«Страх мені відомий. Проте ніколи не шкодував, що став на шлях боротьби»

Левко Лук’яненко не вважав себе героєм. Але героїчним життям вписав своє ім’я в історію України

У списку Героїв України є чимало тих, кому це звання дісталося незаслужено — як «вінець марнославства» до високої посади чи нагорода за «коліноприклонство». Левко Лук’яненко не з таких. Навіть без Золотої зірки з рук президента (тоді ще Ющенка) він залишився б Героєм. Бо ніщо не любив і не цінував так, як Батьківщину, заради якої готовий був пожертвувати не лише свободою, а й життям. Життєвий шлях Левка Григоровича обірвався (до свого 90-річчя Лук’яненко не дожив півтора місяця). Але його достойна шани справа не канула у небуття.

«Я знав, що не перший, і вірив, що не останній», — казав Левко Лук’яненко про свій шлях боротьби за Незалежність України. І дуже пишався хлопцями, які, захищаючи Україну на Донбасі, стали втіленням його віри у незламний козацький дух українців.

Козацтво у Левка Лук’яненка було у крові. І батько, і мати — козацької крові. «Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до цього козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Зганьблю свій рід чи ні?» — з відповідями на ці запитання Левко визначився для себе ще в юності. І чим глибше пізнавав радянщину, тим більше утверджувався у думці, що це — зашморг, який задушить українство, якщо з нього не вибратися.

«Коли мій батько пішов уночі і приніс сіна із колгоспного поля, мені було так соромно, що я довгий час не міг дивитися на нього, бо ж знав, що він чесний чоловік, а тепер — злодій. Я ледь не відмовився від батька… А потім взнав, що не тільки він, а й сусід соломи із поля вкрав… А потім ті, хто переступили табу „не вкради“, переступили інше — „не бреши“… Отак комуністична окупація нищила мораль нашого народу. Голод і холод радянської влади, колективізація, коли люди скреготали проти комуністів, які зробили людей голодними: мішок зерна за рік роботи — і вигодуй чотирьох дітей. Ця ненависть, життя батьків, сусідів налаштовували мене проти тієї влади. І на цих переконаннях будувалася потім моя політична філософія», — розповідав Левко Лук’яненко, виступаючи перед студентами у Вінниці.

Він ненавидів усе радянське, але реалії диктували свої принципи і правила. І Лук’яненко вирішив: якщо задля блага омріяної ним України доведеться зробити кар’єру з ненависним партквитком у кишені, — вибір буде однозначний. Ось що розповідав про це Левко Григорович в інтерв’ю «Українській правді»: «Вирішив, що найбільше для України зможу зробити на високій посаді у партії, що неможливо без вищої освіти». Так сільський хлопець з Чернігівщини став студентом юрфаку Московського університету. Під час навчання у виші Левкові довелося нелегко. Від недоїдання (підробітки вантажником не завжди забезпечували достатньо грошей на нормальне харчування) навіть потрапив до лікарні — далися взнаки серйозні проблеми зі шлунком. Але труднощі не змусили студента Лук’яненка зупинитися на півшляху. «Здохну, — казав, — але університет закінчу».

Вже під час навчання у виші Левко намагався зробити перші кар’єрні кроки. Але швидко зрозумів, що пристосуванство і «ходіння строєм» навіть заради великої мети — не для нього. «В університеті спочатку відслужувався — був і партійним організатором, і старостою курсу, — пригадував Левко Григорович ті часи сум’яття. — Це був неправильний шлях. Дуже тяжкий період роздвоєння. Це почуття мене так обтяжувало. Коли у 1956 році прочитав два томи Грушевського, вирішив змінити тактику. Перестав удавати зі себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підстав казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною».

Через п’ять років слова Лук’яненка про смерть ледь не стали пророчими. Тоді він вперше потрапив за ґрати — за злісну антирадянщину. Його звинуватили у «виношуванні ідеї відриву УРСР від СРСР, підриві авторитету КПРС, зведенні наклепів на теорію марксизму-ленінізму». Вирок у справі за таку «крамолу» був передбачуваним — «вишка». Але доля, в якої булла своя, ще незавершена місія для нескореного бунтаря, розпорядилася поіншому. У камері смертників, де провів 72 доби, Левко Лук’яненко дізнався, що «розстрільний» вирок йому замінили на 15 років ув’язнення. Далі — етапування до табору у Мордовії, де з такими ж, як і він, «політичними», Лук’яненко продовжував просочуватися «антирадянською єрессю» і вільнодумством. У табірних бараках, за колючим дротом вони не ламалися, а лише міцнішали у своїх переконаннях.

Після звільнення Лук’яненко почав активну діяльність в Українській Гельсінській групі (був її співзасновником). А вже через рік, у 1977-му, його знову арештували. Засудили до 10 років ув’язнення і п’яти років заслання. Коли у 88-му після помилування Левко Григорович вийшов на свободу (у «нерушимому» якраз були часи «горбачовської відлиги»), за плечима у нього було 27 років у тюремних камерах і табірних бараках.

Був «політичним» — став політиком. Вперше до Верховної Ради Левка Лук’яненка обрали у 90-му (потім було ще кілька депутатських скликань). Наступного року балотувався на президентських виборах, за результатами яких посів третє місце після Леоніда Кравчука та В’ячеслава Чорновола (за Лук’яненка проголосували 1,4 мільйона виборців). Казав, що брав участь у президентській кампанії не у гонитві за булавою, а для того, аби донести свої ідеї до якомога ширшої аудиторії — від заходу до сходу України.

24 серпня 1991 року стало найщасливішим днем у житті Левка Лук’яненка. Він святкував не своє 63-річчя, а подію, про яку мріяв ще з юності і заради наближення якої стільки пережив. Це символічно, що саме Лук’яненко став співавтором Акта проголошення Незалежності України. Той історичний день, коли документ було ухвалено, Левко Григорович пам’ятав ледь не похвилинно. «24 серпня о десятій ранку Народна Рада вперше зібралася на третьому поверсі у правому крилі Верховної Ради, — розповідав Левко Лук’яненко у подробицях про знаменну дату в інтерв’ю „ВЗ“. — Радимось, що, поки комуністи розгублені, треба скористатися моментом і провести корисні для України закони. Я підвівся і кажу: „Шановні колеги, давайте проголосимо Україну незалежною державою, тоді нам не доведеться хитрувати“. Усі це сприйняли як одкровення. Відповідно, проект такого документа доручили написати мені. На годиннику було 10.30. Часу мені дали півтори години. Узяв зі собою Леонтія Сандуляка — знав його як порядного чоловіка, доктора медицини. Сіли, почали думати, як повинен виглядати документ. Мав бути якомога коротшим, щоб не почалися дискусії і затягування часу. Усе повинно було вирішитися того ж дня, бо наступного ситуа ція могла змінитись — комуністи провалили б нам справу».

Рукописний текст на аркуші зі зошита у клітинку став документом, з якого розпочалася нова історія України. Незалежної України.

З цитатника Левка Лук’яненка

 «Якщо патріотизм зводиться до вишиванки, то це не патріотизм. Патріотизм — це ширше. Це любов до рідного краю, до рідної землі, до батька і матері, це любов до могил предків».

 «Взаємини росіянина й українця росіяни уявляють як взаємини вершника і коня. Яке ж може бути співжиття з таким народом?».

 «Росія готувалася до повернення України під Москву ще з 1991 року. Розробляли різні плани. Розпочали надзвичайно серйозну інформаційну війну, підтримували в Україні п’яту колону, розширювали систему агентури. За цей період Москва зробила страшенно багато, щоб не дозволити підняти національну свідомість та консолідувати український народ. Ми мали ідейно дезорієнтоване та дезорганізоване суспільство. Нам показували російські серіали, фільми про перемогу Росії. Але не було ні слова про українську історію, події княжої, козацької, петлюрівської чи бандерівської доби. Намагалися виховати не патріотів, а лакеїв».

 «Не шукав близькості з жодним із президентів, бо мені особисто нічого від них не треба. Наші президенти змагаються не у сфері духу, а за речі матеріальні — хто одягне найдорожчий годинник, у кого черевики з дужчого крокодила».