Христові незабудки

У монастир не тікають від світських проблем, а йдуть за покликанням

Монастир сестер Пресвятої Євхаристії ззовні нагадує дитячий садок: добротний триповерховий будинок, а поруч - майданчик з гойдалками

Я, як журналіст,  кілька разів відвідувала Черновоградську школу-інтернат, писала про вихованців, про їхню непросту долю. На жаль, нещодавно цей інтернат закрили. Куди поділися діти? Хтось закінчив школу і пішов далі вчитися або працювати, маленьких  взяли на виховання родичі, ще кілька потрапили у приватні дитячі будинки. А двох дівчаток — 11-річну Таню і 12-річну Марічку на виховання взяли сестри монастиря Пресвятої Євхаристії, що у Самборі. 2006 року при монастирі відкрили дитячий будинок “Ангелик”.

Журналістська цікавість взяла гору і я поїхала у цей монастир.

Монастир сестер Пресвятої Євхаристії ззовні нагадує дитячий садок  - добротний триповерховий будинок, а поруч —  майданчик з гойдалками.  Двері мені відчинила сестра Надія.

Усюди — ідеальна чистота. На стінах — розп’яття і образи.

- Привітайтеся з Господом, - сказала сестра Надія і відчинила двері монастирської каплички.

Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії було засноване у час глибокого підпілля Греко-Католицької церкви 1957 року у Хирові. У Самборі черниці придбали будинок під монастир 2000 року, добудували третій поверх і деякі додаткові приміщення.

Одяг сестер не у чорно-білих тонах, а блакитний. Такий, як носила Діва Марія. Їх називають “Христовими незабудками”. Так їх колись назвав отець-засновник Петро Більо. Перша назва від квітки, а друга — від  покликання черниць робити все для того, щоб люди не забули Євхаристійного Ісуса. У часи підпілля черниці молилися вдома, і кожна мала для цього конкретно призначену годину. Якщо в одному будинку закінчували молитися, молитву продовжували в іншому, щоб не перервати  цілодобової адорації. Тепер сестри моляться протягом дня, нічна адорація кожного четверга. 

У монастирі — сім сестер. Живуть за рахунок пожертви та зарплати  матері-виховательки  дитячого будинку сімейного типу “Ангелик”, роль якої виконує сестра Герарда, яка також є настоятелькою обителі. Сестра Надія навчає катехизації дітей при церкві.

У дитячій кімнаті іграшок, як у магазині

Слухаю розповідь сестри про вихованців дитячого будинку. Їх лише семеро в “Ангелику”. І про кожну дитину сестра Надія розповідає з такою любов'ю, з таким блиском в очах, що не можу стриматися від запитання, чому молоді красиві дівчата йдуть у монастир, а не обирають світський спосіб життя та не народжують власних дітей?

- Таке запитання собі задає кожен, хто вирішує присвятити своє життя служінню Господу. Це покликання. Пояснити цього неможливо. Це треба відчувати.

- Чому ви стали черницею?

- Мене Бог так сильно кликав до себе, що опиратися не могла. Чомусь всі думають, що у монастир йдуть тільки після того, коли щось трапиться. Якщо через трагедію людина хоче заховатися у стінах монастиря,  довго тут не затримається. Залишаються тільки ті, хто відповідає згодою на Божий поклик, любов’ю на Божу любов…

- Як ваші батьки поставилися до цього вибору?

- Батько був дуже радий. На жаль, тиждень не дочекався, поки я пішла у монастир. Відійшов... Мама спочатку була незадоволена, а зараз, попри те, що на старості літ залишилась сама, щаслива за мене.

Сестрі Надії минуло 42 роки. У миру була Наталею Попович. Сама  собі обрала таке ім’я. Надія —  одна з Божих чеснот.

Наталі було 17 років, коли вона для себе вирішила, що піде у монастир. Це той вік, коли дівчата ходять на дискотеки, зустрічаються з хлопцями, виходять заміж. У Наталі також був хлопець, з яким вона мріяла побратися. Каже, настільки його кохала, що навіть хотіла покинути школу, щоб вийти за нього. Вчилася на “відмінно” і школу закінчила із  срібною медаллю. Мріяла стати вчителем математики. Якось після уроку катехизації  сестра Рафаїла (зараз також є у цьому ж монастирі) попросила Наталю залишитися, бо має до неї розмову. Запитала у Наталі чи не хотіла би піти у монастир. Наталя пригадала свою обітницю, яку дала собі три роки перед цим. Її важко хворого батька виписували з лікарні помирати додому.  Дівчинка просила залишити його у лікарні і ще лікувати, бо вірила у його одужання. Сама ж молилася і просила у Всевишнього, щоб дав батькові здоров’я. Присягнула тоді: якщо тато одужає, буде вдячна за це Господу. Всевишній почув її молитву, і батько прожив ще три роки.

Як сприйняв “новину” наречений Наталі? Болісно. Того дня, коли сестра Рафаїла мала розмову з Наталею, закохані планували відсвяткувати річницю їхнього знайомства. Того дня Наталя сказала коханому, що йде у монастир, хоча не була ще у цьому впевнена. Своє покликання розпізнавала на молитві, а остаточне рішення прийняла, коли вперше поїхала на прощу до Зарваниці. Лише тоді зрозуміла, що залишається у монастирі. Назавжди.

Щоб стати сестрою монастиря, треба пройти “кандидатуру”. Півроку дівчина має час на роздуми, чернечого одягу їй ще не дають, але , скажімо, джинсів вже носити не можна. Потім два роки монашого вишколу.   Це також час, упродовж якого можна зважити усі “за” і “проти”. А потім  сестрі дають ще чотири роки, і щороку  вона на рік складає обітниці чистоти, убогості і послуху  Коли спливе термін обітниць, і  сестра хоче покинути монастир, має на це право.

Тож на роздуми має шість з половиною років.

Раз на рік сестрам дають відпустку на два тижні, яку можна провести, де хочуть. Переважно сестри використовують її, щоб поїхати додому. Можна ті два тижні розділити на кілька таких поїздок.  Якщо є потреба частіше бувати вдома, наприклад, через хворобу рідних, сестрам дають таку можливість.

На правій руці у сестри Надії я побачила обручку.

Цю обручку мені одягнули на вічні обіти. На перстені викарбувані літери ОВЛ — Обручниця В’язня Любові.

Наречені Господа Бога?

- Так.

 У монастирі є велика бібліотека. У вільний час можна подивитися телевізор чи посидіти за комп’ютером, але такого часу, майже немає.

Обід готовий: сестра Надія накриває на стіл: от-от діти повернуться зі школи

Сестри самі готують обіди, прибирають і навчають цьому діток з “Ангелика”. Влітку з дівчатами роблять закрутки на зиму, привчають їх до господарської роботи. А також возять їх у табори відпочивати. Святкують з ними дні народження — готують святковий стіл і подарунок. Діти, яким виповнилося 18 років, можуть покинути дитячий будинок. А ті, хто після школи продовжив навчання, можуть залишатися до 23 років. Дві вихованки “Ангелика” - студентки Дрогобицького педінституту, але приїжджають у дитячий будинок  на всі вихідні.

Сестра Фаустина розучує нові акорди

Коли я підіймалася сходами на другий поверх, почула “бренькання” на гітарі. У бібліотеці сестра Фаустина демонструвала вміння гри на гітарі перед сестрою Йоанною і рідною мамою Світланою. Пані Світлана приїхала привітати одну зі своїх доньок — сестру Фаустину  з днем народження.

- Пані Світлано, ваші обидві доньки у монастирі? - дивуюся. - Як ви це сприйняли?

- Спочатку була проти. Але потім змирилася. Вони вже тут десять років. Бачу, що їм тут добре. Мабуть, вони і народилися для того, щоб служити Богові...

Поки ми розмовляли з черницями, зі школи повернулися діти. Дівчатка вчаться у звичайній школі міста Самбора. Гарно одягнуті, у кожної є планшет і мобільний телефон. Кажуть, їм добре в “Ангелику”.  Сестри до них ставляться по-материнськи. Таня і Марічка ще не знають, ким стануть у майбутньому. Головне добре закінчити школу і випросити у Господа здоров’я.

Фото автора