Сієста у Розаліні триває три години

Жити на повну італійське курортне містечко починає ближче до вечора

Колоритний африканець розмахує перед носом картатим покривалом. Хвалить свій нехитрий крам ламаною італійською, вставляючи кілька слів англійською. Не мине й десяти хвилин, як інший темношкірий торговець спробує «втюхати» сонцезахисні окуляри. А коли й ця спроба провалиться, заволодіти моєю увагою спробує його землячка, яка запропонує заплести африканські косички… Зате готові страви, на відміну від України, по пляжу Розаліни Маре не розносять — ні тобі кукурудзи, ні варених креветок, ні пиріжків із м’ясом. Не пропонують навіть печива чи мінеральної води.

По той бік Адріатично­го моря — Хорватія, і пляжі там переважно кам’янисті. А от узбережжя Розаліни Маре — пляжного курорту в Італії — піщане. Від­почивальників у полудень — небагато. Ховаються від палю­чого сонця під парасольками, у кафе або у затінку кедрів (цих дерев тут багато).

З першої до четвертої дня у Розаліні триває сієста: за­чинено продуктові крамниці, не працює парк розваг. Навіть на брамі поліцейського відділ­ку висить колодка — відкриті лише двері храму та піцерій. Невеличке містечко, розташо­ване за 40 км від Венеції, яке можна пройти пішки за півтори години, живе переважно ніч­ним життям. Коли на пляжі вже робити нічого, люди влашто­вують променад центральною вулицею, їдять морозиво і піцу, згадують дитинство у салоні відеоігор (серед гральних ав­томатів трапляються справжні раритети кінця 1980-х-початку 1990-х), співають караоке (до­бірка пісень також 20−30-річної давності).

У меню закладів харчування — переважно піца і паста, тоб­то макаронні вироби: від фу­зіллі («спіральок») до конкільє («мушель»). Пропонують також антипасто — закуски. Примі­ром, м’ясна нарізка, марино­вані в олії овочі чи різні сорти хліба). Не дивуйтеся, якщо замовите пасту, а вам прине­суть ще й порізаний багет… А от супів італійці практично не їдять. Шукали заклад, де го­тують «мінестроне» — легкий суп із сезонних овочів, у який місцеві часто додають рис або пасту (куди ж без неї). Так і не знайшли.

Заклади харчу­вання варто оби­рати за відгуками в Інтернеті — так знизите ймовір­ність натрапити на «закоханого» піца­йоло (майстра з ви­пікання піци), який не пожалкує солі або забуде вчасно вийняти вашу вечерю з печі. Найдешевша піца (класична «Маргарита») коштує від 4,5 до 6 євро (140−190 гривень). Най­дорожчі (з морепродуктами) — 13−15 євро (410−470 гривень). Коли береш одну піцу на двох, італійці не приховують здиву­вання. У цій країні піца — стра­ва на одну людину.

Уважно читайте, що входить до складу страви (меню пере­важно італійською, де-не-де — двомовне, італійською та англійською). Коли нам принесли за­мовлену піцу, по­думала, що вона з кальмарами. Ви­явилося — з білою спаржею.

Хоч містечко й курортне, ціни до­волі демократичні. Морозиво (одна кулька) коштує 2 євро (63 гривні). Дві кульки — 3 євро (95 гривень). Три — 4 євро (126 гривень), але його краще не брати. Продавці щедро на­кладають морозиво у вафель­ну склянку, і у спеку воно тане за лічені секунди. За півтора­літрову пляшку мінералки за­платите лише 50 євроцентів (16 гривень). Йогурт (500 мл) коштує 1,3 євро (приблизно 42 гривні). Звернула увагу, що італійські виробники своїх спо­живачів не обманюють. Вага 100-грамової плитки шоколад­ки — 100 г, а не 90, як у нас. Мо­лока у пляшці — літр, а не 900 мл.

У Розаліні — 23 пляжі, з них п’ять — «дикі». На приватні можна вільно зайти, а от поле­жати не вийде. Охорона пиль­нує за порядком. Заплатиш 15−18 євро (475−570 гривень) за оренду двох шезлонгів вкупі з парасолькою — і можеш виле­жуватися на них, поки не стем­ніє. Соромитися, що ви бідака, який не може заплатити за ле­жак, не варто. На «диких» пля­жах — стільки ж людей, скільки на платних. Серед бюджетних відпочивальників — багато нім­ців, а також австрійців, які при­їздять на відпочинок у Роза­ліну цілими сім’ями. Селяться у кемпінгу, у будиночках, роз­рахованих на шість осіб, де є все необхідне. За добу за проживання платять 70 євро (2200 гривень). Як розповіла керівник нашої групи Ольга Солодкова, безкоштовні пля­жі обирають також вихідці з колишнього СРСР, яких курорт приваблює доступними ціна­ми.

Ми з чоловіком жили у три­зірковому готелі у двомісному номері. Не «Хілтон», звісно, але чисто, до пляжу йти п’ять хвилин і сніданок включений у вартість. Доба перебування у такому обійдеться у 56−67 євро (1700−2100 гривень).

Пляжі у Розаліні розділені низенькими дерев’яними пар­канчиками, однак біля самої кромки води можна спокійно перейти з одного на інший. Де­які з пляжів відзначені «блакит­ними» прапорцями — екологіч­ними сертифікатами, які видає спеціальне Міжнародне журі за чистоту, наявність сертифі­кованих рятувальників, спеці­альних пристосувань для осіб з фізичними вадами тощо. Пляжі й справді чисті. Відпочиваль­ники не залишають після себе гори сміття (хоча на безко­штовних можна натрапити на недопалок чи корок від пляш­ки) і, будемо сподіватися, не ходять у туалет у море. Побли­зу є достатня кількість безко­штовних і платних вбиралень, умивальників та душових.

Близько 9-ої вечора на пляж заїздить сміттєприбиральна техніка — і це наче сигнал, що пора збиратися додому. Хоча, звісно, ніхто відпочивальників не виганяє — можна й уночі купатися. Після заходу сонця оренда шезлонгів безкоштов­на. Лежиш і милуєшся зоряним небом, вдихаєш морське пові­тря, слухаєш, як хвилі накочу­ються на берег. А на горизонті видніються круїзні лайнери — наче іграшкові…

Фото авторки та Андрія Гелия

Автор щиро дякує за ор­ганізацію подорожі Палом­ницькому центру Матері Божої Неустанної Помочі (www.palomnyk.info).