Як Віктор став Вікторією

Хірурги прооперували незвичайного пацієнта – дитину, яка народилася з ознаками обох статей

Батьки охрестили немовля як хлопчика і назвали Віктором. Та невдовзі їм довелося виробляти нове свідоцтво про народження. Без цього документа медики не мали юридичних підстав, щоб сформувати у дитини ту стать, до якої, на їхню думку, вона більш схильна. Так Віктор став Вікторією.

У дитини виявили внутрішні жіночі статеві органи і дві статеві залози. Гістологічне дослідження показало наявність з одного боку тканин яєчка, з іншого — яєчника... Розставити крапки над “і” мало би комплексне генетичне обстеження. Але й воно не дало остаточної відповіді на запитання про статеву належність малюка. У нього діагностували синдром Клайнфельтера, який виявляють у чоловіків. Це коли до У-хромосоми включається щонайменше одна додаткова Х-хромосома, яка гальмує розвиток майбутнього чоловіка і робить його схожим на жінку. Проте лікарі дивуються: одна зайва хромосома не могла би призвести до статевої невизначеності. Маленького пацієнта скерували на обстеження у Київ. Висновок — дитину бажано формувати по жіночому типу. Операція, яку потрібно було б провести у кілька етапів, була б надто травматичною, та й дитина (тепер уже дівчинка) у майбутньому не змогла б стати повноцінним чоловіком. Батьки, вислухавши аргументи львівських лікарів, погодилися на операцію.

Побоюючись суспільного осуду, переїхали зі села у місто, відпустили дитині волосся, почали одягати її у сукні. Раніше таких оперативних втручань не проводили — операції з корекції статі роблять тільки у Києві, та й то — лише дорослим. Операція тривала п’ять годин. “Гермафродитизм буває істинний та несправжній. Останній трапляється частіше: статеві органи у людини несуть у собі ознаки двох статей, а от статеві залози сформовані або за чоловічим, або за жіночим типом. Істинний гермафродитизм — це коли людина має і яєчко, і яєчник. Це вже рідкість”, — визнає лікар-психіатр, психотерапевт, сексолог, доцент кафедри психіатрії і сексології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця Георгій Селюков. За свою багаторічну практику не може пригадати, аби до нього по допомогу зверталися інтерсекс-особи. Так просять їх називати люди, народжені зі статевими характеристиками, котрі не вписуються у стереотипи сприйняття чоловічого та жіночого тіла. Кажуть, “гермафродит” звучить образливо і вказує на уявну ущербність такої людини. “Така дитина народжується одна на 10 тисяч пологів”, — озвучує статистику д. м. н., професор, завідувач кафедри акушерства і гінекології ЛНМУ ім. Д. Галицького Леонід Маркін.

“Інтерсекс-діти — це такі самі діти, як і всі інші. Їхні генетичні і біологічні особливості не роблять їх інакшими. Якщо ці особливості не загрожують їхньому здоров’ю, їх не потрібно чіпати. Ставши дорослими, самі визначать свій статус. А вирішувати за них їхні особисті проблеми — це насилля, — вважає інтерсекс-активістка Юлія Пустовіт. — Якщо у дитинки було яєчко, то як з неї можна “зліпити” повноцінну жінку? Не знаємо, що буде з нею у пубертатному періоді. А якщо ця умовна дівчинка зрозуміє, що вона — чоловік, як їй тоді бути? Звертатися до медиків, аби поставили діагноз “транссексуалізм”, і знову лягати на операційний стіл? Мені таке пропонували. Народилася у 1977 році. У віці 5,5 року лікарі провели мені незрозумілу операцію. Мамі сказали, що видалили дивертикул сечового міхура. Це вже потім дізналася, що при такій операції розтин до пупка не роблять...

У Радянському Союзі так було: якщо ти — інший, тебе або силоміць “перекроять”, або запхають до психлікарні, або запроторять за ґрати. Бо мусиш бути “як всі”, не виділятися з натовпу. Борюся за право одержати той паспорт, який відображав би моє єство. В Україні система видачі (зміни) паспортів на Х, тобто третю стать, відсутня. Лікарі пропонували мені «купити діагноз» “транссексуалізм”, мовляв, це допоможе мені вирішити мої проблеми. Я відмовилася”. Юлія посилається на дані ООН — інтерсекс-людей у світі налічується від 0,5 до 1,7%. Стільки, скільки й, приміром, рудих. Тобто це не є аж такою рідкістю. Але у багатьох країнах світу (в Україні зокрема) такі люди приховують, ким є насправді. Певна частина суспільства їх жаліє, бо сприймає як хворих. Інша вважає виродками, виявляє до них агресію. Через те Юлія не називає свого імені й прізвища, які записані у неї у паспорті.

“Чи можемо стверджувати, що операція вбереже дитину від майбутніх цькувань, і чи були би вони без операції? Якби були, то батьки могли б захистити її у правовий спосіб, а не вдаватися до незворотних оперативних втручань”, — коментує психолог, заступниця голови Центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало. На її думку, треба було почекати до 9-10 років, як це роблять, скажімо, у Нідерландах (звісно, весь цей час дитина мусила би перебувати під наглядом фахівців). До цього віку у неї вже би з’явилася чітка самоідентифікація. “Лікарі найчастіше відрізають “зайве”, бо це — найлегше. Чоловічу стать треба формувати поетапно, а це — дорожче і створює більше навантаження на організм”, — каже.

“У дитини була мутація гена. Хромосоми зійшлися парами не там, де би мали бути. Виявили такий каріотип — 47 хромосом, дві ХХ-хромосоми й Y-хромосому, тобто три статеві хромосоми (дві жіночі, одну — чоловічу). Нашим завданням було зробити так, аби у майбутньому ця дитина стала повноцінним членом суспільства. Уявіть, як би росла, маючи і член, і піхву з маткою, і чоловічі, і жіночі статеві залози? Тепер уявімо, що ми би вирішили формувати з неї чоловіка. Член у неї був незавершеним, бо сечовипускання йшло за жіночим типом (дитина випускала сечу як жінка). Треба було би проводити об’ємне оперативне втручання, забирати всі органи, що є у малому тазу. Виводити уретру через член. Хлопчик ріс би без яєчок, — розповіла у коментарі “ВЗ” заступник головного лікаря обласної дитячої лікарні “ОХМАТДИТ”, головний дитячий хірург області Олександра Бурда. — Проводили гістологічне дослідження обох виявлених статевих залоз. Будова — мозаїчна, мішана: що там, що там. Недиференційовані гонади не можна залишати у черевній порожнині, бо є ризик переродження клітин у злоякісні.

Опустити їх у калитку не могли, бо невідомо, що опускаємо. Відтак довелось би цій дитині у зрілому віці ставити імпланти яєчок. Якби формували хлопчика і призначили замісну терапію, тканини не були б чутливими до гормонів, організм би їх просто не “бачив”. Тобто дитині постійно би робили ін’єкції, гормони у крові би циркулювали, але тканини їх би не захоплювали”. Пригадує, консультувала колись такого пацієнта. Було це ще до розвалу Радянського Союзу. “Дитину прооперували як хлопчика. Виховували як хлопчика.

Але у підлітковому віці у нього почали рости груди. Коли обстежили, виявилося, що має і матку, і яєчники, — згадує Олександра Бурда. — Це була велика трагедія для батьків. Повезли її у Москву до покійного професора Окулова. Подальша доля дитини мені невідома, бо не з нашої області, до нас батьки більше не зверталися”. “Ця дівчинка матиме шанс у майбутньому стати матір’ю, — висловлює сподівання лікар. — Призначили їй замісну гормональну терапію (жіночі статеві гормони). Якщо перебуватиме під наглядом кваліфікованих дитячих і підліткових гінекологів та ендокринологів, почне менструювати. Зараз активно розвиваються допоміжні репродуктивні технології. Може взяти яйцеклітину від донора і виносити та народити дитину”.

Каже, чекати на самоідентифікацію було б ризиковано. Чи могла б дитина психологічно справитися зі своєю “інакшістю”? “Діти — жорстокі. Живемо не у Данії у і не у Швеції. У місті ще можна заховатися у  метушні. У селі — всі як на долоні. Помітять щось “не те” — цькувань не уникнути”...