Путін і «пітерські»

Група «пітерських» міцно утвердилася на верхівці державної влади Росії

Анатолій Собчак і Владімір Путін

Ізабель Мандро з Le Mond напередодні виборів президента Росії вирішила нагадати про не надто привабливі сторінки біографії Владіміра Путіна, який, схоже, втримається на своїй посаді. «Високий Замок» подає статтю французької журналістки з невеликими скороченнями.

Будинок № 12 у Басковому провулку у центрі Санкт-Петербурґа нічим не відрізняється на тлі решти споруд. Та саме у цій зовсім банальній на вигляд споруді виріс Владімір Путін. Тут навіть немає пам’ятної таблички, яка б розповіла про те, що майбутній глава держави, пізня дитина у сім'ї скромних статків (батько працював на залізничному заводі) жив тут у комунальній квартирі у ті часи, коли місто ще називалося Лєнінґрадом. Путін прожив там до одруження у 1983 році з колишньою стюардессою Людмилою Шкрєбнєвою, з якою познайомився за три роки до цього. Як би те не було, зайшовши у вхідні двері, одразу ж розумієш, куди потрапив. Охоронець, який примостився біля задрапованої брезентом стіни (ознака чергового ремонту), виразно позирає на камери відео нагляду. Ні, з відвідинами у нас нічого не вийде. І мешканець, який випадково трапляється нам на очі, спочатку люб’язно починає розмову, та після першої згадки про Путіна кудись зникає…

Малу батьківщину президента Росії, найєвропейськіше місто країни жодним чином не назовеш вотчиною Путіна, на громадян якої він може сподіватися на виборах. Під час минулих президентських перегонів у 2012 році він набрав там 58,7 відсотка голосів, однак результати були затьмарені звинуваченнями у порушеннях. Протести, що відбулися ще до голосування під гаслом «Росія без Путіна», були наймасовішими у країні після московських. Зрозуміло, їх жорстоко розігнали…

«Він вважає, що йому все дозволено. Він марить, що керує великою країною, яку всі побоюються, та насправді її просто обходять десятою дорогою, як хулігана, з яким ліпше не перетинатися!» — обурюється місцевий опозиційний депутат Боріс Вішнєвський. Цей 62-літній математик з сивою бородою колись був активістом неіснуючого нині руху «Демократична Росія», який власне привів до влади Боріса Єльцина. Він уважно стежив за політичним злетом нинішнього керівника держави.

Пляма у резюме

Коли Владімір Путін повернувся до Лєнінґрада в 1990 році у званні підполковника КҐБ, все стало з ніг на голову. НДР, де він працював агентом розвідки з 1985 року, перестала існувати. У його рідному місті перед крамницями вишикувалися безкінечні черги, прилавки спорожніли, і в ходу були продовольчі картки. Перебудова, розпочала Міхаїлом Ґорбачовим масштабна програма економічних та соціальних реформ, фактично не висвітлювалася східнонімецьким телебаченням. Після повернення перед його очима постала нова реальність. Система всюди дала тріщини.

Належність до КҐБ стала вже не гарантією успішної кар'єри, а плямою у резюме, яку варто було приховати або навіть спробувати монетизувати

Дехто з офіцерів подався у відставку. Хтось виїхав за кордон з конфіденційними документами. Так, 1992 року британські спецслужби вивезли Васілія Мітрохіна та його сім'ю. Цей колишній агент зовнішньої розвідки певний час працював в НДР. Він прихопив з собою шість валіз архівних документів.

Путін зрозумів, що його світ валиться. Після повернення у Лєнінґрад у 38-річного батька двох маленьких донечок не було жодного вибору, окрім як піти в університет, де він колись вивчав право. Він обійняв посаду помічника ректора з міжнародних питань, на якій за традицією завжди перебували «чекісти». Не ліпший варіант… Але треба було заробляти на життя. З Дрездена сім'я Путіних привезла лише «Волгу», яка вже дихала на ладан, і 20-річну німецьку пральку…

«У відпустці» під час путчу

З тих пір апаратник і чекіст стали нерозлучними, навіть у найтяжчі часи. Коли всюди почали знімати зі стін портрети Лєніна, Путін обрав Петра Великого. З того часу засновник Санкт-Петербурґа був на видному місці у його кабінеті у Смольному, колишньому штабі більшовиків, де розпочалася жовтнева революція 1917 року. «Я обрав свій табір», — скаже він опісля.

Як би те не було, його відхід з КҐБ, «найболючіше» рішення за все його життя, остаточно оформився тільки в 1991 році, після невдалого путчу п’яти діячів режиму, серед яких був і начальник радянських спецслужб Владімір Крючков. Путіна, який тоді «перебував у відпустці» (це підтверджують його співробітники) знову здолала фрустрація. Він втямив, що розвал Союзу неуникний.

Того ж таки року Лєнінґрад, друге за величиною місто країни, знову став Санкт-Петербурґом або ж «Пітером», як його називають місцеві. 12 червня Собчак став першим його обраним мером. І останнім. Справа в тому, що ця посада потім перетворилася на губернаторську, а з 2004 року, тобто після отримання другого мандату, президент Путін напряму призначає керівників регіонів. Як би те не було, в 1991 році, коли він щойно знайомився з політикою у тіні свого наставника, все тільки починалося. Він йшов у фарватері Собчака, який незабаром став одним з головних ліберальних діячів нової Росії. «Він казав, що Собчак завжди правий», — розповідає Боріс Вішнєвський, змальовуючи Путіна як «холодну і непривабливу людину, який створював дуже неприємне враження».

Де гроші?

У цей важкий перехідний період, коли у Пітер прийшли «Пепсі» і «Макдоналдс», почав розвиватися дикий бізнес. Злочинні групи контролювали порт і великі заводи. З приводу Путіна, який обіймав тоді посалу заступника мера з зовнішньоекономічних зв’язків, виникла низка підозр. Хіба не його управління займалося роздачею експортних ліцензій у рамках масштабного бартерного плану (сировина в обмін на продовольство), який підготували для боротьби з дефіцитом?

Сировина, ліс та руда справді пішли на експорт, ось тільки назад нічого так і не надійшло, і ніхто не знає, куди пропали гроші.

У травні 1992 року парламентська комісія розглянула доповідь, у якій вкрадена сума була оцінена у 100 мільйонів доларів. Документ уклали місцеві депутати Маріна Сальє та Юрій Ґладков (тепер вже покійні) і вони вказали на провину Владіміра Путіна.

36 депутатів, які брали участь у зборах, вимагали від мера відставки його заступника. Боріс Вішнєвський був там присутній. «Путіна використали, чи він все-таки був співучасником? Розглядали обидві гіпотези, — розповідає він. — Він сам навіть не захищався. Він нічого не заперечував, оскільки це було неможливо. Він просто говорив: «Можливо, я допустився помилки». Засідання тривало півтори години у дуже напруженій атмосфері. Та завершилося нічим. Собчак не відрікся від соратника. Ніхто не розпочав слідства. Доповідь поховали, а з часом вона взагалі вивітрилася з архіві. Тільки Вішнєвський досі береже копію, як доказ того, що перша опозиція до Путіна народилася у Пітері.

Товариші з КҐБ

Як би те не було, у північній столиці у нього були не тільки вороги. Саме там він сформував потужну мережу знайомств. Нинішній список його наближених рясніє натяками на Санкт-Петербурґ. Дмітрій Мєдвєдєв, прем'єр-міністр і «тимчасовий» президент з 2008 до 2012 року, був випускником місцевого юрфаку і працював під керівництвом Путіна у відділі зовнішньоекономічних зв’язків. Як і Іґорь Сєчін, чинний глава «Роснєфті». Міністр фінансів Алєксєй Кудрін очолював фінансове управління мерії. Анатолій Чубайс, автор непопулярної програми приватизацій Боріса Єльцина, був радником Собчака з економічних питань. Міністр спорту Віталій Мутко, чию репутацію серйозні зіпсував скандал з державною системою допінгу російських спортсменів на Олімпіаді у Сочі в 2014 році, також входив до когорти заступників мера і займався громадськими та спортивними питаннями.

Не варто забувати і про пітерських співробітників КҐБ, тих, хто здобув ту ж освіту, що й Путін. Сєрґєй Наришкін, який теж пройшов мерію, нині очолює Службу зовнішньої розвідки, а до того обіймав посаду спікерв Державної думи. Випускник і колишній викладач лєнінґрадського юрфаку Алєксандр Бістрикін з часу його формування керує Слідчим комітетом, юридичним інструментом Кремля. Глава нової Національної гвардії Віктор Золотов тув тілоохоронцес Собчака, Єльцина та Путіна (а також його спаринг-партнером з бокусу та дзюдо). Владімір Якунін, колись непомітний дипломат у радянському представництві в ООН, після повернення у рідне місто отримав від Путіна допомогу у справі будівництва свого першого торгового центру, а відтак опинився у кріслі керівника Російської залізниці. 1996 року вони удвох створили кооператив «Озеро» на березі, що не дивно, озера у Лєнінґрадській області. Мова йшла про справжню закриту спільноту. Члени кооперативу будували там дачі і могли, згідно із законом, вкладати у нього гроші. Чимало з них згодом стали мільярдерами. Серед них варто згадати братів Аркадія і Боріса Ротенберґів, які займалися дзюдо з другом Путіним у північній столиці.

Урешті, саме і Пітері президент познайомився з Євґєнієм Прігожиним. На початку 2000-х той частенько приймав його у своєму ресторані New Island. Пріґожин заробив кличку «кухар Путіна» і став постачальником для кремлівських та армійських їдалень. Окрім того, саме він стоїть за Агентством інтернет-досліджень, яке потрапило в епіцентр скандалу довкола російського втручання у вибори в США 2016 року. Його також називають власником приватної воєнної компанії «Ваґнер», що активно діяла в Україні та Сирії.

Сфорвмована таким чином група «пітерських», як її одразу охрестила російська преса, міцно утвердилася на верхівці державної влади після того, як Владімір Путін (тоді ще геть невідомий своїм співвітчизникам персонаж) перебрався у Кремль через поразку Собчака на виборах 1996 року.

Переклав Яків Гловацький

Джерело: Le Mond