«Місцеві діти першими одягнули вишиванки…»

Репортаж зі селища Станиця Луганська, яке вважалося «лігвом сепаратистів»

Цей стінопис на фасаді Будинку культури зробив відомий львівський іконописець Лев Скоп у 2015 році. Після цього бойовики розстріляли образ Святої Покрови. Він знову приїхав у Станицю, щоб реставрувати малюнок. Каже, одна куля стирчала прямо з чола Покрови...

Із пішого переходу на тимчасово окуповану територію, який діє поблизу Станиці Луганської (репортаж з пункту пропуску читайте тут), їду у саме селище міського типу. Сідаю в автівку першого заступника голови Станично-Луганської військово-цивільної адміністрації Сергія Ісаєва. Пропонує проїхатися селищем, аби побачити масштаби руйнувань. Від пішого переходу до селища їхати кілька хвилин. Перетинаємо залізничну колію. Сергій пропонує подивитись праворуч. Там стоїть ешелон, приварений до колії. Його зрушити з місця неможливо. Це своєрідний захисний бар’єр від ворога. «Оцей будинок повністю відновили. Був зрівняний із землею, — Сергій показує рукою на новенький дім. — У цьому районі все було зруйновано…».

СТАНИЦЯ Луганська зазнала масованих обстрілів. Найбільш інтенсивно обстрілювали у 2014−2015 роках. У Станиці до війни жило 15 тисяч мешканців, у районі — майже 49 тисяч. Коли почались бойові дії, багато людей виїхало — хто в Росію, хто на підконтрольну українську територію. Як правило, їхали туди, де мали родичів. Нині вже багато повернулося. Але є й такі, хто залишився в Росії. Не повертаються принципово. Чекають, поки «Росія відвоює Станицю».

Заїжджаємо у селище. Масштаби руйнувань вражають. Від обстрілів постраждали понад три тисячі будинків. Із них 358 зрівняли з землею. Майже сто жертв тільки серед мирних жителів. 2016 року стріляли вже зрідка. Від жовтня 2016-го обстріли припинилися. «Ми вже розслабилися, — згадує Сергій. — І раптом весною 2017-го знову обстріл. У цей час чоловік працював на своїй присадибній ділянці, і його поранило. Богу дякувати, залишився живий».

«Це наш суд», — Сергій показує на будинок майже без даху, вікна забиті дошками. Асфальт біля входу проріс травою. За кількасот метрів — будівля поліції. Двоповерхове приміщення стоїть пусткою: дах зруйновано, вікна вибиті, цегла облуплена. «Це перша будівля, яку було зруйновано», — каже Сергій.

Будівля місцевого суду
Місцевий відділок поліції – перша будівля, куди влучив снаряд

Їдемо далі. «А це була школа, — від приміщення залишився лише фундамент і частково перший поверх. — Відбудувати її немає сенсу, оскільки одразу за будівлею — ліс, який виходить до річки Сіверський Донець. Контролювати цю територію вкрай складно, тому відновлювати тут школу просто небезпечно. Діти вчаться у приміщенні редакції газети „Время“. Там тимчасово облаштували класи, а журналістів „втиснули“ в одну кімнату. Батьків це влаштовує. У старе приміщення повертати своїх дітей категорично не хочуть».

Зруйнована школа

Їдемо на паралельну вулицю. Там кожен другий будинок зруйновано під фундамент. В один із цих будинків було пряме влучання снаряду. У цей час там була самотня бабця. Добу пролежала під завалами. Знайшли її випадково. Якісь люди проходили повз руїни і почули стогін… Бабцю вдалося витягнути з-під завалів. Досі жива-здорова.

Ось такі руйнування залишила по собі війна

Запитую, де зараз живуть люди зі зруйнованих будинків? Сергій скрушно хитає головою. «Кожен рятується як може. Одні переїхали до родичів, інші виїхали зі селища. На жаль, досі не працює жодна державна програма, яка би компенсувала збитки, чи за рахунок якої були би відбудовані зруйновані приміщення», — каже Сергій. Щоправда, пізніше згадав, що Геннадій Москаль (був головою Луганської обласної державної адміністрації з вересня 2014-го по липень 2016 року) вибив Станиці чималі кошти, за які відбудували багатоповерховий будинок, зокрема перекрили дах. Усі інші відновлювальні роботи були здійснені за рахунок міжнародних фондів. Наприклад, повністю відбудували Будинок культури, у який було пряме влучення снарядів.

Під’їжджаємо до приміщення районної адміністрації. Сергій запрошує у свій кабінет «на чайок». З вулиці показує вікно кабінету голови адміністрації. Каже, 2015 року прямо у цю кімнату залетів хвостовик від «Граду». «Зранку приходимо на роботу, а вікно у кабінет голови розбите, на підлозі лежить хвостовик»…

Заходимо у приміщення. Оскільки це був вихідний, на місці лише охоронець. У холі на стіні портрети Героїв Небесної сотні. Запитую, як місцеві мешканці на це реагують, адже не секрет, що настрої у селищі проросійські. Мінімум 80% місцевого населення з радістю зустрічали окупантів. Коли я їхала у Станицю, мій знайомий офіцер українського війська жартома попередив, що їду у «лігво сепаратизму». Навіть зараз, після усіх бід, які вдалося пережити, багато людей мають «ватні» настрої. Ба більше. Так звана контра починає піднімати голову, бо свого часу за антиукраїнські дії не отримали належного покарання. Це стосується насамперед учителів, які прямим текстом розповідали дітям, що українська армія — це фашисти, а Росія — визволителі… Пан Сергій каже, що зараз вголос ніхто антиукраїнські настрої не демонструє, але те, що вони є, не заперечує. «СБУ тут активно працює, — розповідає. — Навіть у райдержадміністрації свого часу виявили шпигуна, який зливав сепарам внутрішню інформацію. Серед працівників МНС теж виявили шпигунів».

ГРІЄМОСЯ чаєм, бо на пішому переході потрапили під страшну зливу. Сергій Ісаєв на посаді заступника голови райдерж адміністрації працював і до війни. Зараз «виріс» до першого заступника. Усі події відбувались на його очах. Згадує, як в адміністрацію приходили так звані ополченці і вимагали від керівництва присягати на вірність новій «народній» владі. Ніхто не пішов з ними на співпрацю. А в липні, коли почалось сильне загострення, адміністрацію закрили, видали відповідний наказ, і більшість працівників виїхали за межі селища. Відновили роботу лише у вересні, коли у селище зайшла українська армія.

У Станиці Луганській пам'ятають українських героїв

«Ніхто і подумати не міг, що так воно буде, — згадує чоловік. — Заворушення почались у квітні 2014-го. Так звані ополченці, як себе називали, спочатку стали на постах ДАІ. Це були місцеві хлопці. Мали переважно мисливську зброю, потім із Росії їм привезли стрілецьку. Звісно, їх від самого початку інструктували військові з іншого боку кордону. Розповідали випадок, як місцеві сепари сконструювали якийсь блокпост із залізобетону. Приїхав російський офіцер інженерних військ, висміяв їх за безграмотну конструкцію, і прямо на асфальті робив креслення, за яким вони перебудовували. На початках ніхто не розумів, що коїться, були розгублені. Жодних наказів, що робити з так званими ополченцями, наприклад, чи знешкоджувати їх, не надходило. Потім поруч з ними поставили наших поліцейських. Один час одночасно на постах стояли і ті, і ті…».

А вже потім почалося загострення, точніше, справжня вій на. Перші бої за Станицю відбулися біля села Макарове. Цю місцевість при виїзді у селище (де зараз над дорогою висить банер «Станиця Луганська це Україна») нині називають сучасним Сталінградом. У квітні 2014-го там був перший блокпост проросійських бойовиків. Кілька днів поспіль на цьому перехресті точились найзапекліші бої.

«Бої — це м’яко сказано. Це було пекло, — розповідає Сергій Ісаєв. — Навіть після того, як українська армія відтиснула звідси ворога, тривалий час ситуація була непевна. Активно працювали диверсійні групи. Найбільше завдячуємо нашому звільненню батальйону „Чернігів-1“. Це вони остаточно витиснули зі селища бойовиків».

Сергій каже, коли згадує ті часи, не вірить, що це відбувалося наяву. «Йдеш по селищу, а над головою снаряди летять, прямо чуєш свист. Але якщо чути свист, то це добре, значить, снаряд далі летить. Бомбили селище інтенсивно. Особливо шкода дітей. Вони дуже боялися. Син моєї знайомої, хлопчик років шести, після чергового обстрілу від переляку перестав розмовляти, — розповідає Сергій. — Майже п’ять місяців селище жило без електрики. Казначейство на кілька годин запускало генератор, прожене платежі, і далі сидимо у темряві».

Зараз життя налагоджується, але чимало людей правильних висновків так і не зробили. «Інформаційну війну ми давно програли», — каже Сергій. Вважає, держава інформаційно силь, но недопрацьовує. Згадує випадок 2014 року, коли у Станицю зайшли Збройні сили України. «Йду з роботи, бачу, бабці стоять, щось теревенять, серед них дід. Проходжу повз, а цей дід мене зачіпає і каже: «Що ж це таке робиться! Українські військові дітей до стовпів прив’язують і прикриваються ними, як щитом!». Запитую, де таку інформацію почув? Відповідає, по радіо чув, причому по українському радіо!

Кажу йому: «Діду, ну як у таку маячню можеш вірити? Ти ж тут живеш! Якби таке було, хтось би з місцевих це бачив, фотографію зробив, зараз у всіх мобільні…». А він щиро так: «Ну це ж українське радіо передало!». На той час українське радіо і телебачення тут не працювало, не мали зони покриття.

Це було радіо «ЛНР», але прикривалося, начебто це українське радіо.

ЗАПИТУЮ, чи й зараз місцеві «вірять» у «розп'ятих хлопчиків»? Зітхає.

«Проблема у тому, що більшість місцевих жителів далі меж свого селища, ну, максимум Луганська, ніколи не виїжджала, — пояснює Сергій. — Не те що у Києві, у Харкові не були. Дивились російське телебачення і «варилися у власному соку». Що ми від них хочемо? Зрозуміло, що вони вірили російській пропаганді. І досі багато хто вірить. Пригадую, 2015 року у нас була можливість відправити групу місцевих дітлахів відпочивати на Закарпаття. Батьки категорично відмовлялися. Панічно боялися відправляти дітей у Західну Україну. Казали, їх там будуть бити, знущатися. І це у кращому випадку. У гіршому — з’їдять…

Просто глуха стіна! З величезним трудом, довгим умовлянням набрали цю групу. Коли діти повернулися і розповіли, як їх гарно приймали, які вони задоволені (багато хто приїхав з цілими сумками подарунків, декому навіть планшети подарували), то від охочих відправити своїх дітей наступного разу відбою не було. А деякі діти з першої групи так хотіли знову поїхати, що доходило до істерик. Саме місцеві діти першими почали одягати вишиванки, залюбки фотографувалися біля національного прапора, бо дорослих було неможливо примусити взяти в руки синьо-жовтий стяг. Сахалися, як чуми. Звичайно, багато хто змінив свої погляди. Зокрема, під впливом власних дітей. Потім був обмін вчителями. І лід почав танути…

Але, звісно, далеко не всі мають проукраїнські погляди. Чимало прикусило язики. Хоча знаю одного чоловіка, який у 2014-му стояв на блок-посту так званих ополченців, був фанатичним прихильником «народної республіки». А потім побачив його у компанії з іншими людьми, де він розповідав, як розчарувався, як щиро вірив у те, що воює за незалежний Донбас, а насправді це все був обман, що там суцільні бандити, які лише грабують людей… Але переважна більшість просто дико втомилась від такого життя. Їм, за великим рахунком, байдуже, який прапор на адміністрації. Вони не хочуть війни, хочуть спокійно вирощувати свої овочі і жити звичайним життям".

Усі фото авторки