Як турецький полковник став в Україні чабаном

Мустафа Сабрі Сіпахіоглу розводить племінних овець на Рівненщині


Мустафа Сабрі Сіпахіоглу на своїй фермі. Фото автора

Близько двох років тому підполковник турецької армії Мустафа Сабрі Сіпахіоглу взявся розводити племінних овець. На своїй фермі у селі Деражному Костопільського району Рівненської області вирощує дві породи — романівську та меринос. Перш ніж відкрити бізнес за кордоном, чоловік об’їхав увесь пострадянський простір і вирішив, що Україна може стати найкращим стратегічним партнером для Туреччини.

Сабрі родом зі столиці Туреччини, з міста Анка­ри. Народився у династії військових, тож майбутню про­фесію довго обирати не дове­лося. Закінчивши школу, пішов батьковою стежкою. Служити ж доводилося й у «гарячих» точ­ках, зокрема на кордоні із Росі­єю та Грецією. Останні ж п’ять років військової кар’єри Муста­фа Сабрі Сіпахіоглу працював у Генеральному штабі Збройних сил Туреччини. А звідти, дослу­живши до вислуги років, пішов у відставку.

— На початку дев’яностих, коли закінчилася «холодна ві­йна», я зрозумів, що хочу пе­рейти до цивільного життя. Тоді, подавши у відставку за власним бажанням, став по­дорожувати країнами постра­дянського простору. Нас же за­вжди переконували, що СРСР найбільший ворог, тож мене цікавило, як живуть там люди насправді, — розповідає екс-військовий. — Упродовж п’яти років я їздив країнами, які утво­рилися після розпаду Союзу. Україна мені сподобалася най­більше. Зауважив для себе, що ця держава може бути хоро­шим стратегічним партнером для Туреччини.

Об’їхавши кількадесят міст, Сабрі оселився у Києві, зго­дом переїхав до Одеси. Пра­цював консультантом у кількох турецьких компаніях, які за­ймалися оборонною промис­ловістю, допомагав проводити переговори з українцями. І в той же час шукав можливості для власного бізнесу.

— Коли упевнився, що фі­нанси дозволяють мені розпо­чати власний бізнес, поїхав у Крим і створив там фірму, яка спеціалізувалася на тваринни­цтві та сільському господар­стві. Проте весь час працював над тим, аби між Україною та Туреччиною був підписа­ний двосторонній договір про стратегічне партнерство, — продовжує чоловік. — Врешті-решт у 2012 році цей документ таки підписали, і я повернув­ся до Києва, подарувавши кримську ферму татарським родинам. У столиці займався космічними та оборонними технологіями. Проте з часом втомився від ритму великого міста. Щоразу, приїжджаючи у Західну Україну, ловив себе на думці, що старість хочу зу­стріти саме тут. Тож коли друг із Рівного вкотре запросив до себе у гості, вирішив осісти в цьому регіоні. До того ж Рівне сподобалося моїй дружині, те­пер вона щомісяця приїздить сюди до мене.

На Рівненщині турецький військовий знову зайнявся тваринництвом. Відремон­тувавши напіврозвалені кол­госпні корівники, став виро­щувати тут племінних овечок порід меринос та романівська. Втім, починаючи справу, зі­ткнувся із проблемою, яка ста­вила під загрозу увесь бізнес: виявилося, що жодне підпри­ємство в Україні не вирощує чистокровних тварин цих по­рід. Романівських та мериносів для Мустафи Сабрі Сіпахіоглу вивели в аграрному інституті на Закарпатті. Кожна з цих по­рід, каже, має свої переваги. Мериноси виростають більши­ми, а от романівські народжу­ють одразу по кілька ягнят. Аби вигодувати молоде поголів’я, військовий спеціально тримає кілька кіз та корів, бо ж овечого молока не вистачає.

Прогулюючись фермою ту­рецького господаря, важко повірити, що зовсім недавно тут панувала розруха — напів­зруйновані приміщення без даху з вибитими вікнами хова­лися у бур’янах. Нині ж цвітуть квіти, біліють бордюри доріжок — скрізь чисто та охайно. Для працівників Сабрі облаштував кухню з побутовою технікою, є конференц-зал та невеличкий кабінет, де чоловік займається паперовою роботою. У най­ближчих планах — створити на фермі музей старожитностей та впорядкувати кімнату відпо­чинку для гостей.

Одночасно з фермою у Деражному чоловік створив фірму в Туреччині, яка займа­ється продажем цих тварин. Пояснює, на його батьківщи­ні великий попит на ці поро­ди. Уже експортував туди з України понад три тисячі голів овець. Однак турецькі закони забороняють продавати тва­рин протягом двох років після імпорту, тож поки що, запев­няє Сабрі, не заробив на тва­ринах жодної копійки. Жар­тує, прибуток з українських інвестицій отримуватимуть уже онуки.

— Насправді Україна має ве­ликий потенціал як у сільському господарстві, так і в галузі тех­нологій. До того ж робити біз­нес у цій країні не важче, аніж у Європі, Америці чи якійсь ін­шій державі, — розмірковує ту­рецький бізнесмен. — Я вже 20 років живу тут, тож бачив, як із року в рік знищували тварин­ництво, руйнували ферми… Люди мали на руках живі гроші, а в результаті залишилися ні з чим. Працюючи тут, намагаюся всіляко сприяти розвитку села. На роботу беру лише місцевих, у них купую корми для тварин, орендую техніку для роботи на фермі, а усе необхідне купую лише в місцевих магазинах. Ба більше, я викупив у пайовиків приміщення сільської ради і подарував його громаді. Ту­тешні селяни — мої сусіди, бо я приїхав сюди жити, а не лише бізнес робити. В Україні бачу потенціал для двох синів та онуків. З цією країною пов’язую майбутнє своєї родини.

Рівненська область