Коли на зміну «донецьким» прийшли «львівські»…

Що криється за регіональними впливами на політику центральної влади і на суспільне життя загалом?

Львів’янам Андрію Парубію і Оксані Сироїд не завжди вдається знайти спільну мову у президії парламенту... Фото Укрінформ

Не так давно, анонсуючи проведення революційних реформ, один з майбутніх кандидатів у президенти в інтерв’ю «Високому Замку» пообіцяв: якщо я зайду на Банкову, в українській владі не буде регіональних кланів. Ні «дніпропетровських» — як при Кучмі, ні «донецьких» — як при Януковичу, ні «львівських» — як, мовляв, при Порошенку. В основу основ, бив себе у груди наш співрозмовник, буде покладено професійний, а не територіальний чи інші суб’єктивні підходи. Якщо вірити цьому «реформатору», ставка на своїх завжди шкодила будівництву держави, стимулювала корупцію, інші негативні явища.

Згадка про «львівських» зму­сила нас детальніше погля­нути на нинішню кадрову по­літику у столиці. Багато в чому той старий-новий функціонер, з яким спілкувалися про вибори-2019, мав рацію: галичан на різних по­верхах українського бомонду (не тільки політичного) справді бага­то. Їх там чи не більше, ніж «ки­ївських». А от щодо того, що це погано впливає на процеси у сус­пільстві, — готові посперечатися.

Нинішній президент є уро­дженцем Одещини, багато що його пов’язує з вінницьким По­діллям. А у свою команду він за­просив представників різних гео­графічних полюсів. «Західняки» у президентському таборі — не ви­няток. І вони не пасуть задніх.

Головним політтехнологом Пе­тра Порошенка (і треба визнати — доволі успішним) є львів’янин Ігор Гринів. До 1 вересня за іннова­ційні реформи у канцелярії прези­дента відповідав львів’янин Дми­тро Шимків. Прес-секретарем глави держави теж є наш краянин (виходець з Бурштина) Святослав Цеголко. Фоторепортажі про ді­яльність першої особи держави готує ще один випускник журфа­ку Львівського національного уні­верситету — Михайло Марків, який походить з районного Миколаєва, що над Дністром…

«Слугами народу» у Верховній Раді виступають понад три десят­ки львів’ян. Щоб заощадити га­зетну площу, скажемо лаконічно: вони присутні майже у всіх фрак­ціях і депутатських групах, вклю­чаючи «Опозиційний блок» (Ігор Шурма, Тарас Козак). Зрештою, «західняки» домінують у керів­ному органі ВР — керівник парла­менту Андрій Парубій і віце-спі­кер Оксана Сироїд походять з міста Лева. Чимало їх очолюють профільні комітети, працюють в апараті Ради, є помічниками нар­депів. Львів’яни — серед найпро­дуктивніших нардепів. Як і серед найбільш скандальних. Дехто, чого гріха таїти, своє перебуван­ня при високій посаді вбачає у тому, щоб з державної скарбниці вимантити побільше грошей для власного бізнесу, рідного округу (обмежуючи інші). І, готуючись до нових виборів, подає це як персо­нальне благодійництво…

«Львівське лобі» відчутне і у Кабінеті Міністрів. Основу його складає перший віце-прем'єр Степан Кубів, який колись керу­вав місцевим відділенням «Кре­добанку». Міністр інфраструкту­ри Володимир Омелян, міністр охорони довкілля Остап Семерак, міністр освіти Лілія Гриневич теж входять до «львівського» клубу. Як і заступники міністра охорони здоров’я Роман Ілик та права рука керманича освіти Павло Хобзей. Головним, хто у Міністерстві куль­тури (по-суті, в уряді) відповідає за питання релігії і національнос­тей, є ще один представник княжо­го міста — Андрій Юраш. До слова, одним з двох екзархів (представ­ників) Вселенського Патріархату, які займаються утворенням Україн­ської помісної православної церк­ви, став єпископ Української пра­вославної церкви Канади Іларіон Едмонтонський, виходець зі Льво­ва…

У правових структурах «нашого цвіту» теж повно. Очільником Дер­жавного бюро розслідувань обра­но львів’янина Романа Трубу. Спе­ціалізованою антикорупційною прокуратурою командує його кра­янин Назар Холодницький (його першим заступником є львів’янин Максим Грищук). Заступником го­лови Вищої кваліфікаційно-дисци­плінарної комісії прокурорів пра­цює колишній голова Львівської ОДА Віктор Шемчук. «Львівським» можна вважати і генерального про­курора Юрія Луценка. Свої профе­сійні і громадянські університети він пройшов у стінах тутешньої По­літехніки. До слова, у пошуках ціка­вого чтива Луценко приїжджає на щорічний Форум видавців до Льво­ва.

За національну валюту від­повідає випускник Франкового вузу Яків Смолій. За національну пам’ять — директор однойменно­го інституту, львів’янин Володимир В’ятрович. За національну книгу — Олександра Коваль, яка недавно стала директором однойменного державного інституту.

Задають тон львів’яни і в ін­ших сферах вітчизняної культу­ри. Зірками першої величини в українському шоу-бізнесі є/були львів’яни Святослав Вакарчук, Рус­лана, «Піккардійська терція», Кузь­ма, DZIDZIO. За національну сцену — палац культури «Україна» — від­повідає львів’янин Роман Недзель­ський, колишній гітарист культово­го гурту «Ватра» (чоловік культової співачки-політика Оксани Білозір).

І в українській моді на провідних позиціях роботи львівських дизай­нерів — Роксолани Богуцької, Окса­ни Караванської, Олени Даць.

Гуру політичної телепубліцисти­ки є львів’яни Мирослава Гонгадзе, Матвій Ганапольський, Микола Княжицький, Євген Глібовицький, Соломія Вітвіцька. Беззаперечну першість у спортивній журналісти­ці утримують львів’яни Віктор Вац­ко, Ігор Циганик, Олександр Гли­вінський.

Можна ще довго продовжувати список українців з львівським ко­рінням, які, перебравшись до сто­лиці, працюють на свою країну. Не буде перебільшенням сказати, що їх внесок у цю справу (за винят­ком окремих одіозних осіб, яких усі знають) вагомий. Нехай і далі під­живлює Україну своїми благодат­ними водами ця невичерпна га­лицька криниця!

Коментар для «ВЗ»
Сергій Таран, директор Міжнародного інституту демократій

Так само, як про «львівських», можна висловитися і про «кропив­ницьких», «миколаївських», «херсонських». Нема нічого поганого у появі в органах центральної влади представників різних регіонів. Навпаки, погано, якщо хтось обмежує такі впливи.

Інша річ — за якими принципами будуються ці відносини. І чи не стається так, що представники владної команди у власних ло­бістських інтересах вимивають кошти із центрального бюджету. Так було свого часу, коли представники донецької «еліти» вимагали для себе поблажок у створенні вільних економічних зон чи спрощеного оподаткування. Важливо, який саме результат показує та чи інша людина. А з якого вона регіону — не найголовніше. У зв’язку з цим виглядає дуже сумнівним законопроект, який зараз лежить у Верхо­вній Раді. Він передбачає вибори до парламенту за відкритими ре­гіональними списками. Якщо слова «відкриті списки» є зрозуміли­ми і багато хто їх сприймає позитивно, то «регіональні» — викликає застереження. Бо у такий спосіб формуватимуться цілі політичні групи, які входитимуть до різних партій, але представлятимуть ре­гіони. Може статися так, що у Раді вони себе ідентифікуватимуть не як представники тієї чи іншої політичної сили, а окремого регіону. Це може посилити сепаратистські тенденції, які у нас час від часу виявляються через сприяння сусіднім державам.