За три роки Гіркін-Стрєлков збирався дійти до Львова

5 липня 2014 року у Слов’янськ увійшли українські війська

Слов'янська міська рада. На площі - постамент, на якому колись стояв пам'ятник Леніну. Тепер у місті думають, чим замінити "вождя"

На в’їзді до Слов’янська з боку Краматорська, на перехресті, бачу два біг-борди з різних боків: на одному, який вже помітно вицвів, читаю: «Славянск — духовный центр православья», на іншому: «Слов'янськ — це Україна».

Паркуємо авто неподалік центральної площі, де донедавна навпроти міської ради стояв пам’ятник Леніну. Зараз постамент порожній, влада і громада міста ще думають, який монумент тут встановити. Схиляються до нейтральної культурної експозиції… Над входом до міськради вивіска на жовто-синьому тлі: «Слов'янськ вітає вас!». На самій площі Соборній (у вересні 2015 року, в рамках декомунізації, площу Жовтневої революції перейменували, точніше, повернули їй історичну назву) під гуркіт музики, звісно, російської, відбувається тест-драйв, біля автомобілів тусується багато молоді…

Поруч з міськрадою бачу вивіску Центральної бібліотеки, двері відчинені, значить, працює, хоч нині вихідний. У просторій залі на першому поверсі багато стелажів з книжками, серед них чимало українською. Знайомлюся з бібліотекарями і запитую, чи мають достатньо книг українською? Кажуть, останнім часом з’явилося багато книг сучасних українських авторів, до війни їх в бібліотеці майже не було. І люди активно їх читають, особливо зараз, у період відпусток.

На стелажах Слов'янської бібліотеки останнім часом з'явилося чимало книг українських авторів

Наприклад, кілька днів тому в бібліотеці було як у вулику: люди збираються у відпустки і набирають зі собою книжок. Є такі, що принципово читають тільки українською, а є з точністю до навпаки, відверті українофоби. «Часом слухаєш, що виговорюють про Україну, і хочеться голими руками їх задушити, — каже бібліотекарка пошепки. Донедавна до них часто зі Львова приїжджав Роман Кісь, філософ, поет, і привозив багато україномовної періодики, зокрема і «Високий Замок». Але вже рік як його не було… На другому поверсі бібліотеки, у кутку, бачу розгорнутий український прапор і маскувальну сітку. Це куток волонтерської організації «Славні дівчата», які тут в’яжуть для армії кікімори безперервно вже чотири роки.

Після бібліотеки іду на зустріч з місцевим активістом, членом руху «Сильні громади» (координатори якого працюють над трансформацією суспільства у 15 містах Донбасу) Денисом Бігуновим. Він був свідком драматичних подій, які пережив Слов’янськ весною 2014 року. Дорогою до Дениса звертаю увагу на цікавий мурал на стіні багатоповерхівки. Біля будинку стоять двоє чоловіків років 60-ти.

Запитую їх, чи не знають, хто намалював такий гарний мурал? «Что-что?», — перепитує один з них і насуплює брови. Повторюю питання. «Мы не понимаем, что вы говорите, — каже з явною неприязню.

— Что такое «намалював»?" «Це російською нарисовал», — пояснюю. «Так и говорите нормально. Мы украинский не понимаем, мы любим русский язык, — кидає цю фразу і швиденько заходить у магазин, аби далі не вести зі мною дискусію». Тим часом озивається мій мобільний, Денис вже чекає.

До окупації Слов’янська Денис Бігунов працював у відділі внутрішньої політики міської ради. Усі трагічні події відбувались на його очах. Хлопець пропонує зробити своєрідну екскурсію по місту, показати ті місця, де були найгарячіші події.

Денис Бігунов

Починалося все з міськвідділу міліції, сірої триповерхової будівлі, до якої ми якраз підійшли. Зараз при вході майорять синьо-жовті прапори, а 12 квітня 2014 року на їхньому місці був встановлений російський триколор.

«Це була субота, — згадує Денис. — Ранок видався похмурий у прямому і переносному значенні. Зателефонував мій керівник і каже: «Уявляєш, відділок міліції захопили. Ментів роззброїли, завели в актовий зал і змушують приймати присягу на вірність ДНР». Я швиденько зібрався і приїхав сюди, під відділок. Тут вже був великий натовп проросійськи налаштованих громадян упереміш із «зеленими чоловічками» з автоматами. Ті, хто захоплював райвідділ, виглядали професійними військовими з відповідною виправкою, дуже відрізнялися від місцевої потолочі. Це не були стихійні дії, а заздалегідь спланована, добре підготовлена спецоперація.

Міліцейський відділок, з якого почалася окупація Слов'янська. Зараз тут - відділок Національної поліції

Скажу так: так звана ДНР існувала тут давно, її осередки було створено у багатьох сферах життя — в культурі, у військово-патріотичних клубах, де культивувався радянський патріотизм на прикладах Другої світової війни укупі з російським націоналізмом. Ще з перших років незалежності Донецька область дефакто мала автономію, де завжди правили місцеві промислові феодальні групи.

Атрибути української держави були лише зовнішні, формальні. Увесь бізнес, промисловці були зігнані під дах спочатку КПУ, СДПУ (о), потім Партії регіонів. Проте не факт, що така ситуація подобалася всій еліті регіону: або співпрацюй, або вирушай на марґінес. Партійні вивіски змінювались, а структура, яка завжди координувалась з Росії, залишалась.

Була у Слов’янську і велика громада так званого Донського козачества, ці «козаки» 12 квітня зайняли весь вестибюль міської ради. Тобто у період так званої руської весни всю цю агентуру активізували, вона вийшла на поверхню.

Активно працювала РПЦ, страшила людей хунтою і бандерівцями. Тут діють 14 парафій Московського патріархату. Під час Революції гідності на так званий Антимайдан людей організовувала Партія регіонів. Але місцеві виконавці, контрольовані Росією, до кінця не розуміли, до чого це все призведе. Коли прийшли «зелені чоловічки», місцеві керівники у певний момент відчули, що вже не контролюють ситуацію. Народ, який «регіонали» зганяли на мітинги, почав виступати і проти місцевої влади, мовляв, ви усі злодії, людей грабували… Тобто Росія, використавши своїх прихильників, дестабілізувала ситуацію і кинула всіх у м’ясорубку.

Найяскравіший приклад — історія Неллі Штепи. Спочатку вона усіляко підтримувала загарбників, казала, що це «наши ребята», а коли з’явився Пономарьов, який оголосив себе народним мером, Штепа стала непотрібною. Коли Росія встановила у місті збройний контроль, на місцевих виконавців перестали зважати. І вони перелякалися. Чому так звані місцеві політичні і промислові еліти організовували і фінансували Антимайдан? Бо сподівались, що в результаті отримають більше влади і грошей. Як це було після Помаранчевої революції 2004 року, коли вони зберегли статус-кво і продовжували грабувати Україну. Після Революції гідності, шантажуючи Київ Антимайданом і дестабілізацією, також сподівались зберегти вплив на Донбасі.

Але Росія мала інші плани. Кремль збирався використати цю ситуацію для знищення України як держави. Пригадую, коли міськраду захопили, 15 квітня Штепа зібрала нас у Будинку культури залізничників. Перше, що тоді сказала: «Это не наши ребята». Тобто 12 квітня біля міськвідділу міліції вона у мегафон кричала, що це «наши донецкие ребята», а через кілька днів вони вже стали «не наші». 17 квітня «не наши ребята» взяли її під варту і змусили написати заяву на звільнення. Коли ми вже виходили з Будинку культури, під’їхав Пономарьов в оточенні автоматників і змусив усіх зайти назад.

Був незадоволений, що його не покликали на цю нараду. Тоді хтось з людей запитав його, що буде далі, скільки це триватиме? Він замислився на мить і каже: «За моїми підрахунками, це триватиме три роки, поки до Львова не дійдемо». У залі — гробова тиша. Я зрозумів, що у цей момент перелякалися усі: і ті, хто за Росію, і, звісно, українські патріоти. Хоча тоді мені здавалося, що таких майже нема, що я один такий. Це пізніше зрозумів, що проукраїнськи налаштованих досить багато.

Як ми один одного виявляли, окрема історія. Згодом з’ясувалося, що, як мінімум, третина працівників міськради були проукраїнськи налаштовані. Зараз соціологія у Слов’янську приблизно така: 30 відсотків проукраїнських, 30 — проросійських, решта — болото…".

ТИМ часом ми підійшли до місцевої СБУ. Це стара цегляна будівля, яка і зараз має похмурий вигляд. «Тут була резиденція Гіркіна-Стрєлкова, — продовжує розповідь Денис. — У підвалах утримували проукраїнських активістів. Тут до кінця окупації сидів міський голова Миколаївки Григорій Похідня. Він був активістом Партії регіонів, апаратником, але вчасно не зорієнтувався і у квітні під час якогось державного заходу начебто (так розповідали люди, сам він відмовився зі мною про це говорити) підняв український прапор. Бойовики його забрали і кинули у підвал СБУ».

Тут була резиденція Стрєлкова-Гіркіна. Зараз у цьому будинку - управління СБУ

На фасаді бачу меморіальну табличку на честь депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, якого, нагадаю, захопили у Горлівці, перевезли до Слов’янська, утримували у цій будівлі, і тут закатували. Денис вважає, що це була показова страта, сигнал усім проукраїнськи налаштованим жителям, бо вбивство Рибака самі розпіарили.

Меморіальна табличка на честь депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, якого окупанти закатували у Слов'янську

«Їм було важливо показати, що у Слов’янську немає проукраїнських людей, що тут стовідсоткова підтримка Росії, ніхто не обурюється, не чинитиме опору, і для цього усіх „укропів“ треба смертельно залякати і загнати „під плінтус“, — каже Денис. — Формально далі працювали усі установи, в тому числі і державні, люди ходили на роботу, з Києва навіть якісь розпорядження надходили. Правда, зарплати не платили. Останній раз аванс працівникам міськради дали у середині травня. Потім казначейство закрили, якогось дня ніхто не вийшов на роботу. Поліція формально працювала, ходили по місту, патрулювали, правда, без зброї. Якщо ставався злочин, наприклад, вбивство, то вони напівтаємно заносили це у реєстр. Бо у відділку сиділи бойовики „ДНР“, а українська міліція паралельно нібито робила свою буденну роботу. Навіть президентську виборчу кампанію на початках чиновники намагалися проводити. Формально працювала виборча комісія».

Денис, коли це розповідав, сміявся. Каже, члени комісії сподівались, що їм Київ за роботу заплатить, тому, попри страх, збиралися таємно вночі. «Це ж професійні заробітчани, вони за гроші готові і під кулями вибори проводити. Було таке, що одні і ті самі люди були і в комісії «ДНР», і в українських виборчих комісіях. Вже після звільнення міста на парламентських виборах 2014 року ми зі своїм керівником привезли виборчі скриньки на одну з дільниць. І одна з членів комісії почала нарікати, що на дільниці погане освітлення. Каже: «Під час референдуму освітлення було нормальне, а зараз погане». Я був вражений, людина навіть не усвідомлювала, що зізнається у злочині.

Але були серед членів комісії і патріоти, які на свій страх і ризик працювали в інтересах України. Таємно ходили на пошту і отримували телеграми з ЦВК. Та поступово все стихало, місто порожніло, люди виїжджали: одні в Росію, інші на підконтрольну Україні територію. Зрозуміло, ніяких виборів ніхто не проводив. Місто було знеструмлене, мобільний зв’язок не ловив, не було газу, води, не працювала каналізація. Бензин закінчився, люди автомобілі поховали, щоб бойовики «не віджали», усі дороги стали пішохідними. На асфальті, де доненавна їздили автомобілі, почав пробиватися бур’ян. Над містом весь час літали снаряди і падали міни. Денис згадує, що постійно над головою було чути характерний звук «вших-вших-вших», і за кілька секунд десь поруч — вибух. Бойовики обстрілювали один район міста з іншого району. Це робилося для пропаганди, мовляв, це українська армія обстрілює мирних жителів. Російське телебачення одразу ж виїжджало в обстріляний житловий масив і знімало сюжет про «численні жертви кривавої хунти».

По дорозі Денис зустрів колишню колегу. Дуже втішився, вони обнялися, сказав їй, що якраз розповідає журналістці зі Львова про буремні події. «О! Це було щось!» — вигукує жінка. Потім Денис розповів, що пані Тетяна очолювала у міськ раді відділ кадрів. «Завжди думав, що вона проросійська, бо є етнічною росіянкою. А коли сталася окупація, почув від неї: „Якби Україна була в НАТО, того усього не було б“. Виявилось, вона за НАТО, за ЄС, за Степана Бандеру»…

Запитую Дениса, як особисто пережив майже три місяці окупації? «Жахливо, — каже. — Був повністю деморалізований. Особливо у перші дні. День починався з повідомлення, що захопили нове місто: Волноваху, Єнакієве… Я думав, що це кінець Україні, кінець державності, як це було у 1918 році».

Пригадує, у 20 числах червня один із заступників міського голови підписав розпорядження про припинення роботи міської ради. «На той час у міськраді вже сформувався такий собі підпільний проукраїнський осередок. Ми збирались в кабінеті керівника відділу екології…».

Тут Денис на мить замовк, і я побачила на його очах сльози. «Я часто думаю, що в окупованих містах така ж ситуація була. Там також проукраїнські громадяни чекали на визволення. Нас визволили, а вони ще чекають», — Денис вибачається за «хвилинну слабкість», тяжко зітхає і продовжує розповідати. «Коли виходили з міськради, Тетяна Петрівна, яку щойно зустрів, раптом біжить до бойовика і щось, усміхаючись, йому говорить. Ми, здивовані, чекаємо на неї. Вона вертається і каже: „Скаржаться, що у них погані справи. Кажуть, протримаються максимум тиждень-два, мовляв, українська армія оточила, постачання перекрито, зброя не проходить. Сподіваються, що Росія їм допоможе, інакше змушені будуть звідси йти“. Я тоді не повірив, бо здавалось, вони все контролюють, мають багато людей, зброї. Думаю, дурниці бойовик верзе, бреше, мабуть».

Зі Слов’янська у Святогорськ Денис виїхав останньою маршруткою. Це було 30 червня. Коли маршрутка виїжджала з міста, він обернувся і побачив величезний клуб диму в районі житлового мікрорайону Артема. «Подумав, як вчасно втік! — згадує. — Їдемо у повній тиші, тільки один мужик весь час бубонить: „Хунта, бандерівці…“. Я стиснув кулаки і чекаю, поки проїдемо сепарські блокпости. Коли в’їхали у Святогорськ і я побачив український прапор, накинувся на нього, якого, мовляв, милого ти, тварюка, поїхав у цей, а не у протилежний бік. Ніколи у житті не сварився так, як тоді. Якщо їде на підконтрольну Україні територію, то, значить, розуміє, що пропаганда про фашистів — брехня, але продовжує це ретранслювати. Багато „вати“ виїжджало на підконтрольну Україні територію. Пригадую, був у Слов’янську такий Загоруйко, очолював товариство радянських офіцерів. Коли почалися бойові дії, бігав по міськраді і кричав, що треба організовувати оборону від бандерівців. Коли вже захопили місто, хвалився, що у нього чотири сини в „ДНР“ воюють. І раптом бачу його у Святогорську, стоїть у черзі на отримання тисячі гривень, які давали біженцям зі Слов’янська».

ДЕНИС перебував у таборі для біженців. Ці кілька днів минули як уві сні. Але ось 5 липня пам’ятає добре. «Зранку на „Фейсбук“ мій друг пише, що російські бойовики зі Слов’янська пішли, місто порожнє, — згадує Денис. — Я очам своїм не повірив, але згадав розмову Тетяни Петрівни з бойовиком. Зателефонував ще одному знайомому, який має доступ до інформації, і він підтвердив приємну новину. Сказав, щойно спілкувався телефоном з людьми, які сиділи у підвалах СБУ. Вони розповіли, що зранку їхні камери були відкриті, будівля порожня, вони своєму щастю не вірять…».

Запитую Дениса, чому Гіркін таки покинув Слов’янськ? «Думаю, вони сподівалися швидко, протягом квітня, захопити вісім областей, тобто весь південний схід, і створити так звану Новоросію, — каже мій співрозмовник. — Чи російська агентура в інших областях гроші пропила, але не так сталося, як гадалося. Тоді Гіркін захопив Слов’янськ, щоб запускати вже інший сценарій — створювати постійну дестабілізацію. Що, зрештою, зараз і відбувається на окупованих територіях. Новоросія була потрібна для федералізації. Але не вдалося. Тоді запускають план «Б».

Завдання Гіркіна полягало у тому, щоб створити другий Карабах. Хоча сам Гіркін реально збирався йти до Києва чи навіть до Львова, але в Кремлі вже розуміли, що план «А» провалився. Тільки Гіркіну до відома не довели. Пам’ятаєте, Пономарьов звертався до Путіна, щоб вводив війська. А російської армії все нема і нема. Тут було багато росіян, чеченців, але переважно найманці. Сюди прибували поодинці, а вже тут їх формували у загони. Їх українська армія заблокувала, підкріплення немає, у них не було варіантів.

Багато хто досі не розуміє, чому їх не знищили, не розбомбили, коли відходили? Не маю однозначної відповіді на це питання, але знаю, що у цей період був страшний хаос, зокрема і в українській армії. Не було узгодження дій.

Можлива інша версія. Коли відходили, забрали 17 машин швидкої допомоги. Вони ними їхали. Думаю, в такий спосіб страхувалися, аби в разі чого звинуватити Україну, що розбили медичні авто".

Запитую, які зараз настрої у місті. «Гіркін забрав зі собою 1500 місцевих бійців, — каже Денис. — Тобто відбулася своєрідна чистка, виїхали найбільш радикальні проросійські елементи. Крім того, на окупаційну територію втекли всі комуністи, прогресивні соціалісти, відверто проросійські сили.

Пригадую, коли ми в’їжджали у місто, а я їхав разом з військовою колоною, то думав, бабусі знову будуть блокувати наші танки. Дивлюся, а місто порожнє, на вулиці — ні душі, і тут бачу, з одного віконця бабця нам махає рукою, з іншого махає… Коли приїхали на центральну площу і наші військові відкрили тенти вантажівок, щоб роздавати продукти харчування, бо у місті реально почався голод, бабульки за лічені хвилини зай няли всю площу. До речі,

5 липня, коли бойовики покинули Слов’янськ, почалося страшне мародерство. А оскільки в місті залишились одні літні люди, то ці бабці вивозили зі супермаркетів, з державних установ хто що міг. Міліція нічого не могла вдіяти, бо її ніхто не слухав, доки місто повністю не зайняла українська армія.

Але багато «вати» ще залишилося. Слов’янськ за всі роки незалежності жив у тотальній атмосфері «русского міра» та радянських міфів, усе українське руйнували. І це керувалося вертикаллю влади. Взагалі дивуюсь, що тут виявилося аж 30 відсотків українських патріотів. Проросійське населення зараз активно себе не виявляє, вони Україну і далі ненавидять, але водночас ображені на Путіна за те, що їх кинув, вважають, що Росія їх зрадила".

На думку Дениса, якщо держава забезпечить людям верховенство права, гідний рівень життя і буде провадити проукраїнську гуманітарну політику, то 40 відсотків, які зараз «ні вашим, ні нашим», поступово почнуть почуватися українцями.

Якщо говорити про політичні розклади, то Партія регіонів, яка трансформувалася в Опозиційний блок, за інерцією досі має чималу підтримку. На місцевих виборах 2015 року Опоблок взяв близько 50 відсотків (до війни «регіонали» мали 90 відсотків), решта — БПП, Аграрна партія, «Самопоміч», «Наш край» — по 10 відсотків. Міським головою став колишній керівник «Молодих регіонів» у Слов’янську Вадим Лях, ставленик Наталії Королевської. Зараз він намагається демонструвати проукраїнську позицію. «Спочатку колишні „регіонали“ думали, що київська влада, як і після Помаранчевої революції, віддасть їм регіон на відкуп, що все відновиться, — продовжує розмову Денис. — Не виключаю, що у Києві дехто був не проти цього варіанта, особливо, коли головою Донеччини призначили одіозного прорадянського генерала Кіхтенка. Пригадую, у мене після цього призначення руки опустилися. Після нього прийшов Жебрівський. Спочатку я сприйняв це призначення позитивно. Але з часом побачив, що це той самий радянський стиль управління, тільки з українським нашаруванням. Не сподобалося, що почав загравати з міськими головами, колишніми „регіоналами“, які надалі поводяться як феодали. Дехто з них підтримував окупаційну владу. Але зараз колишні „регіонали“ збагнули, що як раніше не буде, що вже немає старої владної вертикалі, яка забезпечувала їм безтурботне життя та вседозволеність. І переважна більшість так званих еліт (це і чиновницька номенклатура, і бюджетники, і підприємці та промисловці) намагається демонструвати проукраїнську позицію. Наскільки це щиро, не знаю, думаю, багато хто пристосовується».

НЕЩОДАВНО на Донеччину президент Порошенко призначив нового керівника — Олександра Куця. Денис це призначення оцінює позитивно. Каже, про нього добрі відгуки, зокрема і колишніх підлеглих працівників СБУ, що, в принципі, буває рідко… За кого жителі Слов’янська будуть голосувати на майбутніх президентських виборах, сказати не може. Переважна більшість ще не визначилась, але не довіряють нікому, в тому числі і популістам. Люди вже не можуть чути обіцянок, хочуть від політиків конкретних дій, хочуть підвищення рівня життя — вищих зарплат, пенсій.

Слов’янськ — дуже дотаційне місто, молодь втікає, бо не бачить тут перспективи, відтак місто старіє. На 120 тисяч населення 50 тисяч пенсіонерів.

Та, попри ці проблеми, за останні чотири роки, з часу звільнення, місто навіть візуально відчутно змінилося, виникло багато нових кафе і ресторанів, поліпшилася інфраструктура. «Нещодавно звернув увагу, що на вокзалі з’явилося багато оголошень про прямі автобусні рейси у Варшаву, Вільнюс, інші європейські столиці. Раніше висіли оголошення рейсів лише до Москви, Петербурга, Твері, — каже Денис. — Тобто певна трансформація відбувається. З часом зміниться і свідомість. І тоді так легко маніпулювати людьми нікому не вдасться».

Всі фото авторки