«Порошенко став заручником великих очікувань після Майдану»

Оцінити чотири роки президентства Петра Порошенка «Високий Замок» попросив відомих експертів

Президент України Петро Порошенко

25 травня 2014 року народ України обрав своїм президентом Петра Порошенка. Причому, вперше за новітню її історію — у першому турі, з рекордними 54,7 відсотка. Це свідчило, що українці покладали на п’ятого президента колосальні надії. Збуджені Майданом та шоковані російською агресією, наші громадяни чекали від Порошенка швидких та якісних змін. По суті, чекали нездійсненного. Швидкі зміни відбуваються під час революцій. Революція на той час вже скінчилася, але народ за інерцією потребував і вимагав радикальних перетворень. Причому сам до цього не завжди був готовий…

З того часу минуло чотири роки. Росія так і не залишила Україну в спокої: Крим анексовано, частину Донбасу окуповано. Але ця зараза, на щастя, не розповзлася по всій країні. Мінські угоди, які не критикував лише лінивий, таки зупинили активні бойові дії, змусили Росію пригальмувати. За цей час Україна значно зміцнила свою оборону. Ми підписали Угоду про асоціацію з Євросоюзом, отримали безвізовий режим, про який хоч і мріяли, але не до кінця вірили, що його матимемо. Пройшла повальна декомунізація. Відбуваються секторальні реформи у медицині, освіті, місцевому самоврядуванні. У країні активно взялися за дороги. Більш прозоро відбуваються державні закупівлі. І все ж в економічній сфері похвалитися великими проривами влада не може. Не вдалося дати раду і у боротьбі з корупцією, хоча за цей час створені нові антикорупційні органи.

Українці досить критично оцінюють діяльність Петра Порошенка, бо хотіли би бачити більше здобутків та менше прорахунків.

Публіцист, журналіст Павло Казарін:

«Навіть якби у 2014 році президентом України обрали Черчілля, українці у ньому розчарувалися б…»

— Після Майдану в українців були надто завищені очікування. Час, як гармошка, здатний розтягнутися і стиснутися. З моменту перших протестів на Майдані до втечі Януковича минуло якихось три місяці. У ці три місяці вмістилася величезна кількість подій.

Коли Янукович втік, здавалося, що так само, за три місяці, зможемо провести реформи, побороти корупцію, повернути Крим і виграти війну з Росією. Ми були подібні на боксера, який вийшов на ринг з переконанням, що у першому раунді відправить суперника в нокаут. А суперник починає клінчувати, і доводиться битися усі дванадцять раундів.

Те, що так багато людей досить швидко розчарувалися у Порошенкові, було пов’язано із занадто завищеними очікуваннями після Майдану. По суті, Порошенко став заручником цих очікувань.

Візьмемо, до прикладу, боротьбу з корупцією. Ситуацію з нею в нашій країні можна порівняти з людиною, в якої четверта стадія онкології. Просто взяти і вирізати пухлину вже не можна. Шанс на одужання дає довга і болюча процедура хіміотерапії, щоб пухлина принаймні не росла і за можливості зменшилась у розмірах. А вже потім можна робити операцію. Так і з проблемами України, які накопичились за 25 років. Одномоментно їх вирішити було не реально. Це процес довгого і послідовного лікування. І що важливо — під час лікування не зірватися.

Порошенко — далеко не найгірший президент України. Просто суспільство від нього сподівалося дуже багато, що, по-перше, в принципі нереально було здійснити. По-друге, багато речей він зробити не міг, бо також не ідеальний, має свої корпоративні інтереси. Але головне — війну ми не програли, а багато речей, які не робили упродовж 25 років, було зроблено. При цьому багато речей, які він міг би зробити, в силу різних обставин не зробив.

Є два способи оцінювати політичного діяча. Перший — порівнювати його з власними уявленнями того, яким він мав би бути, чи порівнювати з основними конкурентами. Я надаю перевагу другому варіанту. Якщо брати до уваги конкурентів Порошенка по минулих президентських виборах, то не знаю, хто зробив би цю роботу краще чи зробив би більше.

Зрештою, враховуючи очікування, кого б українці у 2014 році не вибрали, навіть, якби це був Черчілль, все одно у ньому розчарувалися б. Ми повинні бути свідомі того, що щастя не настане завтра. До щастя треба довго і наполегливо йти.

Телеведучий, громадський діяч Віталій Портников:

«Якщо реформи не буде перервано у 2019 році перемогою популістів, наші діти отримають ефективну державу…»

— Плюси і мінуси президента Порошенка? Найперше, я проти того, щоб ми оцінювали стан справ у нашій парламентсько-президентській республіці за діями якихось її особистостей. Дуже сподіваюся, що цей період у нашому житті закінчиться.

Можна було оцінювати Віктора Януковича, який був президентом у президентсько-парламентській республіці і від якого залежав весь розвиток ситуації у країні. Точно так само можна було оцінювати діяльність Леоніда Кучми, який теж був керівником президентсько-парламентської республіки.

Главу парламентсько-президентської республіки мають оцінювати з точки зору креативності всіх структур держави.

З огляду на це можна сказати, що чотири роки президента Порошенка — це перші роки розбудови справжньої Української держави. Тієї, якої до 2014 року у нас не було. Це початок реформ, які мали розпочатися ще у 1991 році, але не відбувалися у зв’язку з повною байдужістю більшості українських громадян до побудови ефективної цивілізованої країни. Зараз ці реформи розпочалися — в освіті, медицині, у Збройних силах, у правоохоронних органах. Список можна продовжувати. Поза сумнівом, якщо ці реформи не буде перервано у 2019 році перемогою популістів, через 20−25 років, а може, й раніше ми отримаємо ефективну цивілізовану державу, яка може претендувати на членство в Європейському Союзі. Таким чином ми ніби компенсуємо ті двадцять з лишком «нічогонеробства», які характеризують перші десятиріччя існування незалежної Української держави, а по суті — перейменованої Української РСР.

Чи можна це назвати особистою заслугою Петра Порошенка? Я б так не сказав. Вважаю, що це пов’язано зі спільними діями президента, парламенту і уряду. З діями першого постмайданного реформаторського уряду Арсенія Яценюка. І з тим, що уряд Володимира Гройсмана, незважаючи на певні обструкціоністські настрої в українському суспільстві і в частині політикуму, не звернув з реформаторського курсу. Дуже важливий факт, що у президента і в його адміністрації знайшлося розуміння того, що тільки проведення реформ, хай непопулярних серед великої частини громадян, може забезпечити Україні перетворення її на справжню європейську державу.

Все це позитивні тенденції останніх чотирьох років. Ми будуємо свою країну. Будемо робити це ще дуже довго, бо це доволі непросто. У мене є величезні сподівання, що Україну буде побудовано для дітей сьогоднішніх наших громадян. Що вони відчуватимуть себе європейцями не тільки за географією, а й за сенсом свого існування. Що ми перестанемо жити у тій євроазійській державі, в якій поки що сьогодні живемо.

Що мені не дуже сподобалося за ці чотири роки? Те, що ми так і не стали класичною парламентсько-президентською республікою. Що у президента, завдяки його особистим схильностям і великій частині пропрезидентського блоку у парламенті, було більше повноважень, відповідальності і можливості, ніж це передбачено за українською Конституцією. Я рішуче проти цього. Я взагалі є категоричним противником того, щоб українці обирали президента на загальнонародних виборах. Сподіваюся, що рано чи пізно ми перейдемо до парламентської республіки, що главу держави обиратиме Верховна Рада. Що «вистава з пошуку Месії», в якій так хоче братии участь пересічний український виборець, закінчиться. Тому що стало очевидним, що українці не можуть скласти іспит на такі вибори. Те, що відбулося після 2014 року, є доказом моєї тези. Бо у глави держави є більше відповідальності, ніж це було потрібно. І це призводить до деяких перекосів.

Як приклад, назвав би загравання із популістськими силами — яскравим свідченням чого була історія з блискавичною кар’єрою колишнього грузинського президента Міхеїла Саакашвілі. Вона позначилася на розколі у самій владі і спричинила у суспільстві нерозуміння цього розколу, негативне ставлення до влади як такої.

Наші проблеми можна вирішити не через зміну постаті, а шляхом зміни суспільства, зміни його інституцій, насамперед, ліквідації загальнонародних виборів президента. Я знаю, що цього року українські політики на це не підуть, але сподіваюся: якщо у 2019 році, не дай Боже, станеться якийсь

популістський реванш, який призведе до нових серйозних випробувань у житті українців, то вже після цього, щоб не ризикувати майбутнім держави, доведеться перейти до схеми справжньої парламентської держави.

Керівник Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик:

«У деяких ситуаціях можна було діяти по-іншому…»

Не хотів би давати емоційних оцінок, але скажу: Порошенко зробив більше і краще, ніж його попередники. Водночас не всі його передвиборчі обіцянки було реалізовано у повному обсязі.

Президент давав слово зупинити війну й інтегрувати в Україну окуповані території. Відбулося квазі-замороження конфлікту на Донбасі, він став «блимаючим», таким, що у будь-який час може бути розігрітий, перейти у гарячу фазу.

Порошенко обіцяв швидке економічне відродження, створення робочих місць — цього не сталося. Економіка не повернулася до 8 грн. за долар. З іншого боку, у 2016 році ми побачили певне економічне зростання як зарплат, так і реальних доходів населення. У певних секторах було створено сприятливі умови для ведення бізнесу, там відбулася дерегуляція. Але якщо подивитися на роботу фіскалів, прокуратури, різних силових відомств з «видоювання» грошей від підприємців, відкриття необґрунтованих кримінальних проваджень, рейдерські захоплення — то це не на користь інвестиційної привабливості України. Глава держави не стимулював свої структури до наведення порядку у цій сфері.

Кроки команди президента у зовнішній політиці були оптимальними, але не цілком асиметричними до викликів. При деяких випадах проти України можна було діяти по-іншому і отримувати більш позитивні результати.

Але, очевидно, були обставини, в яких діяв президент, і його лінія в інтересах України була правильною.