Станиця Луганська годує українців на окупованих землях

Журналіст «ВЗ» побувала на пішому переході до тимчасово не підконтрольної території

Такої жахливої дороги, як від селища Щастя до Станиці Луганської, я не бачила ніде і ніколи: вибоїна на вибоїні, живого, тобто бодай відносно рівного місця на ній не було.

Ми їхали військовим джипом, я сиділа на задньому сидінні і від підскакувань здавалося, що у мене станеться зміщення хребців. Взагалі, дороги на Луганщині і Донеччині препаскудні. Кажуть, останніми роками їх уже підлатали, були ще гірші. Хоча куди гірші…

Коли їхали у Станицю Луганську, водій, мабуть, вже знаючи цю дорогу, кинув у багажник кілька міхів з піском. Це щоб мене не так сильно підкидало. У деяких місцях водій з’їжджав з так званої дороги і їхав паралельно їй прямо у полі, де інші водії проклали колію.

У Станиці я була два дні поспіль. Спочатку зі своїм знайомим, заступником начальника Національної академії сухопутних військ полковником Юрієм Гусаром, який з перших днів проведення Операції об’єднаних сил перебуває тут. А на другий день — з командувачем об’єднаних сил Сергієм Наєвим (репортаж та інтерв’ю з генералом опубліковано у попередньому тижневику). Так сталося не спеціально, просто збіг обставин. Але для мене, як журналіста, дуже вдалий, бо за один раз осягнути і зрозуміти, як живее прифронтове селище, яке пережило сучасний Сталінград і яке обстрілювали декілька років поспіль, неможливо. Зрештою, і за два чи двадцять два рази усвідомити трагедію цього регіону не вдасться. Схоже, чимало місцевих жителів, які пережили страшні 2014−2015 роки (а селище зазнало шалених обстрілів та протягом кількох місяців 2014 року було окуповане), і які досі живуть як на бочці з порохом, так до кінця і не збагнули, що ж з ними сталося. А головне — чому? Багато хто досі не зробив належних висновків. Але про все за порядком.

«Донбас — це Україна». А що, у когось є сумніви?!

В’їзд до Станиці Луганської нагадує кадри фільму про апокаліпсис. Праворуч дороги стоять обвуглені стовбури дерев. Колись це був гарний ліс. З обох боків дороги — старі, вже закинуті блокпости. Дивно, чому їх тут залишили, не розібрали, не прибрали. Вони як своєрідні пам’ятники страшним подіям, коли саме тут, на під’їзді до селища, відбувалися найзапекліші бої. Саме тому цю місцину прозвали «Сталінградом». Метрів через сто, над дорогою на металевій конструкції — банер: «Станиця Луганська це Україна». Так і написано, без тире. На Донеччині і Луганщині часто можна побачити такі написи. Я вже писала, що таке гасло красується при в’їзді у Слов’янськ. Часто бачила жовто-сині біґборди з написом «Донбас — це Україна!». Особисто мене вони трохи зачіпають.

Виглядає так, ніби українці самі себе переконують, що Донбасс чи та ж Станиця Луганська — це Україна. Тих, хто у цьому не сумнівається, переконувати не треба, а думки тих, хто досі так не вважає, жоден банер не змінить.

Ми ж не пишемо, що Львів — це Україна, чи Київ — це Україна. Таке навіть на думку не спадає, бо це очевидні речі. Тому такі банери у зоні Операції об’єднаних сил, як на мене, дещо двозначні, якщо не сказати — провокативні.

«Верблюди» заробляють тисячу гривень на день

…Їдемо на піший перехід з тимчасово не підконтрольною територією, який працює з кінця жовтня 2015 року. Лінія розмежування проходить вздовж річки Сіверський Донець. Прикордонники кажуть, що на добу пропускають 10−12 тисяч пішоходів. Я там була у вихідні, якраз Україна чотири дні поспіль святкувала День Конституції, тож людей було небагато, може, з кілька десятків.

Біля пункту пропуску, під великим біґбордом, на якому командувач Сергій Наєв вітає українців з Днем Конституції, на нас чекає заступник голови Станично-Луганської військово-цивільної державної адміністрації Сергій Ісаєв. Пан Сергій готовий показати нам, як працює піший перехід. Він пояснив, оскільки нині офіційні вихідні, то державні установи, соціальні служби, банки не працюють. Тому і немає на переході звичного ажіотажу. Лише «човники», їх тут називають «верблюдами», несуть товар на окуповану територію. Для них свят та вихідних не існує. За день (можуть зробити дві-три ходки) заробляють до тисячі гривень.

Їх прикордонники знають «як облуплених». Кажуть, рідко коли переходять нові люди. Зазвичай вже о шостій ранку (а пункт пропуску працює від 6-ї ранку до 20.00) вишиковується черга на сотню метрів. Люди з величезними клунками, «кравчучками» і тачками, на яких лежать картонні коробки з овочами чи картаті сумки, стоять по п’ять-шість годин, щоб перейти на інший бік. Перед входом до КПП, де автобусна зупинка і стоянка для автомобілів, є великий навіс, аби люди могли сховатися від дощу. Щоправда, бляшаний дах повністю покоцаний снарядами.

Є тут два великі військові намети, де взимку люди можуть обігрітися, відпочити, випити чаю. Влітку вони майже не задіяні. Якщо з боку Станиці Луганської на окуповану територію ходять переважно «верблюди», то з протилежного боку пенсіонери, які живуть на подвійному доході: отримують умовну пенсію від окупантів (кажуть, приблизно дві тисячі рублів, тобто приблизно 800 гривень) і від України.

За словами пана Сергія, «верблюди» носять на окуповану територію в основному овочі. По суті, Станиця Луганська годує тих, хто на протилежному боці. «Район у нас сільськогосподарський, — розповідає Сергій Ісаєв. — У мирний час чи не усі мешканці селища вирощували огірки, помідори, перець, полуницю та інші фрукти-овочі. З цього селище і жило. На території району немає жодного промислового підприємства. Тому тут екологічно чиста земля. До війни Станиця займала друге місце в області за кількістю зелених насаджень». Зараз, звісно, вирощують менше, але те, що виросло, треба десь продати. Їхати у найближче велике місто у підконтрольній частині України досить далеко. До Сєвєродонецька, наприклад, 130 кілометрів по бездоріжжю. Раніше сюди приїжджали закупівельники, брали овочі гуртом. Після 2014 року, зрозуміло, ніхто сюди не їде. Торік був дуже добрий врожай перцю. Люди, які його вирощували, продавали по дві гривні кілограм. І навіть за такої смішної ціни половину врожаю довелося викинути. А ось на окупованій території на сільськогосподарську продукцію чималий попит. Там овочів майже не вирощують. Немає там і якісних молочних та ковбасних виробів. Кажуть, продукти харчування, які привозять з Росії, їсти неможливо. Та й значно дорожчі від українських.

Тому, відколи відкрили піший перехід, повним ходом запрацювали так звані народні способи «човникової» торгівлі з тимчасово не підконтрольною територією. Прикордонники ставляться до цього поблажливо. Зрештою, воно вигідно усім. Головне, щоб люди-«верблюди» знали міру…

Запитую пана Сергія, яка різниця у ціні між нашими продуктами і тамтешніми. Каже, достеменно не знає, але припускає, що суттєва. «Судіть самі. „Човнику“ платять тисячу гривень за перенесення. Це він несе лише до ворожого пункту пропуску, там естафету приймають інші „верблюди“, місцеві, які переносять товар через міст (міст через Сіверський Донець контролюють окупанти (хоча, за Мінськими угодами, він мав би бути підконтрольний українській армії. — Авт.). Потім товар треба довезти до ринків. До Луганська — 25 км. Заплатити продавцям. І, враховуючи усі ці транспортні витрати, торгувати нашими продуктами все одно вигідно. Думаю, там вони коштують удвічі дорожче, ніж у нас».

Але возять не лише продукти. На тому боці потребують чи не усіх товарів широкого споживання з України. Бо там геть усе дорожче. Тому «човники» несуть і одяг-взуття, і побутову хімію, і косметику, і ліки. До речі, на ліки шалений попит, бо в Росії вони дорожчі, та ще й неякісні. Кажуть, чи не сто відсотків — підробка.

Розстріляли «жінку з хлібом»

Тим часом прикордонник робить мені екскурсію. Розповідає, що контрольно-пропускний пункт розбитий на дві частини. Одна облаштована на підконтрольній території, інша — метрів через двісті, вже на окупованій. На нашій території працюють прикордонники, митники і, звісно, хлопці з СБУ, бо, буває, під виглядом мирних громадян намагаються пройти диверсанти чи бойовики. Таких тут виявляли не раз.

Спостерігаю, як прикордонники ретельно оглядають сумки. Поводяться підкреслено ввічливо. При мені жіночка відкрила для огляду велику чорну сумку, і там я «краєм ока» побачила зо два десятки балончиків чи то дезодоранту, чи освіжувача повітря. Вочевидь, ліміту вона не перевищила (він був спочатку 50 кілограмів на особу, потім зробили 75 кг). За мить жіночка застебнула сумку і рушила далі. І ми у супроводі прикордонника йдемо у бік ворожої сторони.

З обох боків, за залізною сіткою, бачу розбомблені закинуті будинки. Наслідки обстрілів видно і на самому переході. Особливо символічно стоїть скульптура жінки, що тримає в руках хліб, а над нею майорить український прапор. На скульптурі немає живого місця, уся «поранена» від обстрілів. Прикордонник каже, снайпери на ній, мабуть, тренувалися, вибрали за мішень. Цілились в обличчя. Також намагалися влучити у прапор, точніше, у флагшток, щоб збити наш стяг.

Посередині переходу ліворуч облаштоване місце відпочинку: під тентом розташовані довгі лавочки, де люди можуть посидіти, випити води. А одразу за ним пам’ятний знак двом українським бійцям — Роману Фурику та Роману Лагну, які тут загинули у січні 2015 року.

Навпроти лавочок, праворуч, вагончик з позначкою Червоного хреста. Заходжу всередину. Там чергують п’ять жіночок-медиків. Кажуть, роботи їм не бракує. Люди часто сюди звертаються по допомогу. Переважно пенсіонери, які просять виміряти тиск, дати таблетки від болю голови. Буває, люди у черзі непритомніють. Інколи від голоду. Люди не їдять, щоб зайвий раз не ходити в туалет, а постоявши в черзі шість годин, втрачають свідомість. Всередині працює кондиціонер, на столі — вода, одноразові паперові стаканчики. Взимку є чай…

«Далі не підемо, — каже прикордонник. — Бачите, залізна будка, це вже „нульовка“, там наші військові стоять, а за нею вже ворог».

«Дивіться, наші їдуть», — кричали діти з Луганська, коли побачили українських військових

Повертаємося до наших будок. Якраз почалася злива, тож ховаємося під накриття. Тут же перечікує дощ група дітлахів віком від семи до десяти років. З ними — кілька мам. Діти з Луганська. Двадцять днів вони відпочивали у дитячому таборі у Бориспільському районі. Батьки самі організовують своїм чадам цей відпочинок, самі і привозять. Їздять туди з 2013 року.

Запитую, чи не дорікають їм на тамтешній стороні, що водять дітей на ворожу територію, до бандерівців? Кажуть, що ризикують. Торік їм влаштували суворий допит, мовляв, чи у таборі не було політики, чи дітей не настроюють проти «молодої республіки». А одного разу, біля Горлівки, їх оточили люди з автоматами, дві години протримали, діти весь час молилися. Потім один військовий сказав іншому, що тут, мовляв, діла не буде, бо вони вже своїм родичам повідомили про інцидент.

Запитую, чи не бояться діти їхати до Києва, бо ж, мабуть, чують по телевізору пропаганду про «хунту і фашистів». Одна з мам сміється, каже, що навпаки, дуже чекають на цю поїздку. Коли побачили українських військових, кричали, «дивіться, наші їдуть».

По приїзді додому розповідають іншим, що їх не обзивали, не ображали, що спокійно розмовляли російською мовою, і ніхто їм слова кривого не сказав. Тим часом прикордонник віддає жінкам паспорти, вони перераховують дітей і прощаються з нами.

Сергій Ісаєв вражений цим знайомством. Каже, у них є програма обміну дітей та вчителів: їхні їздили до Львова, у Закарпаття, звідти приїжджали делегації у Станицю. А щоб з тимчасово не підконтрольної частини їхали сюди, таке бачить вперше!

Далі буде

Усі фото авторки