• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • “Оперуючи пацієнтів одного за одним, не мали часу навіть води випити. У всіх хірургів було каміння у нирках”

“Оперуючи пацієнтів одного за одним, не мали часу навіть води випити. У всіх хірургів було каміння у нирках”

Відомий нейрохірург Юрій Сандурський вже півстоліття рятує хворих з черепно-мозковими травмами та пухлинами мозку

Під кабінетом, де консультує нейрохірург Юрій Сандурський, у поліклінічному відділенні Львівської обласної лікарні — ні пройти ні проштовхатися. Охочі потрапити на прийом до світила медицини займають чергу спозаранку. Багато — без запису і без скерування. На Заході на таку консультацію їм довелося б чекати не менше семи місяців, та й то — не факт, що потрапили б на прийом. Декого з пацієнтів Юрій Михайлович оперував з приводу пухлини головного мозку, коли їм було... по 2-3 роки. Звісно, не впізнали б свого рятівника. Але прізвище запам'ятали на все життя.  

На вигляд лікарю даси не більше 60-65 років, хоча насправді йому нещодавно виповнилося 80! Нейрохірургом працює вже півстоліття. Нейрохірургічні операції тривають по 4-6 годин. Ось чому у цій професії практично немає жінок. А Юрій Михайлович виглядає так, наче ціле життя доглядав за орхідеями у ботанічному саду. Запитую: у чому секрет? “У любові до людей та свого фаху”, - відповідає за нього колега, лікар-невролог Ольга Флис (приймає хворих у тому ж кабінеті). Сам лікар про себе говорити не хоче. Генієм (попри те, що провів тисячі вдалих операцій) себе не вважає: “Вершин (не тільки у медицині) досягають не генії, яким все легко дається, а посередності, які багато працюють”. Попри поважний вік, Юрій Михайлович консультує пацієнтів у поліклінічному відділенні Львівської обласної лікарні та нейрохірургічному відділенні Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, яким дуже пишається (на базі цієї лікарні працює обласний нейрохірургічний відділ, де проводять всі невідкладні оперативні втручання та великий спектр планових). Юрій Михайлович досі оперує, але проводить лише нескладні операції (через проблеми зі здоров'ям не може довго стояти за операційним столом).

Один лікар — на вісім сіл

Перша згадка про успішні нейрохірургічні операції у Львівському університеті, датуються... 1912 роком! Перше нейрохірургічне відділення у Польщі, до складу якої у той час входили західні землі, відкрили у 1930 році саме у Львові. Після війни, звісно, відновлювати неврологічну службу довелося практично з нуля. 

У 1948 році наказом ректора Львівського медичного інституту було створено одне з перших відділень нейрохірургії в Україні. Як самостійна одиниця воно почало функціонувати з 1954 року. 

Ким хоче бути, Юрій Михайлович визначився ще на третьому курсі. По закінченні навчання опинився перед непростим вибором — їхати “піднімати цілину” чи рятувати Турківський район, де спостерігалася найвища в Україні смертність дітей віком до року. Обрав другий варіант. Лікарня в Ясінці обслуговувала вісім сіл. З медиків — фельдшер, стоматолог, педіатр і він — юний випускник Львівського медінституту. Не знав тоді, що залишиться там на довгі вісім років.

Зими тоді були суворі. Навесні на річці піднімався лід, і всю дорогу (а це 3-4 км) закидало крижаними брилами. Не те що довезти хворого — додзвонитися до Турки було неможливо. Одного такого дня чоловік привіз на санях дружину з віддаленого гірського села — без пульсу, без свідомості. Народила ще вчора, але дитяче місце не відійшло - плацента закрила матку, біля пупка — повно крові. Матка скорочувалася погано, бо у жінки це були десяті пологи…

Був випадок, коли довелося підлітка на руках кілька кілометрів нести: бездоріжжя, а дитину треба терміново оперувати.  

Одного разу привезли тракториста, якому трактор повністю розтрощив череп і вирвав верхню щелепу. Юрій Михайлович згадує: тоді вперше у житті мусив самостійно зробити спинномозкову пункцію. Рука не затремтіла - врятував хворого і через кілька днів доправив у Львів, в обласне нейрохірургічне відділення, яким тоді завідував професор Микола Щур.

Саме завершувалося будівництво восьмої лікарні, де відкривалося нейрохірургічне відділення на 40 ліжок. Один з нейрохірургів (жінка, до речі) перейшла туди, і в обласному нейрохірургічному відділенні звільнилося місце. Так Юрій Михайлович повернувся до рідного Львова.

А далі доля підкинула йому ще один шанс — знайомство з Андрієм Ромодановим. На курсах підвищення кваліфікації у Києві зустрів свого однокурсника, який і познайомив його з академіком. Прізвище цього видатного українського нейрохірурга відоме навіть тим, хто не особливо цікавиться медициною (Інститут нейрохірургії АМН України носить його ім'я). Ромоданов запропонував молодому спеціалісту тему кандидатської дисертації - “Пухлини задньої черепної ямки”. До цього Юрій Михайлович робив спроби вступити в аспірантуру, але через “політичну неблагонадійність” йому щоразу показували на двері (рідний дядько, брат батька був розстріляний у тюрмі на Лонцького). Встромляти палиці у колеса світилу медицини, депутату Верховної Ради СРСР КДБ не наважилося. Якщо рекомендує молоде дарування зі Львова — значить, треба дати йому “зелене світло”. Юрій Михайлович взявся за написання дисертації. І тільки згодом дізнався, що батька Андрія Ромоданова, священика, також знищила репресивна машина.

Очолив обласне відділення... у 28 років!

Це зараз у Львові — понад 30 нейрохірургів, а коли лікар починав працювати, було лише шестеро, з них двоє працювали у залізничній лікарні, а один — у військовому шпиталі. Ці фахівці оперували тільки залізничників та військових. Всіх інших - Юрій Сандурський (який, до речі, очолив обласне нейрохірургічне відділення, яке тоді функціонувало на базі обласної лікарні, у 28 років) разом з двома колегами. Встигали ще й консультувати пацієнтів на Волині і Закарпатті. До того, як відкрили відділення у Дрогобичі, Стрию і Червонограді, львівські нейрохірурги повинні були цілодобово перебувати на зв'язку і мчати на перший виклик. Через те, що їх нікому було замінити, заробили... сечокам'яну хворобу. Оперувала бригада в операційній, де було два столи. Поки закінчували оперувати одного хворого, медсестри вже готували іншого. На вулиці — спека, сонце нагріває бляху, але пити доктори — не пили, у туалет не ходили. Як результат, через якийсь час у нирках з'явилися камені...

Радянська влада боялася дисидентів, навіть коли ті були однієї ногою у могилі  

Серед пацієнтів Юрія Михайловича був відомий шістдесятник, довголітній в'язень гулагівських катівень Іван Світличний. Пізно вночі зателефонували до лікаря Роман і Леся Крип'якевичі, попросили допомоги. А вже о 9.00 до начмеда “постукали” з КДБ, вимагали, щоб до 12.00 неугодного пацієнта виписали з відділення. Іван Світличний лежав без свідомості, але навіть у такому стані лякав владу. Юрій Сандурський виявив витримку — сказав, що гріха на душу не візьме і непритомну людину на вулицю не викине. Як не кортіло начмеду покарати підлеглого і “прогнутися” перед органами, часи вже були не ті — перебудова, гласність...

Коли не було МРТ, нейрохірург покладався лише на власні знання 

Запитую: як у ті часи вдавалося діагностувати складні патології мозку без МРТ і КТ? “Використовували метод ангіографії — судини мозку заповнювали контрастом. Якщо судини зміщувалися, збиралися у клубок, це давало підстави запідозрити, що у цьому місці є пухлина. На проведення діагностики мали 7-10 секунд — за цей проміжок часу, поки контраст був у судинах мозку, повинні були зробити серію знімків. Хворий зазнавав великого променевого навантаження, але виходу не було”, - розповідає Юрій Михайлович. Каже, прогрес, як і медаль, має два боки. Колись лікарі мусили багато читати, добре орієнтуватися у симптомах. Нейрохірургія — складна спеціальність. Якщо у хворого з виразкою шлунка почнеться кровотеча, загальний хірург, не знаючи, з чим має справу, розріже черевну порожнину і побачить, де є проблема. Нейрохірург не має такої можливості.

“Металева арматура прошила дві півкулі мозку. Але хворого ми врятували”...

Цікавлюся, чому за останні роки зросла захворюваність на пухлини мозку? “Ці хвороби були, але не було хорошої діагностики, - пояснює лікар. - Людина помирала, і ніхто не знав, від чого. Але й сама захворюваність зросла — і це також правда. Подивіться, що їмо, п'ємо, про що думаємо, яка у нас екологія (через 10 років після аварії на Чорнобильській АЕС різко зросла захворюваність на пухлини гіпофізу та інших ендокринних органів)”.

Пам'ятає практично кожного свого пацієнта: “З Чернівецької області привезли 22-річну жінку — через місяць після пологів. У неї була пухлина у мозочку. Перебувала у важкому стані, втрачала зір. Її чоловік служив в Афганістані. У лікарню з'їхалася вся родина, але згоди на операцію не давали, чекали на главу сім'ї. Ми бачили, що години її пораховані. Коли розвинулася гіпотермія (температура тіла сягнула +40°С), настала зупинка дихання, пацієнтку підключили до апарата штучного дихання. Тільки тоді рідні дозволили оперувати. За всіма канонами нейрохірургії пацієнтка не мала вижити (була вже без свідомості, у комі). Оперувати не було сенсу. У таких випадках вже нічого не роблять. Але не міг стояти і дивитися, як помирає молода людина. Прооперував її, видалив велику кістозну пухлину півкулі мозочка. Жінка видужала і навіть народила ще одну дитину.

Був випадок, коли пацієнта привезли з металевою арматурою, яка прошила обидві півкулі мозку, і нам також вдалося його врятувати”.

Згадує й кумедні випадки. На прийом прийшла жінка, яку професор колись прооперував з приводу пухлини головного мозку — квітуча, здорова, тільки голова час від часу трохи болить. “Знайдіть собі якесь хобі, - порадив лікар. - У вас же є якісь захоплення?” “Є, - відповіла, не червоніючи, жінка. - Але чоловік у мене ревний — боюсь, не зрозуміє”.

“Людина часом не має грошей, щоб доїхати до лікарні, - не те що лікуватися!”

Вирішила поцікавитися у Юрія Михайловича, як ставиться до медичної реформи. “Ліжковий фонд треба скорочувати, а от лікарні закривати не можна, - переконаний. - Якщо лікарню у Турці ліквідують, а, скажімо, у Самборі створять центральну, багатопрофільну, люди по селах будуть вмирати, бо навіть до Турки не мають за що доїхати.

Зверталася до нас по допомогу журналістка з Харкова. Привезла на консультацію свою свекруху з гідроенцефалією (у шлуночках мозку збирається рідина - треба попід шкіру провести у черевну порожнину трубочку, помпу, яка буде відкачувати цю рідину), але коштує вона 15-18 тисяч гривень. Від операції пацієнтка через брак коштів відмовилася, хоча на той час вже почала втрачати зір”.

Фото автора та з приватного архіву Юрія Сандурського

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • “Оперуючи пацієнтів одного за одним, не мали часу навіть води випити. У всіх хірургів було каміння у нирках”