• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Айдер Муждабаєв: «Росія знову може піти війною, прикриваючись захистом православних»

Айдер Муждабаєв: «Росія знову може піти війною, прикриваючись захистом православних»

З відомим журналістом кримськотатарського походження Айдером Муждабаєвим розмовляємо на кухні телеканалу ATR.

Айдер Муждабаєв

Його редакція після анексії Криму переїхала до Києва й відтоді веде мовлення з української столиці.

Айдер Муждабаєв до 2014 року працював у Москві. Згадує, коли сталася анексія, навіть найліберальніші російські коллеги-журналісти, які співчували Майдану, раптом кардинально змінилися, їх ніби підмінили. Усі без винятку захворіли на «кримнашизм», а на Айдера вчорашні друзі почали дивитися як на «класового ворога». Звісно, залишатися у Росії він не міг і не хотів.

Зараз Айдер працює заступником генерального директора телеканалу ATR і вважається одним з найкращих публіцистів України. Поки готую диктофон, переді мною вже стоїть горнятко запашної кави. «Я каву не буду, щойно випила», — дякую і відмовляюся. «Ніні, — каже Айдер. — У кримських татар без кави розмови не буває».

Запитую, якою мовою йому зручніше говорити. «Спробую українською», — каже Айдер. Це було перше його інтерв’ю, яке повністю дав українською мовою! Сам після нашої розмови був приємно здивований, каже, це була його чергова маленька перемога. А почали ми з футболу…

— Ти вболівальник?

— Я вболівальник у четвертому поколінні. Все життя вболівав за московський «Спартак». Мої дідусь і прадідусь жили у Москві і завжди вболівали за «Спартак». Мав у Росії багато друзів — спортивних журналістів. І футбол займав у моєму житті значне місце, тільки не зараз…

— Коли відрізало?

— Після анексії. Навіть раніше… Просто у якийсь час перестав цікавитися російським чемпіонатом. Футбол раптом зник з мого життя. Навіть не можу пояснити, чому. Може, тому, що я симпатизував Україні ще до того, як сюди переїхав, а значна частина футбольних фанатів у Росії, зокрема і «Спартака», стали надто ура-патріотичними, на трибунах з’явилися гасла з політичним присмаком. Було гидко від цього. Влада повністю підім’яла під себе фанатські рухи, багато з них підпорядковані ФСБ. Коли я починав уболівати за «Спартак», це була, скажімо так, не системна команда. А зараз увесь футбол вмонтований у правлячий режим, який і таким чином впливає на громадську думку та формує образ Росії як країни-переможниці у всьому.

— Проведення в Росії чемпіонату світу з футболу додало ще один пазл до цього міфу…

— Великий пазл!

— То ти матчів не дивишся?

— Ні. Принципово не дивлюся. Розумію, що гравці інших країн ні в чому не винні, але просто не можу. Цей чемпіонат був отриманий кримінальним шляхом, Кремль купив голоси членів ФІФА. Мій друг, російський спортивний журналіст Ігор Рабінер, за два роки до анексії написав книгу, яка мала назву «Як Росія купила чемпіонат світу з футболу». Видавництво, побачивши цю назву, перелякалося і змінило назву на «Як Росія отримала чемпіонат світу з футболу», але зміст залишився нецензурований. Тоді ще були вегетаріанські часи, не як зараз. Ця книга є в Інтернеті, і там детально описано, як Кремль поступово і цілеспрямовано купував голоси членів виконкому ФІФА.

Після цього корупційного скандалу була анексія Криму, дві війни — на Донбасі і в Сирії, збитий малайзійський «Боїнг», у якому загинули і громадяни європейських країн! А ще «дрібна» деталь — чотири роки тому Росія повністю фальсифікувала Олімпійські ігри! Причому цим займалася держава, і це доведено! Дивуюся, як після усього цього в світі залишається такий низький рівень розуміння, що собою являє сучасна Росія?!

Як на мене, зараз ситуація значно гірша, ніж була 1979 року, коли Радянський Союз напав на Афганістан. Але тоді світ виявився більш принциповим і єдиним, а зараз він розхристаний. Бачимо як світ, по суті, здається Росії. Проведення цього чемпіонату — жах і ганьба. Це жест підтримки Путіна, і, як наслідок, спостерігаємо кристалізацію рейху — весь російський народ об’єднується навколо ідеї переваги російської нації. Ну, один в один як у Німеччині 1936 року!

Одні більше люблять фюрера, інші менше, але головне — є сильна країна, на яку усі мусять зважати, боятися її і поважати. А закінчиться ця футбольна ейфорія в Росії брудним грандіозним скандалом, як це було після Олімпіади. Ось побачиш!

Є в Росії спортивний сайт «Матч», черговий пропагандистський медіа-ресурс у галузі спорту. І вони самі написали, що Американська антидопінгова організація вже висловила стурбованістьтим, що у перших матчах російські футболісти показали надто високі швидкості та дистанції пробігу гравців за матч. Те, що російський пропагандистський сайт заздалегідь про це пише, обурюється, мовляв, це залякування нашої команди, агресія проти нашої країни, свідчить, що не все чисто. Діють за принципом: найкращий захист — це напад. Хтось казав, мовляв, після олімпійського допінг-скандалу Росія не буде наступати на ті самі граблі. Наївні люди, які не розуміють, як у росіян працюють мізки! Ні на що вони зважати не будуть, навпаки, робитимуть все, щоб отримати перемогу. Я впевнений, що вилізе назовні і черговий допінг-скандал, і підкуп суддів… Можливо, винайшли або купили у китайців новий допінг, який ще не входить до допінгового списку. Але це все питання часу, все відкриється. Буде черговий скандал і ганьба! І згадають, як Росія купувала цей чемпіонат. Але усе це буде потім, а зараз це «свято футболу» потрібне путінському рейху як допінг.

— Останнім часом західні країни явно йдуть на поводі у Путіна. Яскравий приклад — недавній візит президента Франції Макрона до Росії, де він у компліментарний, майже запопадливий спосіб говорив з Путіним…

— У мене складалося враження, якби Путін попросив Макрона поцілувати йому руку, то він би поцілував. І не тільки руку. Здалося, Путін сам не очікував такої поведінки від президента Франції.

— Чому так змінилася поведінка Макрона? Одразу після перемоги на виборах він досить жорстко висловлювався щодо Росії і Путіна, не пустив на свою першу прес-конференцію російських пропагандистів з «Раша Тудей»…

— Макрон — популіст. На жаль, у країнах Заходу до влади приходять махрові популісти. Вони можуть бути праві, ліві і такі, як Макрон, без явного політичного крену в якийсь бік. Він бачить, що «Раша Тудей» французькою мовою розповідає французьким фермерам, що ваш сир не має достатньо покупців, а в Росії величезний ринок збуту. Рейтинг самого Макрона через певні непопулярні дії падає, і він думає, що нічого страшного, якщо поїде до Путіна як миротворець, спробує відновити економічні зв’язки і заробить додаткові бали. Насправді це зрада європейських принципів і цінностей, а також зрада України.

Схожа ситуація і з Німеччиною. Риторика Меркель також змінилася. Мої німецькі друзі здивовані її поведінкою і вже не впевнені, що вона така принципова, як здавалося раніше. Зрештою, будівництво «Північного потоку-2» — це вже не слова, а конкретний крок. Америка відкрито виступає проти цього будівництва, одні країни Європи — за, інші — проти. Росія свого добилася — розділяє і володарює. Європа у цьому питанні розділена.

Крім того, в Європі зараз сильний антиамериканізм. Наприклад, за останніми соціологічними опитуваннями, лише 12 відсотків німців вважають Сполучені Штати союзниками, натомість майже 50 відсотків вважають Росію релевантним політичним союзником. Це жахіття! У Берліні (і Східному, і Західному) зараз найпопулярніша партія — SPD. Це проросійська партія, спадкоємці комуністів…

Таке враження, що німцям пам’ять відняло. Але питання не до людей, а до політиків. Люди там живуть у своє задоволення, не зациклюючись на політичних, а тим паче геополітичних питаннях. І політики не хочуть навантажувати своїх громадян, не хочуть їм розповідати про складні і неприємні речі. Політикам треба забезпечити народу затишне життя. А без газу воно буде не таким комфортним. Звісно, їм хочеться чимшвидше відмінити санкції і налагодити економічну співпрацю з Росією. Нинішні європейські лідери дуже нагадують тих, які там були перед Другою світовою війною. Напрошується ще одна параллель з періодом перед Другою світовою війною. Яка країна в Європі зараз твердо виступає протии Росії…

— Великобританія.

— І все! Третя світова війна вже йде. Але це гібридна війна. І Путін у ній виграє. На відміну від Гітлера, захоплює європейські країни в інший спосіб.

Майже захопив Францію, президент якої, як ми бачимо, лояльний до Росії. Майже захопив Німеччину через економічні важелі. Про інші країни й мови нема. Втім, вони не так важливі. У материковій Європі заправляють Німеччина і Франція. А там суспільна думка, еліти на боці Росії. У Німеччині в ефірі національних телеканалів не можна казати, що Путін — диктатор, що Росія — авторитарна держава. Можна казати, що Росія — держава, яка має проблеми з демократією. Яскравий приклад такого цинізму — ситуація зі збитим малайзійським «Боїнгом». Усі знають, що його збила російська держава. За схожий терористичний акт Каддафі був підданий політичній анафемі, повній ізоляції і економічним санкціям. А малайзійський «Боїнг» світ проковтнув. Коли речі не називаються своїми іменами, коли Путіна не називають диктатором, а Росію — терористичною державою, прогресу у боротьбі з цим режимом не буде.

— Виходить, Путін справді всіх перемагає? Невже виявився мудрішим і хитрішим за весь світ?

— У мого улюбленого поета Ігоря Губермана є такий віршик-«гарік». «Люби своих друзей, но не греши, хваля их чересчур или зазря, не сами по себе мы хороши, а фону из гавна благодаря». Це відповідь про Путіна. Він не геній, не монстр, він звичайна людина, яка долею випадку опинилася на такій посаді. А тим, ким став, має завдячувати російському народу, якому після Єльцина був потрібен вождь, навколо якого можна було об’єднатися. Крок за кроком Путін робив те, чого від нього очікували росіяни. А ще відповідальність за того Путіна, якого бачимо зараз, лежить на західних лівацьких суспільствах. Наприклад, впливовий журнал «Тайм» чотири чи п’ять разів ставив портрет Путіна на обкладинку і визнавав його найвпливовішою людиною року. Що може статися з психікою людини, яка виросла на околиці Пітера, виховувалась у підворітті, потім була на десятих ролях у КДБ, носила Собчаку портфель, і раптом на нього звалилася посада президента, бо Єльцин вважав його керованим. А через деякий час Путін побачив, що усі його сприймають як великого вождя. Це як у пісні Висоцького, «Но виновен не жираф, а тот, кто крикнул из ветвей…».

— Режим Путіна все частіше порівнюють з гітлерівським рейхом…

— Я свого часу читав кілька книжок про започаткування гітлерівського рейху, це як крапля води подібне до того, що нині робиться в Росії.

— Він свідомо наслідує цей режим чи це відбувається мимоволі?

— Путін не здатний сам щось придумати. Він хороший тактик, але геть поганий стратег. І завжди діє за одним сценарієм. Згадайте анексію Криму. Спочатку категорично заперечував, що там є російські війська. Казав про самооборону, зелених чоловічків… Це була така тактика. Чекав на реакцію США та країн, що підписали Будапештський меморандум. Не дочекався. І зрозумів, що може рухатися далі: оголошувати Крим частиною Росії. Бо не побачив американського флоту навколо Криму. Якби він там був, якби оточив Крим, ситуація була б схожа на Карибську кризу, мовляв, ми звідси підемо, коли ви підете.

Але цього не сталося, і у Путіна руки були розв’язані. Крим він подарував своїм фанатам і отримав 90-відсотковий рейтинг. А 10 відсотків опозиційно налаштованих до режиму росіян завдяки Чемпіонату світу з футболу зрозуміли, що Путін всесильний, і змирилися — тепер святкують разом з усіма співвітчизниками перемоги рейху.

— Якась безнадійна, песимістична картина вимальовується. Що ж у цій ситуації робити Україні, якій нікуди дітися від цього божевільного сусіда. Майже усі постімперські нації переросли хворобу великодержавного шовінізму. Окрім Росії, яка досі залишається імперією, хоча і урізаною. Імперії завжди хочуть розширятися чи принаймні відновлюватися. Тобто для України це вічна проблема, вічна загроза…

— Україна має максимально активно працювати з тими політиками, журналістами, суспільними середовищами в Європі та Америці, які тверезо дивляться на речі. Наразі ми погано з ними працюємо. Але Путін нам допоможе. Бо він не зупиниться. Головний принцип диктатора — це принцип велосипеда: коли перестаєш крутити педалі — падаєш.

Путін змушений «крутити педалі». І він утне щось таке, що викличе справжній жах у світі. Але, боюсь, що це жахіття буде робити тут, в Україні. Йому не треба тероризувати Німеччину чи Францію, вони і так лояльні. Російські спецслужби будуть дедалі більше дестабілізувати ситуацію в Сирії, щоб підживлювати міграційну кризу задля перемоги популістів.

Другий напрям — це вплив на політичну ситуацію в Україні. Операція Бабченка — це операція проти України, а не Бабченка. Їм розходиться вбити не Бабченка чи ще когось, їхня мета — вбити Україну. Усі провокації, які були і ще будуть — напади на синагоги, на ЛГБТ, на ромів — це все спецоперації російських спецслужб. Немає ніякої «Тверезої і злої молоді», такої організації не існує. Є одна структура, яка цим усім займається, вона називається ФСБ Росії. Вони моніторять ситуацію в Україні, суспільні настрої, і коли побачили, що є проблеми з ромами, вирішили використати це для провокації.

В Україні можуть когось недолюблювати, зрештою, такі явища є у всьому світі, у всіх країнах, але в Україні за це не вбивають. Немає в українському суспільстві радикальних поглядів, це все привнесено штучно. Це в Росії є нормою вбити людину за інший колір шкіри чи розріз очей. Якраз в Росії процвітає ксенофобія, виплекана владою. Російські спецслужби «кришують» усі радикальні організації. Спонсорують їх і в Україні. У мене немає жодних сумнівів, що в останньому погромі ромів у Львові простежується рука Москви.

Ми повинні розуміти, що воювати з Росією доводиться не лише на фронті, а й у тилу. Зараз, напередодні президентської виборчої кампанії, диверсійна діяльність буде активізовуватися. Нас очікує брудна політична боротьба на тлі російських провокацій. Росія хоче тероризувати Україну. Українці повинні це розуміти і не бути пішаками, маріонетками Путіна.

Але найстрашніше, що нас чекає, це реакція Москви на об’єднання української церкви. Зараз вона бореться проти цього так званими дипломатичними методами: це як і з Чемпіонатом світу з футболу, з валізами грошей їздять по помісних православних церквах. А коли Вселенський патріарх визнає, що Україна має право мати помісну церкву, почнуться такі провокації, яких навіть не можемо уявити. Бо для Росії втрата впливу на православ’я — такий самий жах, як втрата України після Майдану. Соціологічні опитування показують, що 80 відсотків парафіян УПЦ МП без жодних сумнівів перейдуть до нової української церкви. Це означає, що Московський патріархат в Україні не буде існувати. Найбільша православна громада — в Україні (кількість православних тут більша, ніж у Росії), і вона виходить з підпорядкування Москви. Для Путіна це катастрофа. Це кінець імперії. Можливі навіть бойові дії під приводом захисту православних. Згадайте, під яким приводом намагалися створити Новоросію: захистити права російськомовних! Тепер можуть піти війною, прикриваючись захистом православних. Вплив на православ’я — останній рубікон для російської імперії.

— Твоє прізвище у так званому розстрільному списку. Як змінилося твоє життя після справи Бабченка?

— Моє прізвище на першому «почесному» місці цього списку. З одного боку, це мало би тішити моє самолюбство, але з іншого, якщо серйозно, то моє життя відчутно змінилося, і не у кращий бік. Я не маю свободи пересування, завжди зі мною охоронець. Але розумію, що це потрібно, бо загроза моєму другові Аркадію була цілком реальною. Ба більше! Аркадій вважає, що спочатку планували вбити не його, а мене. Він має значно більше інформації, ніж я, і якщо так каже, то, очевидно, не безпідставно.

P.S. Після розмови на кухні телеканалу ATR Айдер запропонував підвезти мене до готелю. Спускаємося у внутрішній двір, де припарковане його авто. Неподалік на лавці сидить чоловік. «Це мій охоронець Сашко», — знайомить нас. Айдер сідає за кермо, Сашко поруч — на перед ньому сидінні, я на задньому. «По дорозі заїдемо на базар, — каже Айдер, — маю дещо додому купити». Біля ринку паркуємося, Айдер каже охоронцю, що швиденько сам збігає. Той заперечує. «Ніякої свободи дій», — зітхає і усміхається. Я тим часом залишаюся в авто. Сказати, що почуваюся безпечно і затишно, не можу. Думаю, якщо у мене тривожний стан, то Айдеру, який живе у такій напрузі вже майже місяць і невідомо, скільки це ще триватиме, точно не позаздриш…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Айдер Муждабаєв: «Росія знову може піти війною, прикриваючись захистом православних»