Розвалюху перетворив на школу і відроджує професії, що зникають

Ентузіаст із Підкарпатського воєводства перетворив регіон на туристичну «родзинку»

Януш Демкович розповідає, що на фасаді школи місцеві умільці намалювали портрети усіх, хто брав участь у ремонтних роботах

Підкарпатське воєводство завжди вабило любителів активного відпочинку. Взимку тут можна покататися на лижах, а влітку промчати з ві­терцем чудовими велотраса­ми Green Velo, які останніми роками набувають широкої популярності. Тож вихідні, щоб пізнати найближчий до нас регіон, де живе багато українців, можна провести з користю. І якщо вам хтось скаже, що там нема аж надто багато архітектурних «родзи­нок», не вірте. І «родзинки» там є, і такі цікаві розваги, про існування яких я ще донедав­на навіть не здогадувалася.

кОЛИ директор представ­ництва «Польська Органі­зація Туристична» в Украї­ні Влодзімєж Щурек попередив нас, групу українських журналіс­тів, що після обіду нас чекає по­дорож велодрезинами, я, чес­но кажучи, не особливо зраділа. Перспектива 12 кілометрів кру­тити педалі на якійсь вузькоко­лійці, що тягнеться Бещадським лісом, мене зовсім не тішила. А чорні хмари на небі все згущу­валися і згущувалися, лякаючи холодним дощем і пронизливим вітром.

Наш бусик підкотив до за­лізничної станції. Всередині — хтось «припаркував» велосипед, на тлі якого всі хотіли сфотогра­фуватися, а поруч, у касі, прода­вали квитки. Такі маленькі, ко­ричневі, які видавали на поїзд ще у минулому столітті.

Двоє молодих хлопців-ін­структорів розповіли нам, як по­водитися під час руху. Дві особи мають крутити педалі, а дві — відпочивати під час руху на ме­талевій лавці. Я відразу зайняла місце на лавці. Боялася, що не впораюся, бо інструктор казав, що треба буде крутити педалі під гору приблизно 3 кілометри.

Як тільки дали команду ру­шати, наш «ешелон» помалень­ку покотився рейками. Десь на другому чи третьому кілометрі я попросилася «за кермо». Боже, який це кайф! Задоволення ще більше, ніж від їзди на велоси­педі. І вже пожаліла, що відразу не захотіла крутити педалі.

Який це кайф – промчати дрезиною кілька кілометрів!

Це вже потім ми довідалися, що 108 лінія — найкрасивіша за­лізниця у Польщі — була ство­рена у 1872 році із центральною станцією в Угерцях-Мінераль­них. Колись перевозили ліс цією колією, а після Другої сві­тової війни, зрозуміло, залізнич­не полотно виявилося нікому не потрібним і заросло чагарника­ми. Кілька років тому ентуазіст і любитель рідного краю, місце­вий вчитель музики Януш Дем­кович вирішив відновити за­лізничне полотно і поставити кілька велодрезин для турис­тичних мандрівок. Працює ве­лодрезинна залізниця від квітня до кінця жовтня.

Нам дали легший маршрут і значно коротший — на 12 кіло­метрів. Як для «чайників». Але є і складніший, протяжністю 40 кі­лометрів.

Ми проїхали шість кіломе­трів, після чого наші інструкто­ри рукою дали команду «Стоп!». Завершилася половина марш­руту. Поки хлопці розвертали техніку, ми мали змогу зробити кілька фотографій, і вже не мо­гли дочекатися, коли ж рушимо знову. Вітер розгойдував хмари, і складалося враження, що вони нависли прямісінько над наши­ми головами. За якусь хвилину полив дощ. І не просто полив, а ляскав по обличчю величезни­ми бульбашками. Пригадалися слова якоїсь непорядної росій­ської пісні: «А я шпарю — ветер в харю…». Але ми не здавалися і мчали до кінцевої станції. Потім здогадалися, що маємо у тор­бинках парасолі. Двоє крутили педалі, а двоє тримали над на­шими головами парасольки.

Коли під’їжджали до малень­кого вокзальчика, з якого роз­починалася наша подорож, за­світило сонце. «Хлопці, а можна ми ще раз 12 кілометрів проїдемо», — просилися ми у поль­ських провідників. Та на пероні вже чекала на велодрезини інша група.

Але на цьому наша мандрів­ка в Угерцях-Мінеральних не закінчилася. Януш Демкович, високий молодик в окулярах, повіз нас у школу. Це ще одна культурна «родзинка» у цьому селищі, в яку цей інтелігентний ентузіаст вдихнув нове життя. Річ у тім, що зруйнований буди­нок у центрі селища нікому не був потрібний. І пан Януш, по­радившись з дружиною Маґ­дою і батьками, вирішив вику­пити цю розвалюху. Не брав грошей на відновлення старої школи у Євросоюзу, а позичив у банку величезну суму. Попри величезний ризик, розумів, що взявся за добру справу. Сіль­ські ентузіасти, коли побачили, як кипить робота, потягнули­ся допомагати, бо бачили, що вчитель музики хоче зберегти культуру і побут предків. Тому в одній кімнаті зробили школу, де стоять дерев’яні парти, — такі, за якими ще сиділи у 50−60-х роках минулого століття. Сюди приходить вчитель і навчає ка­ліграфії! «Так, — каже пан Януш, — саме каліграфії. Бо теперішні діти взагалі не вміють писати. А наш вчитель навчає правильно виводити кожну літеру ручкою з металевим пером, яке треба вмокнути у чорнильницю».

Каліграфії вирішили повчитися редактор газети «Дзеннік Кійовскі» Станіслав Пантелюк (зліва) і директор представництва «Польська Організація Туристична» Влодзімєж Щурек

В іншій кімнаті, що стала май­стернею з гончарного мисте­цтва, навчають працювати з гли­ною і ліпити горнятка, горщики, тарілки. А третя кімната — це кухня. Тут працює клас, у яко­му діти і дорослі хочуть навчити­ся пекти справжній хліб. Вчаться місити тісто, пекти вироби у печі і на печі. Особливо пісні житні балабушки, які викладають на металеву поверхню печі.

А щоб зрозуміти, для чого по­вернули до життя стару школу і відродили професії, які зника­ють, на другому поверсі пока­зують фільм, знятий за сценарі­єм Януша Демковича. У стрічці дівчинка розпитує свого діду­ся і про гончарне мистецтво, і про хліб, і про каліграфію. Дити­на дивується: кому це потрібно? А дідусь дає усьому пояснення.

Гостинний господар запро­сив групу українських журна­лістів на вечерю у свій маєток Zagroda Magija (що переклада­ється Zagroda — ферма, а слово Magija від перших літер її влас­ників — Маґда і Януш), який та­кож перетворив на туристичну атракцію. Стара двоповерхо­ва будівля, на першому поверсі якої кухня і величезний банкет­ний зал. Страви тут готують дру­жина і мама Януша. Нам пода­ли помідорову зупку, картоплю з м’ясом і дуже смачний пляцок до чаю.

Половина нашої групи зали­шилася ночувати у цьому старо­му будинку, збудованому з мо­дрини ще у 1905 році, другий поверх якого обладнаний під го­тель. Будинок Маґда і Януш ви­купили у старого вчителя. На бу­дівлю претендували й інші люди, але професійна солідарність взяла гору. Тож старенький вчи­тель продав свою власність мо­лодшому колезі. У покоях нема телевізорів (Wi-Fi, правда, хоч слабенький, але є), бо, за сло­вами господаря, люди у Беща­дах повинні відпочити від цивілі­зації, забути про свої проблеми і насолодитися природою. На те­риторії — такі ж дерев’яні буди­ночки для гостей. Навколо ліс, у якому ростуть гриби, чорниці і живуть дикі тварини.

Любителям гірських лиж взимку також буде що робити на цій території. Влітку тут можна відпочити на озері, що поблизу маєтку, і забути про все на світі. Бодай на кілька вихідних…

Фото автора і Юлії Косинської

Угерці-Мінеральні, Польща