«Чим зможе допомогти мені сімейний лікар за 370 гривень на рік?»

Які труднощі чекають медиків та пацієнтів після впровадження реформи охорони здоров’я

На кожного пацієнта у 2018 році (крім дітей і людей похилого віку) держава виділить 370 гривень.

З 1 квітня стартує започаткована Міністерством охорони здоров’я національна кампанія з вибору лікаря. Кожен українець зможе обрати «свого» терапевта, педіатра (якщо йдеться про дитину) чи сімейного лікаря та підписати з ним декларацію — за умови, що заклад, в якому працює фахівець, підключився до електронної системи охорони здоров’я. Це — перший етап медичної реформи. Вторинну (спеціалізовану) і третинну (високоспеціалізовану) ланки планують реформувати до 2020 року.

«Підписавши декларацію з конкретним лікарем, повідомляєте Національну службу здоров’я, яка виконуватиме функцію розпорядника бюджетних коштів, що оплата за ваше обслуговування повинна надходити у цей медзаклад», — пояснює в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун. На кожного пацієнта держава виділятиме 370 гривень на рік (за дітей і осіб похилого віку — вдвічі більше). У 2019-му ця сума зросте до 450 гривень.

Фіксованої зарплати лікарі «первинки» не отримуватимуть — їхній дохід буде залежати від кількості хворих. За нормативами МОЗу, кожен сімейний лікар може набрати максимум 1800 пацієнтів, терапевт — 2000, педіатр — лише 900. Це означає, що лікар зможе заробити максимум 740 тисяч гривень на рік у 2018-му та близько 900 тисяч — у 2019 р. З цих грошей повинен заплатити зарплату медсестрі та/або фельдшеру (якщо сам не справлятиметься з навантаженням), оплатити базовий набір аналізів пацієнтам, придбати необхідні витратні матеріали (від петель для забору бакпосіву з носа і зіву до тонометра) та деякі ліки, оплатити проїзд. Лікарі підрахували, що їхня зарплата за таких витрат не перевищуватиме 5−7 тисяч гривень. Це — менше за середню по Україні.

Що буде з тими населеними пунктами, де кількість населення перевищує 2000 осіб, а лікар — один? «Всі отримають змогу підписати декларацію зі сімейним лікарем. Без медичної допомоги не залишиться ніхто», — запевняють у відомстві.

Голова Вільної профспілки медичних працівників Олег Панасенко, навпаки, сумнівається, що сільський лікар зможе набрати достатню кількість пацієнтів — через великі відстані між селами та бездоріжжя. «Люди просто не звертатимуться по допомогу», — переконаний Олег Панасенко. Додає, що нормативи, за якими повинні працювати лікарі первинної ланки, Міністерство охорони здоров’я тільки розробляє. Поки їх затвердить Кабмін і завізує Міністерство юстиції України, мине багато часу.

У 2018 році на реформу «первинки» МОЗ планує виділити 65,7 млрд. гривень. У 2019-му — 73,9 млрд., у 2020-му — 81,2 млрд. Ці гроші призначені для оплати медичних послуг за принципом «гроші йдуть за пацієнтом». «Таких сум первинна допомога раніше не бачила, особливо сільська медицина та гірська місцевість, де передбачили додатковий коефіцієнт, — наголошує заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк. — Декларації українці почнуть підписувати з лікарями з 2 квітня. Бюджетні кошти почнуть надходити у конкретні лікувальні установи конкретним лікарям у липні».

«За статистикою, 70% українців не звертаються до сімейних лікарів. Будьмо відверті: до цих фахівців люди зазвичай йдуть, щоб оформити лікарняний. Чим зможе допомогти мені сімейний лікар за 370 гривень на рік? Промоніторте ціни у приватних медичних закладах — цих грошей вистачило б на одну консультацію. У МОЗ кажуть, що всі одночасно не хворітимуть.

Якщо з 2000 пацієнтів 1400 не звернеться, вивільнені кошти можна буде використати на лікування інших 600. А як же принцип «гроші йдуть за пацієнтом»?

Якщо людина не звернеться до сімейного лікаря, не підпише з ним декларації, кошти у цей мед заклад з держбюджету не надійдуть, а пропадуть у «засіках батьківщини», — припускає президент Всеукраїнської ради захисту прав і безпеки пацієнтів Віктор Сердюк.

Укладати чи ні декларацію зі сімейним лікарем — справа начебто добровільна. Але у МОЗ застерігають: якщо пацієнт не вибере «свого» лікаря, не підпише документа з ним — платитиме за прийом з власної кишені.

«Від сімейних лікарів мало користі. За сім років побувала на прийомі у п’ятьох. Один за іншого „кращий“, — розповідає знайома. — Одна лікарка (колишній педіатр), коли поскаржилася на біль у горлі, запідозрила у мене скарлатину, хоча у мене не було жодної висипки на тілі. До ЛОРа не скерувала. Згодом з’ясувалося, що у мене — хронічний тонзиліт. При черговому загостренні зі скаргами на кашель, невисоку температуру і біль у горлі звернулася до іншого сімейного. Той послухав мене фонендоскопом (процедура зайняла не більше хвилини) і прописав німесил. Навіть не поцікавився, чи здоровий у мене шлунок і чи я не вагітна. Не знаю, з ким підписувати декларацію, та, мабуть, і не буду».

Експерти зауважують, що реформа первинної ланки може провалитися і через дефіцит кадрів. «В Україні — близько 20 тисяч сімейних лікарів. З них 30% - пенсійного або передпенсійного віку», — зауважує Віктор Сердюк.

«Сконцентровані вони нерівномірно. В обласних центрах їх достатньо, і людина, методом проб та помилок, може вибрати «свого». А ось по районах і селах цих спеціалістів бракує. Молоді лікарі не хочуть йти у сімейну медицину, — каже Олег Панасенко. — Універсальним лікар не може бути. Для цього й існують вузькі спеціальності. Не можна поєднати в одній особі педіатра, терапевта і геронтолога. У немовлят і осіб похилого віку — різні захворювання або з різним перебігом. Не випадково майбутні педіатри навчалися на окремому факультеті (зараз є тільки кафедри. — Авт.).

Торік з України виїхало 66 тисяч медиків. Іноземні роботодавці переманюють наших фахівців високими зарплатами і безкоштовним житлом. Молодь не хоче працювати в Україні за копійки і чекати на «подяки» від пацієнтів, щоб потім їх зневажливо називали хапугами".

Голова профспілки переконаний: українські реформатори взялися бездумно копіювати одну з найгірших моделей охорони здоров’я. У пріоритеті британської моделі — лікування молодих людей, які не мають хронічних захворювань. Вони працюють, сплачують податки, і з їхніх грошей оплачується лікування всіх хворих, зокрема пенсіонерів та неповносправних.

Медичну допомогу таким пацієнтам намагаються надати якнайшвидше, щоб людина «повернулася у стрій» і продовжила наповнювати державну казну.

А от старшій людині, яка не ризикує померти сьогодні (не хворіє на рак, у неї навряд чи розвинеться інфаркт чи інсульт), а страждає, скажімо, від остеохондрозу або цукрового діабету, доведеться довго чекати на прийом у профільного спеціаліста. Або змушена буде звернутися до приватного лікаря.

«У Великій Британії пацієнт не може звернутися безпосередньо до профільного лікаря — кардіолога, травматолога чи хірурга. Спочатку звертається до сімейного лікаря, який слугує „бар'єром“ між пацієнтом і дорогими клінічними вузькопрофільними фахівцями. І саме він вирішує, чи потрапите до спеціалізованого лікаря у шпиталі та наскільки швидко, — пише у своєму блозі спеціаліст з алгіатрії (науки про біль) та анестезіології Державної лондонської клініки неврології і нейрохірургії, президент Української медичної асоціації Великої Британії, д.м.н. Роман Крегг. — У Великій Британії не можете прийти до лікарні і сказати: „У мене температура, дайте мені антибіотики!“. Вам не пропишуть антибіотики тільки тому, що ви так хочете. І, до речі, британський сімейний лікар отримує 100 фунтів (приблизно 3700 гривень) на рік за людину. Це — мало, але система працює».

«Колега розповідав, як його друг, британець, потерпав від болю у вусі. Два місяці не міг потрапити на прийом до отоларинголога. Все, чим міг допомогтисімейний лікар, — виписати знеболювальне, — розповідає Олег Панасенко. — Коли чоловік сказав, що біль настільки сильний, що заважає йому їсти, спати, розмовляти, лікар погодилася виписати йому… наркотичний препарат! Коли нарешті дійшла його черга на прийом до ЛОРа, мусив їхати до вузького спеціаліста… за 200 км! Ще один британець скаржився на біль у шлунку. Сімейний прописала йому німесил — нестероїдний протизапальний засіб, однією з побічних дій якого є… кровотечі та перфорації у травному тракті! Колега привіз його у Київ. Британця за день обстежили, поставили діагноз і призначили лікування».

На думку Віктора Сердюка, в Україні британська модель набуде форми моделі охорони здоров’я Мозамбіку, де на цілу країну з населенням у 20 мільйонів — чотири лікарні, в яких працює 700 лікарів: «Міністерство закидає медикам, що ті не хочуть змін, а тільки вимагають більше грошей. Приклад: на цілий Київ є лише три апарати штучного дихання для немовлят. У Київській області — жодного! Якщо завтра ваша дитина потрапить у біду, її просто не матимуть до чого підключити! Наші чиновники сподіваються на благодійників. Але це те саме, що не закуповувати машини для гасіння пожежі, а покладатися на меценатів».