Чому Німеччина дозволяє Росії стати енергетичною наддержавою?

Що стоїть за змовою про скандальне будівництво «Північного потоку-2»

Судячи зі спільної прес-конференції президента Росії Путіна і канцлера Німеччини Меркель, яка відбувалась у Сочі, і тих заяв, що на ній прозвучали,

Німеччина і Росія остаточно погодили будівництво газопроводу «Північний потік-2». Російські пропагандисти, коментуючи цю зустріч, захлинались від щастя, мовляв, Путін знову усіх переміг.

На прес-конференції російський лідер виглядав абсолютним господарем ситуації. І не лише тому, що зустріч суто формально відбувалася на його території. Задоволеним виглядом та самовпевненою риторикою давав зрозуміти, що все у нього чудово, усе під повним контролем. Натомість Меркель виглядала пригніченою, не впевненою, було видно, що їй щонайменше некомфортно стояти біля російського президента. Можливо, чекала від Путіна чергового непристойного анекдоту, як то було вже не раз? Але, радше, їй просто було соромно за те, що відбувається за її участі. А відбувається чергова зрада. Зрада України, зрада своїх союзників, зрада основоположних європейських принципів.

Взагалі, спільна прес-конференція Меркель і Путіна, де вони розмірковують про райдужні перспективи нового газогону, на тлі злочинної поведінки Росії і як наслідок тотальних санкцій, це якийсь сюрреалізм. Таке враження, що це — паралельна реальність. Одна реальність — анексія Криму, окупація Донбасу, втручання у вибори в Америці та інших європейських країнах, отруєння Скрипаля та його доньки та маса інших, дрібніших капостей, які Росія робить у світі, за що її намагаються хоч якось покарати та приструнити.

І друга реальність — оця бравада навколо стратегічного проекту, який може перекроїти геополітичну карту Європи, а Росію зробити енергетичною наддержавою. І Меркель, яка кілька років тому чи не перша поставила Путіну невтішний діагноз, що він перебуває у відірваному від реальності світі, зараз, по суті, йде у нього на поводі, власноруч заганяючи Європу у пряму залежність від цього божевільного.

Меркель наче пороблено. Услід за Путіним як мантру повторює, що «Північний потік-2» — суто комерційний проект. Звісно, вона не може не розуміти, що це колосальне лукавство, точніше, відверта брехня. Тому намагається хоч якось зберегти обличчя і на прес-конференції у Сочі робить ремарку, мовляв, обговорювала з Путіним питання газового транзиту для України і, цитую, «ми переконані, що після будівництва „Північного потоку-2“ роль України як транзитної країни збережеться».

«Треба подумати над гарантіями для України», — додає Меркель, сором’язливо опускаючи очі. У цей час Путін самовдоволено дивиться у зал, йому нема чого соромитись, він Україні нічого не обіцяє. На тій же прес-конференції, говорячи про перспективи транзиту російського газу через Україну після будівництва нового газогону, Путін заявляє: «Постачання триватиме, якщо виявиться економічно обґрунтованим». Іншими словами, я вам нічого не гарантую, або ж у подальших стосунках диктувати умови буде Росія.

У цьому випадку Путін виявився чеснішим, ніж пані Меркель…

Чому Німеччина зважилась на цей ганебний і згубний крок? Потужний німецький бізнес відчутно постраждав від санкцій, але російські лобісти якимось чином таки переконали Меркель, що Німеччина стратегічно виграє від будівництва цього газопроводу. Спокусились на те, що Німеччина стане найбільшим і ледь не єдиним газовим хабом в Європі.

Що це, як не «Мюнхенська змова-2»?! До речі, у чеській і словацькій традиції змову 1938 року називають «Мюнхенським диктатом», або «Мюнхенською зрадою». Те, що відбулося кілька днів тому у Сочі, — очевидна зрада, яка призведе до диктату: разом з Росією Німеччина диктуватиме Європі ціну на газ. А відтак остаточно закріпить свої лідируючі позиції у Європі. У ХХІ столітті для того, щоб панувати, не обов’язково розв’язувати війни, це вже архаїка.

Амбіції та корисливість так затьмарили очі німецькій бізнесовій та політичній еліті, що вона заплющує очі на підступність цього проекту. І готова йти на конфронтацію з партнерами по ЄС, які виступають категорично проти нового газогону. Польща, Литва, Словаччина, Естонія, Данія, Швеція та багато інших країн просто волають про загрози, які несе «Північний потік-2» — від політичних до екологічних. По суті, Німеччина йде на розкол ЄС, зловживаючи правом сильного. І тут у своїй бульдозерній позиції мало чим відрізняється від Росії, яка будує зовнішню політику за принципом «жираф великий, йому видніше». При цьому вкотре демонструє подвійні стандарти. Бо коли йдеться про продовження санкцій щодо Росії, то тут вимагається повний консенсус. Якщо хоч одна країна ЄС проти продовження санкцій, їх готові скасувати. А у такому стратегічно важливому геополітичному проекті єдності не потрібно? Думку багатьох членів ЄС можна грубо ігнорувати?!

Також йде на конфлікт з Америкою, яка недвозначно попередила німців, що застосує санкції до усіх учасників проекту. Тобто Німеччина готова заради газопроводу зіпсувати стосунки зі Сполученими Штатами, які свого часу, після Другої світової війни, завдяки Плану Маршалла відродили німців з попелу.

На жаль, Україну віддають на поталу Росії не вперше. Маємо бути готові до того, що колись таки залишимося сам на сам з агресором. «Північний потік-2» не лише позбавляє Україну 2−3 мільярдів доларів від транзиту, а нашу газотранспортну систему перетворює на металобрухт, а й розв’язує руки Кремлю для повномасштабної агресії. Навіть якщо Путін не наважиться на відкриту війну, буде цим постійно шантажувати Київ, тримаючи нашу країну у постійному страху.

Європейцям, звісно, за Україну не болить. Але вони чомусь вперто не хочуть розуміти, що ця біда може прийти і до них. Путін, звісно, воювати з Європою не буде, але займатися гібридними війнами не припинить. Спочатку одурманить газом, потім підсадить на газову голку, а ослаблену і розрізнену Європу зробить залежною і керованою. Він же мріє про двополярний світ. А у цьому світі місця сильній Європі немає…