За місяць нелегкої роботи — лише один вихідний

Як кореспондент «ВЗ» у польських садках яблука збирала

Літо — найкращий час підзаробітку для студента Я давно думала про те, аби влітку з’їздити на заробітки за кордон. І от нагода трапилася: у батьків, виявилося, є знайомий, який перевозить заробітчан у Польщу. Тож мені не треба було сушити собі голову над тим, де розшукати порядного й перевіреного роботодавця. Їхали ми до Польщі групою з восьми українців із різних областей — Тернопільщини, Хмельниччини, Львівщини. Таким чином я й опинилася на роботі у приватному господарстві поблизу Варшави, де вирощують яблука. Провела там місяць — збирала та пакувала яблука. А заодно намагалася провести невеличке журналістське дослідження: як живеться і працюється українцям на заробітках у Польщі?

Польща для українця — найближчий і найпо­пулярніший варіант. По­ляки пропонують здебільшого сезонні роботи, зокрема зби­рання яблук у садках та ягід на плантаціях. Роботодавці одразу ж укладають з працівниками до­говір. За кожного заробітчанина мають платити щомісячний по­даток — 200 злотих. Звісно, є й такі, що не бажають витрачати «зайві» гроші. У таких ферме­рів люди працюють неофіційно. Проте таких роботодавців наба­гато менше, адже закон у Поль­щі працює добре.

Їхати мені було не страшно, бо їхала не надовго і практично по знайомству. Непогана зарп­латня, 10 злотих за годину, — це реальна можливість за­робити 100 злотих (понад 700 гривень) за день. Погодьтесь, непогано. Щоправда, робочий день — десять годин: від 7.00 до 18.00 (з перервою на обід). Спілкуючись із земляками, які працювали в інших власників, зрозуміла, що на зборі фрук­тів бувають різні ситуації. На­приклад, за кілограм вишень в одному господарстві платили 35 ґрошів. Це дуже мало, тому вишні так і залишились на де­ревах.

Житлом зазвичай забезпечу­ють роботодавці. Однак умови можуть бути різними. Ми жили у нормальному будиночку з кухнею, пральною машиною та справним санвузлом. Єдине, що мене вразило, — треба було жити в одній кімнаті ще з двома людьми різної статі й віку. Але ми подружилися із 46-річною Галиною і 19-річним Максимом, разом проводили вільний час, їздили закуповувати їжу в су­пермаркети. Пані Галина — мама сімох дітей, чоловік помер. Жін­ка вимушена заробляти на про­життя собі й дітям. А Максим приїхав заробити собі на маши­ну. Оскільки хлопець був у Поль­щі вже третій місяць, на авто за­робив.

А ось знайомі, що працюва­ли на збиранні лохини (амери­канської чорниці), розповіли, що жили у бараку — 40−50 лю­дей в одній не надто комфорт­ній кімнаті. Пара заробітчан (він із Тернопільщини, вона з Донбасу, з Дружківки, позна­йомилися, коли він був у зоні АТО) розповіла нам, що дуже важко працювали на полуни­ці — по 14 годин на добу, від 11 травня до кінця червня. Заробили кожен понад три тисячі злотих.

Щодо харчування, то наш господар забезпечував нас лише картоплею, морквою і ци­булею, а все інше треба було купувати і готувати самим. Їз­дили ми у найближчу «Бєдрон­ку». Українця у польському супермаркеті можна впізнати за стандартним набором про­дуктів: найдешевша ковбаса «мортадела», паштет, макарони і пиво…

Чула я розповіді про різних роботодавців, і про поганих та­кож. Але нам пощастило — із по­дружжям фермерів, пані Мал­гожатою і паном Збишеком, ми проблем не мали. З ними можна було і поговорити, і пожарту­вати. Ніколи не бачили від них зверхності, не робили різниці між українцями і поляками.

Працювати в саду щодня по десять годин було нелегко. За місяць у мене був лише один вихідний. А все тому, що над­ходили термінові замовлення. Наприклад, у п’ятницю стає ві­домо, що на понеділок закупі­вельнику потрібні двісті ящиків яблук. То ми цілу неділю пакуємо ті яблука у ящики… Яблуні там були незвичні — майже без гілок. Плоди практично росли зі стов­бурів. А все тому, що гілки обрі­зають, бо тоді й дерева менше місця займають, і врожайність вища. Вирощували там яблука сортів голд, чемпіон, айдаред тощо, які добре продаються й на українських базарах.

У Польщі вся сільгосппродук­ція обробляється хімікатами. Нас переконували, усі ці хіміка­ти дозволені Євросоюзом і аб­солютно безпечні для здоров’я. Кожен сорт яблук кропили в окремий час, тому обробля­ли сади кожні 5−6 діб. Бувало й таке, що ми працювали у той час, коли поруч дерева хіміката­ми обприскували. Доводилося покладатися на чесність наших господарів, які не мали би ста­вити під загрозу здоров’я своїх працівників.

У садку усе залежало від по­годи: самопочуття, заробіток і навіть настрій. Липень спочатку дошкуляв безперервними до­щами, а потім сонце підсмажу­вало. Від спеки підвищувався тиск, у декого навіть текла кров з носа, а обгоріла шкіра злази­ла по кілька разів. Але українця, який і вдома обробляє гектари землі, тримає худобу, працює на основній роботі та ще й квітники плекає, не налякаєш нічим…

Фото Андрія Ковжуна