«Сьогодні у мене велике свято»…

180 років тому Тараса Шевченка було звільнено з-під кріпацтва


Фото Радіо Свобода

Є в його житті дати, які давно стали гідними всенародного вшанування. Це, природно, день народження і день вічного спочинку. В шістдесяті роки патріотична українська молодь піднесла до значення вікопомних дні, пов’язані з його перезахороненням — останнім поверненням в рідну Україну: навіки!

Та була в його житті ще одна дата, яку він згадував чи не з більшим зворушенням, як день народження чи іменини. Про це свідчать час від часу принагідні нотатки в його листах. «Сьогодні, — пише він до брата Варфоломія, — я получив твої письма. Сьогодні у мене велике свято. Сьогодні, 22 квітня 1838 року я глянув із неволі на світ божий»…

Зрозуміло, що йдеться про той пам’ятний день, коли молодому Шевченкові була вручена відпускна Енгельгардта про те, що він «отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству»… Документ, крім самого поміщика, був засвідчений підписами поета Жуковського, художника Брюллова і композитора Вієльгорського, концерти якого згодом часто відвідуватиме Шевченко — палкий шанувальник музики й театру.

Отже 22 квітня — один з найщасливіших і найрадісніших днів Шевченка. Чому ж ми, українці, не згадуємо про той день, не розділяємо з поетом і художником його щастя і радість? Думаю, тут справа в своєрідному комплексі, в тому, що на ту радість в нашому сприйнятті лягає чорна тінь кріпацького рабства, про яке нам неприємно згадувати як про своєрідну травму Шевченкової долі. Як доказ пригадується епізод з якоїсь дилетантської програми, де йшлося про психологію поета, зокрема про те, як після заслання на одному з літературних читань він просльозився, що психоаналітик, учасниця передачі, пояснила його… кріпацьким походженням! І це про людину, за якою вже були десятки років волі, геніальної творчості, слави і пошани всієї передової Росії. Росії, яка стояла напередодні знищення кріпацької неволі і для якої геній українського поета був символом того, що значить для людини свобода, які скарби своїх обдарувань вона допомагає їй розкрити.

Так, нам прикро чути: народився в кріпацькій родині. От якби в дворянській, то інше діло! Недарма ж знову знаходяться дилетанти, що підсувають в його походження якісь «благородніші» легенди про позашлюбного батька мало не з царської фамілії. Та заспокойтеся! Шевченко сам писав «мені не жаль, що я не пан», бо для нього гідність людини була універсальна, незалежно від соціального стану. Отож сьогодні у 180 роковини Дня Шевченкової волі маємо нагоду розглянути пов’язану з тим проблематику повніше.

Насамперед скажемо про кріпацтво. Так, це було страшне лихоліття, особливо в самій Росії, де воно було накинуте народу ще в часи Годунова, і де російський мужик уже так би мовити втягнувся, звикся з своїм ярмом, зростав з психологією рабства. Інша ситуація була в Україні, де народ, окрилений перемогами в національно-визвольній війні, гордий своєю участю в ній чинив завзятий опір спробам поневолити його кріпацтвом. Катерині це вдалось лише тоді, коли вона знищила козацтво — збройну силу України. А на Правобережжі, в Шевченковому краї, куди Росія прийшла щойно в 1795 році, тобто за двадцять років до народження поета, там ситуація була ще гостріша. Там ще пам’ятали козацьку волю, там ще витав дух гайдамаччини. Авторові цих рядків в одній з публікацій про перших українських п’ятнадцять років життя поета як фундаменту його майбутньої творчості довелось звернути увагу на недооцінений шевченкознавцями факт: 1818 року в селі Моринцях спалахнуло антикріпацьке повстання. Загинуло (увага!) 18 селян і троє москалів. 18 селян!!! Можна собі уявити, який плач і ридання лунали в Моринцях і навколишніх селах, де були рідні полеглих. Шевченкові було тоді чотири роки. Достатньо, щоб бути враженим людським горем.

Ні, земляки поета не були вродженими кріпаками, то були люди, вільні за духом. І таким був він сам. Ось чому його так гнітила кріпацька неволя. І не його одного. В тодішній Росії було чимало прикладів, коли видатні люди були в тому ярмі. Наприклад, відомий художник Василь Тропінін, якому належить найкращий портрет О. Пушкіна, «певца свободы». Художник той до старості був кріпаком графа Моркова. Кріпаком був і О. Нікітенко — відомий цензор і навіть сенатор, автор надзвичайно цікавого щоденника і навіть суперник Пушкіна в залицянні до Анни Керн — красуні-українки з дому Полторацької (романс «Я помню чудное мгновенье» — це про неї). Нікітенко знав Шевченка, бував з ним на літературних салонах, розповів у «Дневнике» про розгром в Києві «Украйно-славянского общества», арешт Шевченка і його побратимів. Через десяток років після заслання Шевченко 6 травня 1858 року, як він пише в «Журналі», «встретил старого знакомого и земляка академика Никитенка. Из декламатора, актера, профессора Никитенко превратился в простого любезного старика, в разговоре не избегающего даже малороссийских выражений. Приятное превращение!».

Нарешті ще один «кріпак» — геніальний актор Михайло Щепкін, один з найсердечніших друзів поета, а їх у нього було багато: за чотириста верст в грудневий мороз примчав він з Москви до Нижнього Новгорода, щоб там зустріти з Тарасом на волі після солдатчини новий 1858 рік. Та ще й поколядувати разом, а в театрі зіграти серед іншого Чупруна в «Москалі-чарівнику». Ось які були люди такої ж долі, як Шевченко. Ніякі демографи, ніякі соціологи уже не вирахують, скільки художників, акторів, композиторів, письменників, вчених не дорахувалась Росія, а з нею й Україна, із-за того кріпацького рабства! Адже кріпацьких дітей не приймали до академії, до університетів. Серед російських літераторів не було до другої половини 19 століття жодного з селянського походження. Виняток — Ломоносов з Помор’я, де не було кріпацтва.

Підсумовуємо: кріпацька неволя глибоко травмувала психіку російського народу, прищепивши надовго рабську покірність перед «барином» — з одного боку, а з другого — затаєну чорну злобу до «белой кости», злобу, що таким людиноненависництвом прокотилась по дворянських гніздах в часи більшовицького буревію…

«Страна рабов, страна господ», — так затаврував ту епоху «великого Царствования» один з найбільших і найтрагічніших синів Росії. В сучасній Росії, путінській, соромляться того «пятна в нашей истории» і навіть роблять спроби подати кріпацьке ярмо як… благо. Мовляв, воно зобов’язувало поміщиків «по отечески заботиться о своих подданных» (Нікіта Міхалков)!. Мало того — в сучасних російських школах не вивчають Некрасова! Не вивчають одного з найбільших національних поетів! Чому не вивчають? Та тому, що в його творах показана страшна трагедія російського селянина — кріпака:

Назови мне такую обитель,

Я такого угла не видал,

Где бы сеятель твой и кормитель,

Где бы русский мужик не стонал…

Так само стримано ставляться там до розхвалюваних колись художників-передвижників за те, що вони зображали лише «одни страдания и не замечали ничего отрадного» (В.Солоухін).

Ось з якого ярма вирвався на волю Шевченко 180 літ тому! Вирвався, перш за все, завдяки своїй козацькій волелюбності, своїй полум’яній пристрасті до мистецтва. Його волею перейнялись видатні особистості, бо для них дорогий був його талант. Але не забуваймо, що той талант він ростив у собі, ще до тої знаменної зустрічі з Сошенком у Літньому, який застав його там за малюванням коло Сатурна і був вражений його хистом — не забуваймо, що до того він уже чотири роки працював як підмайстер в живописно-інтер'єрному цеху Василя Ширяєва — як не як професійного художника, артілі якого, в тому числі й Шевченкові, було довірено навіть розпис Великого Петербурзького театру. А до Ширяєва він попав знову ж таки тому, що вже «дістав» Енгельгардта своєю упертістю до малювання. Та й панові хотілось мати власного живописця. В усякому разі, перша відома художня річ Шевченка — то портрет Енгельгардта (1833 рік, акварель).Тарасові йшов дев’ятнадцятий рік. Попереду були ще довгих п’ять років, коли він нарешті зможе написати до брата: «Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком»…

Ми знаємо, що тим щастям він скористався сповна! Не так для себе, як для своєї славної України, за волю якої поклав і своє життя:

Бо де нема святої волі —

Не буде там добра ніколи!

З Днем Шевченкової волі Тебе, вільна Україно!