• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Чимало людей, які пережили досвід війни, зростають як особистість, повертаються зрілими…»

«Чимало людей, які пережили досвід війни, зростають як особистість, повертаються зрілими…»

Водночас кожен п’ятий демобілізований, вважають психологи Центру допомоги учасникам АТО «Фенікс», має посттравматичний стресовий розлад.


Центр допомоги учасникам АТО «Фенікс» був створений одразу після початку війни на сході. Це була ініціатива волонтерів та Благодійного фонду «Білі берети». Відтоді приміщення закинутого клубу на території Львівської обласної психіатричної лікарні змінилося до невпізнання. «Фенікс» працює, перебуваючи у стані реконструкції. У серпні цього року отримав державний статус і став відділенням психогенної травми №26. Тепер це державна установа.

Вхід у відділення наразі не центральний, а бічний, він веде в ту частину, що приймає пацієнтів та відвідувачів. «Чий велосипед?» — киваю на двоколісний транспорт. «Мій, — усміхається заввідділення Андрій Посікіра (на фото). — Їжджу цим «ленд-ровером» на роботу». З цим лікарем-нев­рологом та реабілітологом ми знайомі від часів його активного волонтерства у «Білих беретах». Господар центру захоплено показує, що вдалося зробити у «Феніксі» за три роки.

Нові підлога, вікна, двері, сантехніка… Ось саморобний масажний стіл у кімнаті реабілітації, його за усіма професійними вимогами Андрій зробив разом із батьком, вірним помічником в усіх добрих справах центру. Стіл обійшовся набагато дешевше, аніж якби довелося його купувати. Килим і столик подарував атовець, якому тут допомогли. Добрі люди ділилися усім, що потребував центр реабілітації.

- А хто з помічників залишився з вами від початку і дотепер?

- Громада села Мурованого і «Родинна ковбаска». Ось подаровані благодійниками тренажери у спортзалі. Ось ванна з гідромасажем. Дві душові кабінки. Усе постало наче за помахом чарівної палички, і тільки заввідділення з колегами та волонтерами, що пройшли через центр, знають, скільки зусиль і скільки часу коштують ці перетворення. Половина будівлі ще чекає на ремонт. Але центр не припиняє працювати. Тут учасникам АТО та членам їхніх сімей надають допомогу. Проводять лікувальний масаж та лікувальну фізкультуру, незабаром до них доєднаються гідромасаж, фізіотерапія…

Багато що у центрі зроблено руками бійців АТО. Фізична праця допомагає їм долати наслідки посттравматичного синдрому, депресії, хронічного безсоння, нав’язливих станів… Чимало будівельних та оздоблювальних робіт виконали пацієнти відділення — робили стяжку підлоги, вікна вставляли, шпатлювали стіни… Харчувалися майже по-домашньому, завдяки підтримці небайдужих людей, які ділилися з ними продуктами та готовими стравами. Після роботи чимало хлопців ще й залишалися у спортзалі.

Велика вітальня у відділенні наразі править і за ігрову, і за відпочинкову, і за їдальню. Чоловіки грають у шахи в очікуванні початку групового заняття з психологами. Хтось гортає книжку. На вертикальній рухливій поличці — домашня бібліотека відділення. Чи не найбільший внесок у її поповнення зробив директор книжкової гуртівні Михайло Ватуляк, привіз валізу книжок з історії, давньої та новітньої, художню літературу…

Дві дівчинки-сестрички чекають на маму Олю — за ширмою масажистка Марія робить їй масаж. Тато дівчаток днями повертається зі сходу.

Першокласниця Віка розповідає мені про школу, про молодшу сестричку Вероніку, яка не вередує, а дослухається до розмови. Видно, що чується тут цілком комфортно.

- Ви чоловік і дружина? — запитую у молодої пари, яка зворушливо тримається за руки, про щось стиха перемовляючись.

- Майбутні, — усміхаються, перезирнувшись. Євген та Олена ще до одруження вирішили, що усі труднощі долатимуть разом.

Андрій Посікіра знайомить з медичним персоналом. У підборі кадрів тут діє принцип добровольства — усі хотіли працювати саме тут. Дієво підтримує це відділення головний лікар лікарні, учасник АТО Олександр Губар. За його сприяння, каже заввідділення, капітальний ремонт інших приміщень центру відтепер бере на себе держава, залучивши й іноземний проект.

Медсестри відволікаються на привітання, у них зараз година роботи з документацією. Санітарка Наталка Садова порається на крихітній кухоньці, готує посуд до обіду. Вона до війни працювала секретарем сільської ради, її село називається Піски. Перепитую. Все правильно почула — саме Піски, як під Донецьком, але Наталчине село — у Пустомитівському районі.

- Я волонтер з Майдану, — розповідає Наталка. — У 2014-му волонтерила, приїжджала на передову. Під час шостої хвилі мобілізації найбільше потребували медиків, і я пішла на курси, щоб мене мобілізували. Пройшла курси санітарів, стала на військовий облік. Влітку 2015 року вже була на Рівненському полігоні, потім у частині, а від вересня 2015-го по жовтень 2016-го служила у Покровську, колишньому Красноармійську, на посаді санітара. Дізнавшись про центр «Фенікс», захотіла потрапити сюди на роботу. Тут мені все до душі, роблю все що треба. Головне — бути тут, серед цих людей.

- Чому саме серед цих людей?

- Вони небайдужі. Один з хлопців поступив сюди днями — побратими привезли, намагаючись витягти його з глибокої депресії. Пережив потрясіння, його вимучують спогади, ніяк не може вийти з того стану. У таких випадках навіть близькі люди часом відчувають безпорадність, тому необхідна фахова допомога тих, хто знає, як діяти. Дехто з відвідувачів центру лежить у лікарні, а приходить сюди, дехто їде сюди з дому як у денний стаціонар. Разом проходять курс реабілітації — у спортзалі, в роботі, у спілкуванні, у приготуванні їжі… Розуміють одне одного, підтримують. Почали ходити сюди сім’ями, серед пацієнтів є дружини чоловіків, які зараз на сході. Іноді достатньо зняти масажем спазми м’язів спини та шиї — і зникає безсоння. Часом людині треба просто виговоритися.

Тепер у відділенні — свій штат і штатний розклад. Є чотири психологи, мають по півставки. Працюють індивідуально і у групах. Незабаром кожен матиме свій кабінет.

- З якими проблемами доводиться переважно працювати? — запитую психологів Катерину Ковалишин і Олену Дівеєву-Островську.

- Зараз у нас буде груповий тренінг із контролю злості, — каже Олена. — Це одна з поширених проблем, яка не обов’язково пов’язана з травмою, а може бути викликана переходом від війни до звичайного життя.

- Це своєрідний розлад адаптації, — доповнює Катерина. — Говоримо про те, як спілкуватися з дружиною, як спілкуватися на вулиці, у транспорті... В обставинах, коли видається, що діється щось несправедливе, коли переповнює злість та агресія. У хлопців, що повернулися, світ поділений на «свій-чужий». Те, що відбувалося з ними там, очевидно, змінило їхнє життя. Змінило особистість, світогляд, життєві цінності.

- У суспільстві є певні стереотипи щодо цих людей, — підтримує колегу Олена, — суспільство вважає, що з війни повертаються обов’язково з травмами. Це не так. Вони можуть тимчасово мати певні розлади, але є і так званий фактор зростання, про який майже не говорять. Що це таке? Чимало людей, які пережили досвід війни, зростають як особистість, демонструють більш серйозне ставлення до життя, вони повертаються зрілими. Про це зараз говорять у наукових колах, зокрема у Сполучених Штатах…

- Найчастіше маємо справу з бійцями, що мають ПТСР, посттравматичний стресовий розлад, — додає Катерина. — Бійці переживають психотравму, перебуваючи в постійній небезпеці, втрачаючи побратимів. ПТСР виникає тоді, коли ситуація завдає такого емоційного болю, з яким людині важко справитись. І ця ситуація наче «застрягає» в мозку, змушуючи людину переживати її знову і знову.

Звертаються до нас дружини атовців: як правильно вибудовувати стосунки? Коли чоловіки майже нічого не розповідають, мовчать про пережите, членам сімей важко зрозуміти, що з ним відбувається. А це один із симптомів ПТСР — уникнення спогадів про психотравмуючі події.

- Є спеціальні методики лікування цих розладів?

- Так, є протокол лікування ПТСР, розроблені спеціальні методики. І тоді і сон нормалізується, і інклюзивні спогади стануть поодинокими, головні болі менше докучатимуть і злість опиниться під контролем… Кажуть, час лікує. Насправді в цій ситуації час не вилікує, потрібно з цим працювати.

- А родина, рідні не можуть допомогти?

- Дуже часто хочуть, але не можуть допомогти. Особливо, коли чоловік чи син не бажають розмовляти. Це часто відбувається. А хлопці кажуть, що їм шкода своїх дружин, мамів, родичів, тому вони не хочуть з ними обговорювати певні теми. ПТСР — це такий розлад, коли з одного боку люди не хочуть згадувати про те, що сталося, а з іншого мають потребу про це говорити.

- Але якщо говоримо не про ПТСР, а про переживання якоїсь неприємної події, то саме сім’я є головним ресурсом, — додає Олена. — Якщо немає нічних кошмарів, флешбеків, миттєвих провалювань у пам’яті тощо, то найкраще допоможе сім’я, хтось близький, хто готовий підтримати. Людина має знати, що вона може за бажання поговорити про свій важкий досвід, про те, що довелося пережити. Робити це варто без алкоголю.

- Хтось з читачів може не знати, що таке «флешбеки», «провалювання»…

- Це один з діагностичних критеріїв посттравматичного синдрому, — каже Олена. — Флешбек означає, що людина в певні моменти свого теперішнього життя може знову відчути себе на війні. Достатньо різкого звуку на вулиці, спалаху світла — вони наче відкидають назад, у минуле, і людина якусь долю секунди або й більше вірить, що вона опинилася в тій давній ситуації. Або прокидається вночі, думаючи, що відбувається атака… Це не обов’язковий критерій ПТСР, але важливий показник того, що потрібна допомога.

- Скільки ж насправді, за вашими спостереженнями, відсотків атовців потребують фахової допомоги психологів та психіатрів?

- Приблизно двадцять відсотків тих, хто повертається з війни, мають посттравматичний синдром розладів. Інші не мають.

- А озвучені вже колишнім військовим начальником клініки психіатрії Олегом Друзем 93 відсотки? Мовляв, саме стільки мають проблеми з ураженням психіки і тому є небезпечними для суспільства?..

На це запитання відповідають усі — психологи Олена та Катерина і заввідділення психогенної травми Андрій Посікіра. У стислому вигляді ця відповідь виглядає так:

- Більшість демобілізованих потребують фахової допомоги в реадаптації. Однак посттравматичний стресовий розлад має приблизно кожен п’ятий демобілізований. Найчастіші ускладнення, з якими вони стикаються, — це алкоголізація, сімейні проблеми, депресія. А щодо 93 відсотків «небезпечних», то так їх може сприймати не суспільство, а влада, бо ці люди особливо гостро прагнуть дієвих змін, а не балаканини. Один зі способів дискредитувати звання героїв після війни — назвати їх божевільними…

Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Чимало людей, які пережили досвід війни, зростають як особистість, повертаються зрілими…»