Пройшов усю війну, а загинув дорогою на своє весілля…

Кохана Тетяна носить під серцем його дитя.

16 серпня він мав тримати за руку свою кохану в РАГСі й одягати їй на безіменний палець обручку. Мріяв уперше сказати їй «моя дружина»… Та доля несподівано повернула інакше. Боєць Олександр Ліщук з Бердичева, який пройшов усю війну й відпросився з фронту на власне весілля, загинув у страшній аварії, не доїхавши додому лише кілька кілометрів…

Сашко виріс у сім’ї військових. Його тато пройшов Афганістан, мама була військовою медсестрою. Тож коли син вдома заявив, що бачить себе тільки у формі, ніхто не здивувався й не відмовляв. На службу у Збройні сили Олександр Ліщук вступив 2005 року. Спочатку ніс її у прикордонних військах, а незадовго до початку бойових дій на сході України перевівся у військову частину у Білій Церкві, що на Київщині. Звідти й вирушив на Донбас — навесні 2014-го. Разом із своїм 2 батальйоном 72-ї ОМБР, в якому служив головним сержантом, захищав Гранітне, був на териконах біля окупованого Докучаєвська, у 2016−2017 роках — у Верхньоторецькому. Ніс службу самовіддано. Тож хлопці з великою повагою ставилися до Сашка, бо бачили в ньому надійного побратима — порядного, добросовісного, справедливого, людяного.

Скільки йому довелося пережити за ці чотири роки АТО! Та всі фронтові страхіття вмить зникали, коли перед очима з’являлася Тетяна. Він, такий стриманий й емоційно стійкий там, на війні, тонув у її погляді, коли повертався у мирний Бердичів.

«Нас познайомили спільні друзі, — згадує Тетяна. — Коли Саша приїхав цієї весни на ротацію, почали зустрічатися. Якраз після 8 Березня. З ним було так легко, впевнено. Наче були знайомі усе життя».

«Маємо бути разом», — якось, ніжно обіймаючи за плече, промовив Олександр. Тетяна в ту мить думала про те саме. Хоч за плечима уже мала невдалі стосунки, 6-річного сина, якого виховувала сама. Але з’явилася неймовірна впевненість: Сашко не підведе. Тим більше бачила, з яким теплом чоловік ставиться до її дитини — наче до рідної. Тож дала згоду. І невдовзі стали жити як одна сім’я.

— Пам'ятаю, якось у нас зайшла мова про дітей, — згадує Тетяна. — Саша сказав: «У нас вже є син, от якби ти ще народила нам донечку». Раніше в мене думки не було, щоб знову вагітніти. Бо щастя материнства мені важко далося. Першу дитинку поховала немовлям. Це страшно… Але ті спогади відступили на задній план. Розуміла, що ця людина, яка зараз поруч, достойна бути батьком, що стане гідним прикладом для дітей.

Саша з Танею не приховували від друзів свого щастя. І ті щиро раділи, що допомогли знайти одне одного цим люблячим серцям. Але… Прапорщика Олександра Ліщука знову покликала війна. І в останні дні травня відбув на схід.

— Мені важко було його проводжати, — згадує свої відчуття жінка. — Хоч я не могла йому цього сказати, не хотіла тривожити. Та насправді дуже переживала. Не відпускало відчуття, що хтось чи щось Сашу в мене забере…

Таня нестерпно скучала. А тут ще зрозуміла, що вагітна! Тож довго не вагалася, казати коханому чи ні, й вирішила сповістити йому новину телефоном. Він якраз був у Бахмуті.

— Якби ви чули, як він радісно закричав! Саша був неймовірно щасливий. Відразу запитав, як ми будемо розписуватися — «урочисто» чи «по-простому». Він дуже скромний, тож вирішили, що все має бути максимум просто, навіть без свідків. Що я сама куплю обручки. Розписуватися мали 16 серпня, 14-го він взяв відпустку… Мріяли медовий місяць провести на морі утрьох, там відзначити весілля. Але… — Тетяні важко стримати емоції, бо рана на серці надто жива. До останнього Саша вагався, чим має повертатися додому. То машиною, то потягом (але так запізнювався на весілля). Врешті-решт, сам сів за кермо. Мав відвезти начальника до Києва й тоді їхати у Бердичів. Але від ранку напередодні виїзду почувався дуже погано.

 — Сашу нудило, він постійно рвав. Думав, що чимось отруївся. Випив вугілля, «смекту» — нічого не допомагало. Всю дорогу мусив зупинятися. Його начальник просив, аби Саша сів ззаду, що він сам машину поведе. Але той не погодився. З Києва чоловік їхав вже сам. Дорогою ще раз зателефонував коханій. Скаржився, що почувається геть кепсько, але мріє швидше її побачити. Просив, аби наліпила йому пельменів. Жартував, обіцяв з’їсти усі, дарма що нудить…

Пельмені стигли у мисці, а Таня все частіше поглядала на годинник. Уже мав би бути вдома. «Певно, квіти довго вибирає», — крутилося у голові, бо ж Саша ніколи без букета не приходив до неї. Та час невпинно спливав, а двері не відчинялися. Душу охопила неймовірна тривога. Таня зателефонувала Саші сама, та він не відповів. Не віддзвонився ні за двадцять хвилин, ні за годину. Такого ніколи не було.

 — Я зрозуміла, що сталася біда. Набрала знайомого, що працює в поліції. Запитала, чи за останні кілька годин нічого не сталося на дорозі. Той сказав кріпитися: якщо мова про ДТП — то там зі смертельними наслідками. За двадцять кілометрів від Бердичева.

А далі все було, як в тумані. Так день весілля перетворився у день похорону… Біля труни Сашка стояла наречена-вдова.

— Розтин показав, що смерть настала від черепно-мозкової травми. Але патологоанатом відправив на гістологію серце. У лікарні нам сказали, що причиною аварії міг стати серцевий напад, — розповідає Тетяна.

Жінка сподівається, що результат дослідження проллє світло на те, що сталося з її коханим. Чому він, досвідчений водій, не впорався у звичайній ситуації. Не виключає, що в момент аварії Саша вже був без свідомості, руки не тримали кермо… Минуло три тижні після тяжкої втрати, і тільки тепер Тетяна знаходить потрошки сили, щоб поспілкуватися про ті трагічні події, хоче подякувати кожному, хто підтримав у цю нелегку хвилину, — і владі, і друзям, і просто небайдужим людям. Допомагає жінці не впадати у відчай маля, що носить під серцем. Вона цілує фото коханого, тулить до животика, в думках промовляючи: «Ти для мене живий. Це твоє продовження…»