Покликав заміж через 60 років розлуки…

Стареньким закоханим поставили у Києві бронзовий пам’ятник


Пам’ятник «Вічне кохання» у Києві. Фото з відкритих джерел

Їхні почуття зародилися там, де, здавалося б, немає місця нічому світлому, доброму, святому, – у німецькому полоні в роки Другої світової війни. 24-річну Мокрину Юрзук на примусові роботи вивезли з України. 21-літній Луїджі Педутто був італійським військовополоненим. Там, за колючим дротом, й спалахнула між ними іскра любові, яку обоє, попри довгі десятиліття розлуки, пронесли до останніх своїх днів, останнього подиху. Саме їхня зворушлива історія надихнула скульпторів на створення пам’ятника «Вічне кохання», що нині стоїть в Маріїнському парку у Києві.

У табір вивезли вагітною

Війна вирувала. З України до Німеччини виїжджали тисячі ешелонів з полоненими. Опинилася серед остарбайтерів й Мокрина. Забрали її з рідного села на Хмельниччині, дарма, що була при надії…

У німецькому таборі жінка народила донечку. Дуже важко було там, у неволі й голоді, давати раду і собі, і дитині, яку нарекла Надійкою. Але у її житті, як промінчик світла, з’явився Луїджі. Вони разом ділили усе – і окрайчик черствого хліба, завбачливо захований для своєї половинки, і гіркі сльози після важкого робочого дня. Після цих зустрічей Мокрині на душі ставало неймовірно тепло, з’являлася снага жити далі. А якось Луїджі приніс їй пальто. Пошив вдяганку коханій зі свого одіяла.

Це табірне фото італієць зберігав до самої смерті

– Я люблю вас, – шепотів він. – Хай тільки скінчиться війна, заберу і тебе, і Надію до себе, в Італію.

Та мрія все лишалася тільки мрією. Йшов 1945-й – минуло два роки їхнього табірного життя. Якось Луїджі, помітивши послаблення німецької охорони, вирішив організувати втечу. І невдовзі закохані разом з маленькою Надійкою вже були на волі. Спочатку ховалися у лісі, потім – у кукурудзяному полі. Там і застала їх звістка про довгоочікувану перемогу. Здавалося, ось він, кінець усім їхнім стражданням. Однак випробування тільки починалися.

Радянські лещата міцно вхопили вчорашню полонену. В Італію за чоловіком, який кликав заміж, Мокрину не відпустили, а Луїджі не дали дозволу на в’їзд у Радянський Союз. Прощаючись, жінка відтяла пасмо свого волосся й простягнула коханому на пам’ять разом з папірцем, на якому нашвидкуруч написала свою українську адресу. Заховав їх, як найдорожчий скарб, разом з табірним фото, на якому фотограф колись зазнимкував їх разом, удвох.

Перед усіма став навколішки й подякував Богу за зустріч!

Так доля їх розлучила. Минали роки, приходило розуміння, що нічого вже не змінити. Мокрина вийшла заміж й народила ще дві донечки. Луїджі одружився й став батьком сина.

Не зогледілися, як сивина скроні посріблила. Минуло вже обом і по 80. А той клаптик паперу, в який Луїджі загорнув Маріїні (так називав Мокрину через те, що вона сама терпіти не могла своє ім’я, дуже його не любила) коси, досі беріг. Як же ж п’янко те волосся пахнуло юнацькою любов’ю, які спогади повертало! Торкався до нього – й наче стиралися прожиті без коханої роки. Тож не втримався й у 2004 році написав на відому передачу «Жди меня», сподіваючись, що як не живою, то хоч могилку найдорожчої серцю людини знайде.

І ось його покликали на зйомки. У студію в Москві чоловік привіз і фото, зроблене шість десятиліть назад у таборі. Розповідав історію свого незабутнього кохання, а в самого сльози стояли в очах.

– Так хотів би її побачити, – повторював.

За мить на екрані показали поважних літ бабусю, що поралася біля хати. У хустині, з-під якої вибивалися неслухняні пасма, з фартухом поверх кофтини. Луїджі пильно вдивлявся у кожен кадр. Української він не знав, а перекладач не поспішав повідомляти, хто це. У жінки телевізійники запитали, чи нема у неї здогадок, хто ж її може розшукувати? І Мокрина, не задумуючись ні на мить, відповіла:

– Чом не знаю. Був у мене знайомий із заграниці, італієць. То він і шукає… Луїджі… Все пам’ятаю, як яскравий сон. Тільки тоді щасливою й була.

І коли бабуся дістала зі сховку своє воєнне фото, зроблене у німецькому таборі, й це показали на екрані, Луїджі сплеснув у долоні. Він зрозумів, кого бачить! Від хвилювання поважний чоловік розгубився, як щойно закоханий юнак. Не міг собі знайти місця, торкався то старенького знімка, то хапався за голову. Здавалося, серце не витримає тих переживань.

– Я знайду тебе, я поїду в Україну! – плакав.

А коли йому повідомили, що не потрібно нікуди їхати, бо Мокрина… у студії, Луїджі впав навколішки просто перед всіма глядачами й промовив:

– О Господи, як я вдячний тобі!

Зустріч Луїджі та Мокрини у студії програми «Жди меня»

На останньому видиху було ім’я коханої

Важко словами описати ту їхню зустріч. Як Луїджі горнув до себе свою Марію, як голубив її, цілував. Ніби не існувало на світі більше нікого – лише вони удвох. Так хотілося наздогнати згаяні майже шість десятків літ у розлуці. Так хотілося повернути усе назад… А Мокрина сором’язливо, як в юності, відводила погляд, ховала очі. Ніяковіла, як на першому побаченні.

Луїджі покликав Мокрину до Італії, аби хоч на старість років побути удвох. Мав добротний дім, кохана б ні в чому не знала потреби. Та вона не захотіла на завжди покидати рідне село. Правда, в гості таки з’їздила. А він щороку відвідував її в Україні. Вдень допомагав Мокрині по господарству, а ввечері готував італійські спагеті з пармезаном, накривав стіл надворі й обов’язково вмикав приймач. Милуючись заходом сонця, вони… танцювали.

На 90-річчя Луїджі зробив ще одну спробу – покликав кохану заміж. Але й тоді вона відмовила.

Востаннє він був в Україні у 2013-му. Тоді в Києві відкривали пам’ятник, присвячений їхній історії кохання. У бронзі закарбували зворушливу зустріч Луїджі та Мокрини після 60 років розлуки (тепер це одне з найулюбленіших місць для весільної фотосесії молодят). Бабуся на відкриття монумента приїхати не змогла, бо захворіла. Луїджі ж ще раз усім розповів, як сильно її любить. Обом вже було за дев’яносто! На жаль, відвідати стареньку в ті дні він не встиг, бо мусив повертатися додому. Обіцяв, що, як завжди, на довше повернеться влітку. Однак не встиг виконати обіцянку – серце його зупинилося. Рідні зізналися, що на останньому видиху чоловік промовив: «Марія…»

Мокрина свого Луїджі пережила на два роки. Вона так і не дізналася, що в його рідному місті у пам'ять про їхні світлі почуття встановлено копію київського пам’ятника. Аби й італійцям нагадувало: «Кохання – вічне».