границя нас розлу­чила. Це ще перед переселенням… Час­тина Перемишля належала «совєтам», а частина — губернаторству. Він був на ін­шій стороні Сяну. Ми почали зустрічати­ся, коли мені було 15. У 19 розлучилися. Це було перше і останнє моє кохання. По­тім він оженився.

— Ви тішилися, що вам такий аль­бом подарували? Яка ваша улюблена фотографія?

— Всі улюблені! (Усміхається. Пані Іри­на показує свій портрет, який намалював її онук-архітектор. — Авт.).

— Ви любили у молодості гарно одя­гатися? Бачу, на вас зараз гарна сук­ня і коралі…

— Та я у ній на город ходжу! (Сміється. — Авт.). Коли на виклади ходила (лекції. — Авт.), пошила собі одну сукню. Студенти казали: «О, яка гарна сукенка». Зараз ні­чого такого не купую.

— А косметикою у молодості корис­тувалися?

— У 60 років вийшла на пенсію. Тоді пе­рестала малювати волосся. Я дуже скоро посивіла — у 30 років. А малюватися якось не звикла. Не фарбувала ні вії, ні брови. Коли була у Києві на підвищенні кваліфі­кації, пішла у перукарню пофарбувати во­лосся, а мене пофарбували … на зелений колір. Мусила перефарбуватися.

— Що вас тепер найбільше радує?

— Що можу піти на збори ветеранів, ви­ступити, розповісти про того, про кого ні­чого не знають. Про Мацейка, Грицая, про видатних письменників… Готуюся до цих зустрічей. Завжди любила вчитися. Любила, щоб у мене були відмінні оцін­ки. Якось здала дисципліну «Фінанси і кредит» на «трійку». А пізніше прийшло­ся мені її читати. І що ви думаєте? Щоб не виглядати дурною перед студентами, я ходила у банк у Винниках, читала різні до­кументи (там працювала моя знайома).

— Попереду — нові вибори прези­дента. Підете голосувати?

— Я дуже вболіваю за Україну. Але я зла на наш народ, що не має єдності. Що є стільки партій, які не можуть об’єднатиcя. Не можуть обрати одного кандидата…

— А ви його бачите — того одного?

— Буду голосувати за Порошенка. Го­воріть собі що хочете. Але він щось ро­бить для України.

— Якою бачите Україну?

— Хочу її бачити вільною, незалежною, щоб ці всі страждання закінчилися гар­ним результатом. Помічаю, які є мер­кантильні люди. Зациклені на грошах. Як багато грошей витрачають на іграшки для дітей. На дурниці. Для чого? Я своїм правнукам не купую стільки іграшок. Кра­ще купити книжки.

— А цукерки любите?

— Люблю солодощі. Цукерок один-два можу з’їсти. Мені рідні кажуть: «А чого ти собі того не купиш, іншого?». Я не виба­глива у їжі.

— То у чому сенс життя?

— (Глибоко зітхає. — Авт.). Треба дума­ти про добро для своєї батьківщини. Ду­мати про добро для своєї родини. Якщо можу комусь допомогти — від щирого серця допомагаю.

— Чого очікуєте від дітей, онуків, правнуків?

— Родина мене любить. Я кажу: «Не піду до ресторану. Там сама молодь». А вони: «Ми за тобою приїдемо. Як так?!». Не відчуваю свого віку… Але останнім ча­сом маю проблеми з ногами (одна нога набрякає). Вже записалася до лікаря.

— Переживаєте, що не зможете по­бігти на дачу?

— Точно! (Усміхається. — Авт.).

Бабуся обіймає свого правнука Ростислава...

Фото авторки