Битва за Нобелівську премію: виграють не завжди найкращі?

Членів журі найпрестижнішої нагороди світу не раз звинувачували в упередженості та лобіюванні певних інтересів


«Все майно, що залишається після мене, треба розподілити таким чином: весь мій капітал мої душоприказники мають перевести у  цінні папери, створивши фонд, відсотки з якого видаватимуться у вигляді премії тим, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству», - розпорядився у своєму заповіті Альфред  Нобель.

Заповіт оприлюднили у січні 1897 року, після чого адвокати Лілеквіст і Сульман взялися за розробку статуту майбутнього Нобелівського фонду. Його проект запропонували розглянути шведському парламентові. Голосування пройшло успішно і статут ухвалили, подавши його для остаточного затвердження королю. 29 червня 1900 року ідея Альфреда Нобеля була втілена у реальність. Перші Нобелівські премії були присуджені 1901 року –  кожна  у вигляді чека на 150 тисяч крон (42 тисяч доларів), диплома та золотої медалі із зображенням її засновника. Урочисті церемонії вручення премії проводяться щороку 10 грудня в Стокгольмі та Осло у річницю смерті Нобеля. За традицією, шведський король вручає золоті медалі лауреатам у Стокгольмі, а норвезький король бере участь у церемонії в Осло.

Вже багато років поспіль відомі і знатні люди обирають серед номінантів на здобуття престижної нагороди найбільщ гідних. Тим не менше, при визначенні переможця не бракувало й скандалів. Складається враження, що попри позірну об'єктивність, членам журі притаманні певні упередження, а також лобіювання чиїхось інтересів.

Вірш про вазу оцінили вище, ніж працю Льва Толстого

У 1901 році лауреатом Нобелівської премії «за видатні літературні здобутки, зокрема за високий ідеалізм, художню досконалість і за незвичне поєднання душевності й таланту» став французький поет Арман Сюллі-Прюдом, який зажив слави завдяки своєму вірші про розбиту вазу. Проте громадськість звинуватила автора у бездарності – майже весь літературний світ був переконаний, що премію присудять Льву Толстому за його роман «Воскресіння». У своє виправдання Нобелівський комітет заявив, що «серед більшості письменників Сюллі-Прюдо втілює те, що Альфред Нобель назвав «ідеалістичними тенденціями у літературі», що й, мовляв, відіграло ключову роль у виборі саме цього кандидата.

Убивцю номінували… дев’ять разів

Не менш грандіозним скандалом стало висунення на здобуття Нобелівської премії миру 2000 року Стенлі Вільямса, якого у 1981 році засудили за вбивство чотирьох людей. Кандидатуру вбивці запропонував Маріо Фер, член парламенту Швейцарії. Згодом Стенлі Віяльямса ще вісім разів номінували на цю високу нагороду – щоправда, вже у галузі літератури. Згодом Стенлі Віяльямс здобув світову славу, пишучи дитячі книги, які стали справжніми бестселлерами, і навіть дістав премію президента США.

 

В’єтнамський політик відмовився від премії

Скандал спалахнув й після оголошення лауреатів Нобелівскої премії миру 1973 року. Її журі розділило між держсекретарем США Генрі Кісінджером і політичним діячем з Північного В’єтнаму Ле Дик Тхо (справжнє ім’я та прізвище – Фан Динь Кхай.Авт.). Нагороду ці політики отримали за «спільну  працю з розв’язання в’єтнамського конфлікту». Проте Ле Дик Тхо відмовився від Нобелівської премії, мотивувавши своє рішення тим, що підписана у січні 1973 року Паризька угода про припинення вогню та відновлення миру у В’єтнамі не виконувались, а громадянська війна у країні тривала.

 

У президента Обами нагороду забрали

2009 року «за значні зусилля зі зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між народами» Нобелівську премію миру присудили президенту США Бараку Обамі.

Мабуть, на членів комітету вплинули заяви американського президента, які він озвучив на початку свого другого терміну перебування на високому посту. Однак події, що відбулися згодом, заставили журі пошкодувати про свій вибір –    через бомбардування Лівії літаками США, війну у Сирії, через убивство «терориста №1» Усами бен Ладен, замість того, щоб передати його у руки правосуддя. Торнбьорн Ягланд, голова Комітету, у ввічливій формі попросив президента Барака Обаму повернути вручену йому медаль.

Відкриття українців не «зауважують»

Професор Олег Горникевич, етнічний українець, видатний науковець у галузі нейрофізіології,  громадянин Австрії, першим у світі ґрунтовно дослідив природу хвороби Паркінсона, за що отримав почесну відзнаку – Золоту медаль Канадської Асоціації хвороби Паркінсона. Одним з його основоположних досягнень стало відкриття причини цього захворювання – брак допаміну у головному мозку. Саме Горникевич відіграв ключову роль у розробці терапії цього захворювання леводопою, яка донині залишається найдієвішим і найефективнішим преператом для боротьби з хворобою Паркінсона

Тим не менше 2000 року комітет з присвоєння Нобелівських премій у галузі медицини відхилив кандидатуру професора Олега Горникевича на присудження цієї високої нагороди.

Таке рішення Нобелівського журі розкритикували 269 провідних неврологів та дослідників мозку з університетів 24 країн світу.  На підтримку Олега Горникевича вчені написали листа, який був опублікований 2000 року у «Science» («Наука»), одному з найвідоміших наукових журналів світу.

Незважаючи на те, що професора Горникевича з 1973 по 2000 роки десять разів висували на здобуття Нобелівської премії, він її так і не отримав.

Доктор Василь Новицький, теж етнічний українець і теж громадянин Австрії розробив протираковий препарат на основі чистотілу, унікальні селективні властивості якого підтвердили 12 університетів світу, провівши дослідження понад 160 ракових клітинних ліній і 12 здорових. У 2004 році доктор Василь Новицький разом з доктором Анатолієм Потопальським та доктором Марією Олієвською, з якими здійснив перші кроки у розробці цього препарату ще перебуваючи у Совєтському Союзі, були номіновані на здобуття Нобелівської премії.

Аплікаційні документи до Нобелівського комітету подавались тричі (!), але двічі з незрозумілих причин не потрапляли до адресата і лише з третьої спроби (за два дні до офіційної дати завершення прийому) надійшли до Комітету. У підсумку премія номінантам так і не була присуджена.

Складається враження, що нині важливим є не саме відкриття, а те, хто його зробив і де саме. Така тенденція не лише не сприяє поступу людства, а й підриває у нього і без того хитку віру у справедливість.

Заповіт Альфреда Нобеля, який просив, «щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію отримували найдостойніші, незалежно від того, скандинави вони чи ні», чомусь не виконується.