«Як ти мене не візьмеш, то не візьме ніхто»

Вчителька стала мамою для обдарованого неповносправного учня


Робота Кирила Богданюка

Цей особливий художник — студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. Він малює воском і… праскою. Сааме цей, здавалося б, найбуденніший побутовий предмет колись подарував йому щасливу долю. Бо все своє дитинство Кирило Богданюк через важку вроджену ваду провів у Цюрупинському будинку-інтернаті. І там знайшла його названа мама-художниця.

Кирило Богданюк провів для журналістки "ВЗ" майстер-клас з малювання праскою

У сиротинці Кирило опинився відразу після народження. Тоді хлопчик з’явився на світ у жінки, яка недавно овдовіла і мала на руках ще двійко малюків. Це ж немовля мало важку патологію — ДЦП. І медики запевнили породіллю, що воно не протягне й кількох тижнів. Мама написала від маленького сина відмову… Навіть ім’я дитині давав лікар.

Цюрупинський будинок-інтернат — єдиний в Україні заклад, де навчаються та лікуються діти з надзвичайно складними формами інвалідності. Хоча не всі дітки, що перебувають там, — сироти.

Коли до когось з друзів навідувалися рідні, Кирилу від образи аж плакати хотілося. «Коли ж по мене прийде мама?» — постійно думав. Мріяв її обняти, запитати, як у неї справи, чому так забарилася.

У хлопчика було важке ураження кінцівок. Він фактично нічого не міг робити руками, погано ходив. Чим дорослішим ставав, тим краще усвідомлював, що має навчитися сам давати собі раду. Не вміючи добре тримати в руках ложку, взяв голку та бісер і почав плести браслети! Тоді став робити намисто з мушель, пізніше зацікавився роботою у шкільній теплиці — і так розробляв моторику рук. Невдовзі навчився давати собі раду без сторонньої допомоги. Це булла велика перемога!

Але мрії про сім’ю не покидали. Особливо після того, як випала нагода погостювати в американській родині. Тоді Кирило з друзями три тижні жив у Вашингтоні (США).

І дитячі молитви були почуті. В інтернаті з’явилася нова волонтер — Алла Бехтольд. Вона — художниця, режиссер лялькового театру, який з виставами об’їздив мало не весь світ, — дітям-сиротам почала викладати художнє мистецтво. Та не фарби й пензлики принесла на перший урок, а воскові олівці і… праску.

— Вже всі мої друзі у неї вчилися, а я не погоджувався. Казав, що мені краще в теплиці працювати. Коли ж там залишився геть сам, зважився й собі спробувати малювати. Але коли вчителька мене побачила, заборонила брати праску в руки. Боялася, що я її впущу. Я ледве її вмовив, аби дала мені шанс. І у мене з першого разу вийшло. Ох, як круто відтоді змінилося моє життя! — радіє юнак.

І він став найвідданішим учнем. Завжди зустрічав Аллу Євгенівну біля школи, забирав з її рук сумку з усім необхідним для занять і ніс у клас. А пізніше вона запросила цього особливого учня до себе додому.

— Я й на ніч в них у квартирі залишався, — згадує Кирило. — Спав у кухні, бо в одній кімнаті жила бабуся, в іншій — Алла Євгенівна з чоловіком та маленьким сином. Але як мені там було добре! Відчув, що це моя сім’я.

Та якось жінка почала з хлопцем непросту розмову:

— Синку, ти розумієш, у нас дуже маленька квартира… Але я тобі знайшла сім’ю в Америці. Люди дуже хороші, хочуть тебе взяти до себе.

А він не вірив тому, що чує. Якась образа підступила до горла.

— Якщо ти не береш мене у свою сім’ю, то ніхто не візьме, — відвернувшись, відповів.

З мамою Аллою

Жінка розплакалася. Наступного дня подала документи, щоб взяти над хлопчиком опікунство. І за місяць він уже був вдома. Після цього родина Бехтольдів взяла на виховання ще сімох дітей! Вони стали будинком сімейного типу.

Кирило закінчував школу, наближався випускний. Мама Алла готувала хлопцеві усе необхідне до свята. Аж раптом хлопчик її ошелешив:

— Я вирішив на випускний запросити рідну маму. Поїду шукати її.

Алла Євгенівна нічого не відповіла. Тільки після цих синових слів на цілий день зачинилася у своєму кабінеті. З-за дверей було чути гірке ридання. Потім вона себе опанувала. І перше, що запитала, чи як знайде справжню маму, не перестане її ненькою звати…

Дорога привела Кирила на Запоріжжя. Саме там в одному з міст він розшукав своїх рідних. Дізнався, що після відмови від нього десь за кілька тижнів мама повернулася у пологовий будинок, хотіла забрати сина, однак його вже там не було.

Ту першу зустріч з рідною мамою Наталею Кирило згадує з усмішкою. Як обіймала його, гладила кучері. Просила пробачення… А він запевняв, що ні в чому її не звинувачує. Просив лише про одне — щоб зрозуміла, що у нього є нова сім’я, від якої він нізащо не відмовиться.

Наближаються літні канікули, а обидві мами вже наввипередки виманюють сина до себе — одна на Запоріжжя, інша в Херсон. Треба бути великим дипломатом, аби жодної не образити. Тож щоразу Кирило стоїть перед складним вибором: кого відвідати першим?

Фото автора

Тернопільська область