Париж: кохання не з першого погляду

Враження від прогулянки столицею Франції

Скандально знаменита скляна піраміда у дворі Лувру

Наш літак з Києва йде на посадку в аеропорту «Шарль де Голль» (свою назву отримав на честь генерала і президента Франції). Хоча погода хороша, розгледіти Париж неможливо. Мабуть, місто розкинулось десь збоку… А як було б цікаво подивитися на Ейфелеву вежу з висоти пташиного польоту. Хоча верхівка цієї «Залізної леді» і є висотою пташиного польоту (300 метрів!), і, як правило, вниз дивляться не на Ейфелеву вежу, а з Ейфелевої вежі…

ВТІМ, НЕ ВАРТО поспішати. Як я зрозуміла згодом, Париж одним поглядом не осягнути, його треба смакувати повільно і поступово, як вишукану страву.

Мені, звичайно, пощастило. Ні, не тому, що побачила Париж. Я вже там була двічі, але обидва рази восени. Осінь — чудова пора року, тільки не для Парижа. Восени він похмурий, часто плаче, а відтак без настрою. А коли у «приймаючої сторони», тобто господаря, немає настрою, то що казати про гостей: поганий настрій неодмінно передається і їм. Тому двічі я поверталась з Парижа з дивним відчуттям: і Єлисейськими полями гуляла, і каву у модній кав’ярні там пила, і на Ейфелеву вежу піднімалася, і Лувром «галопом по Європі» пробіглася, і Монмартром побродила, і базиліку Сакре-Кер та собор Паризької Богоматері відвідала… Ну геть усе бачила, а відчуття збудженої радості не було. Пригадую, знайомі запитують: «І як тобі Париж?», а я лише знизую плечима: «Так собі…». І в Париж мене більше не тягнуло.

Тепер зрозуміла стратегічну помилку: в Париж треба їхати лише весною! І бажано у квітні, коли місто у прямому сенсі цвіте і пахне…

А ще вкрай важливо, у якій компанії подорожуєш. Якщо раніше зі мною їздили люди, яких більше цікавили магазини, а не музеї та пам’ятки архітектури, то цього разу з компанією також пощастило. Нас було п’ятеро журналістів, відвідали Париж на запрошення Посольства Франції в Україні з метою ознайомлення з французькими медіа (про те, як виживають французькі газети, читайте у номері за 19−25 квітня).

…З аеропорту «Шарль де Голль» їхати до центру міста хвилин 40. Великих корків у центрі, на диво, не було. Ми швиденько поселились у гарному чотиризірковому готелі, залишили речі у номерах і за кілька хвилин вже зустрілися у холі, щоб рушити на прогулянку.

Ідемо у напрямку Лувру. Якихось десять хвилин від готелю через вузенькі вулички, вщерть заставлені літніми майданчиками від кав’ярень, і ми вийшли до Сени. Переходимо через один з 37-ми мостів, що перетинають Сену, яка розділяє місто на дві частини. Мости Парижа — окрема тема. Оскільки їх звели у різні часи і навіть епохи, то жоден не подібний на інший… Перейшовши міст, опиняємося біля парку Тюїльрі. Можливо, саме завдяки цьому парку я цього разу і закохалася у квітучий Париж.

ПАРК ТЮЇЛЬРІ розташований у самому серці міста, за якихось сто метрів від Лувру. З XV століття тут була околиця міста за стінами луврської фортеці з публічним звалищем і видобутком глини для виробництва черепиці (Tuile з французької — черепиця), звідси походить і назва парку. Від початку це був королівський сад, але після Французької революції парк став доступним і простим містянам. Якщо дивитись на парк з боку Лувру, то на горизонті видніється велетенське Оглядове коло. Як і Ейфелеву вежу, колесо встановили як тимчасову конструкцію. У 2000 році його поставили як атракціон біля площі Згоди на час святкування Міленіуму. 60-метрове колесо сподобалося туристам, і влада міста вирішила залишити його ще на рік. Потім булла довга епопея з вимогою влади до власника атракціону демонтувати колесо, та врешті-решт його залишили. Тепер Оглядове коло стало ще одним символом Парижа. І улюбленою локацією для фото чи селфі. Особливо вночі, коли колесо підсвічується 50-ма тисячами ламп!

Та повернімося у парк Тюїльрі. Квітень видався дуже теплим, тому у парку яблуку ніде було впасти. Сюди прийшли не лише численні туристи, а й парижани. А оскільки це була неділя, тут відпочивало багато сімейних пар з дітьми. Прогулюватися цим парком — саме задоволення. Він потопає у квітах: на доглянутих газонах з молодою свіжою травичкою багато клумб з барвистими весняними квітами — нарцисами і тюльпанами.

Парк Тюїльрі – улюблене місце для відпочинку парижан та туристів

Якраз у ці дні квітли магнолії, сакури та бузок. Від цієї краси аж дихання перехоплює. Навколо водойм з фонтаном, що розташовані посеред парку, у кілька рядків розставлені зелені металеві стільчики, на яких відпочивають безтурботні французи та туристи. Ті, хто зголоднів, вишикувалися у довжелезну чергу до павільйону, де можна купити хот-дог та каву з собою.

Ми також зголодніли (у літаках авіакомпанії МАУ не годують), тому також стали у чергу. Що вам сказати про французький хот-дог? Це сумнівне задоволення коштує 5 євро. Їсти його неможливо: французька булка — тверда, сосиска — несмачна, та ще й кетчупу та гірчиці не додають. Як каже Оля Фреймут, не рекомендую.

Нагулявшись парком Тюїльрі, йдемо до Лувру. Дорогою чорношкірі продавці жваво торгують сувенірними Ейфелевими вежами різних розмірів (є тут привабливі маркетингові пропозиції: хто купує п’ять веж — одна у подарунок) та іншим «ширвжитком». А вуличні художники натхненно малюють портрети туристів.

І ось перед очима монументальна споруда Лувру. А у центрі наполеонівського двору — скандально знаменита скляна піраміда, яку відкрили у 1989 році. Її історія також чимось нагадує історію Ейфелевої вежі: спочатку консервативні парижани сприйняли сучасну конструкцію у багнети, бо справді, на перший погляд, дисонує з середньовічною архітектурою колишнього королівського палацу. Та згодом усі звикли і тепер не уявляють Лувр без скляного входу. Збудували піраміду саме для того, щоб відвідувачі мали зручніший вхід до музею.

Річ у тім, що у 70-х роках минулого століття кількість туристів, які бажали відвідати Лувр, відчутно зростала, а входи до музею були занадто малими. Довго думали, як розширити вхід, і американський архітектор китайського походження Пей запропонував модерний варіант. Своє сміливе рішення пояснив тим, що хотів звести вхід, який би приваблював відвідувачів до музею. І не прогадав. З моменту спорудження піраміди кількість відвідувачів Лувру зросла з трьох мільйонів на рік до майже дев’яти. Крім того, жоден турист не покидає Париж без фото на тлі скляної піраміди. Ми також витратили трохи часу, аби зробити знимки з різних ракурсів.

У Лувр, звісно, ми не пішли. Бо щоб подивитися бодай частину з 35 000 виставлених картин і експонатів, треба мінімум півдня. А у нас півдня на всю прогулянку. Тому рушимо далі.

НАСТУПНА ЦІЛЬ — Центр Помпіду (до відомої мадам Помпадур, як дехто думає, жодного відношення не має). Національний центр мистецтва й культури був створений за ініціативи французького президента Жоржа Помпіду, який був великим прихильником сучасного мистецтва. Збудований за оригінальним проектом: усі технічні конструкції розташовані зовні. Центр вважається третім за відвідуваністю після Лувру та Ейфелевої вежі.

Цього разу тут експонували твори, як було написано на великому банері, російських авангардистів Шагала, Малевича і Лісіцького. Гріх було не скористатися нагодою оглянути картини знаменитих художників. Лише нагадаю, що Марк Шагал — радше білоруський художник, Казимир Малевич — народився у Києві (нещодавно навіть хотіли на його честь назвати аеропорт «Бориспіль» у Києві, але, схоже, перехотіли). Про Лісіцького раніше не чула, але у Вікіпедії прочитала, що він є представником російського і єврейського авангарду.

Черги до Центру Жоржа Помпіду, на диво, не було. Зазвичай черга до входу тут тягнеться на кількадесят метрів. Квиток на виставку авангардистів коштував недешево — 16 євро. Оскільки я забула взятии у поїздку свою прес-карту, довелось розкошелитись (журналісти, які мають міжнародну прес-карту, в усі музеї світу можуть заходити безкоштовно).

На ескалаторі піднімаємося на найвищий поверх, саме там розташована виставка «російських авангардистів». Футуристична будівля повністю скляна, з висоти останнього поверху відкривається чудова панорама міста. Ось він, Париж, як на долоні. Справа на вершині пагорба Монмартр видніється знаменита базиліка Сакре-Кер (буквально «базиліка Святого Серця»). На жаль, йти до нього далеченько, тому обмежились цією панорамою. Ліворуч видно шпиль Ейфелевої вежі…

Щодо виставки авангардистів, то великого захоплення вона у мене не викликала. Цікаво, звичайно, подивитися на картини художників зі світовим ім’ям, але щоб цим насолоджуватися, треба бути великим любителем саме такого мистецтва. Це не про мене…

КОЛИ МИ ВИЙШЛИ з Центру Помпіду, вже стемніло. Нарешті йдемо до Ейфелевої вежі. Йти далеченько, але прогулянка вечірнім Парижем — особливе задоволення.

Дорогою спустилися до Сени. Вздовж Сени колись їздили авто, але віднедавна там зробили пішохідну зону. Тепер це улюблене місце для молоді, яка ввечері влаштовує на березі річки суцільні тусовки. Про те, що забави тут вдаються, свідчить купа порожніх пляшок з-під пива біля таких компаній. Взагалі, під мостами Парижа ввечері і вночі вирує своє життя!

Нарешті перед нами ця залізна струнка леді — незмінний символ міста. Вночі, завдяки підсвітці, Ейфелева вежа виглядає значно ефектніше, ніж вдень. Попри те, що було досить пізно, навколо вежі крутилося чимало чорношкірих продавців сувенірів.

Сама споруда огороджена високим парканом. Через загрозу терактів влада міста вирішила встановити додаткові турнікети для контролю. Зробивши обов’язкові селфі на тлі символу Парижа, ми втомлені, але щасливі, нарешті поплентались до готелю.

Попереду три насичені дні, де матимемо зустрічі у французьких газетах, інформаційних агенціях, в МЗС та інших важливих установах. Часу на культурну програму та прогулянки містом вже не буде. Але завдяки насиченій прогулянці того погожого недільного дня я нарешті сповна насолодилася цим унікальним містом на Сені. І тепер щиро можу казати сакраментальну фразу: «Я знову хочу в Париж».

Фото автора