Столітня ікона – покровителька вояків

Вивела з Дебальцевого хлопців, які до неї приклонялися, не втративши жодного життя!

Цю ікону, Володимирську Божу Матір із храму села Оконськ Маневицького району, вважають покровителькою вояків. Сто років тому вона дісталася місцевому священику в дарунок від царської армії. Нині служить оберегом для волинських солдатів на передовій у зоні АТО, захищаючи їх від нащадків тих, хто свого часу зробив таку пожертву…

- Цей образ потрапив в Оконськ під час Першої світової війни, — розповідає отець Олександр Лановий, настоятель тамтешнього храму. — Тоді тут проходив Брусиловський прорив, у нашому селі базувався 200-й резервний піхотний полк. Солдати не лише воювали, а й приходили на молитву до церкви. Тоді й подарували цю святиню — Володимирську Божу Матір. 

У радянські часи, коли комуністи закривали храми, сумна доля спіткала чимало волинських святинь. Усе церковне начиння з околиць звозили до Оконська й скидали у тамтешню дзвіницю. Пізніше їх занесли у місцеву святу обитель — так вони отримали друге життя. Проте найстаровинніші речі було залишено у вівтарі, куди доступ простим людям обмежено. Разом з іншими цінностями «ховалася» від людського ока й згадана Володимирська ікона. Однак у 2014 році, коли на сході почалася війна, отець Олександр урочисто виніс її на службу.

- Це було рішення громади, — зізнається священик. — Тоді з нашого села пішло воювати п’ятнадцять хлопців. У тому числі й мій рідний брат.

Місцевий священик сам не раз бував на фронті. Не лише тепер, а й у перші місяці боїв. Об’їздив чи не усі гарячі точки, в яких служили хлопці з села, не раз потрапляв під обстріл «Градів». Разом з волонтерами возив їм запчастини до машин, продукти, одяг, гроші. А ще обов’язково зі собою в дорогу брав столітній Володимирський образ. Він вже 22 рази був у пеклі Донбасу! Біля нього воїни молилися, сповідалися, причащалися, вклоняючись Божій Матінці. Молились всюди, де випадало — у розбомблених школах, складах чи й навіть просто неба. І коли наші бійці виходили з Дебальцевого, отець Олександр теж був там. А з ним — й ікона.

- Страшно було? — запитую.

- Страшно, — відверто каже. — Вдома ж лишалися дружина і троє дітей.

Отець Олександр молився і чекав вісточки від тих, за кого просив перед Богом. І всі односельчани невдовзі дали про себе знати: живі! А потім почали надходити телефонні дзвінки від інших бійців — тих, хто під Дебальцевим разом з товаришами приклонявся до Володимирської ікони. Дякували священику за те, що привіз їм такий сильний оберіг.

Нині до Оконська звідусіль приїжджають матері та дружини бійців. Вклякають перед Богоматір’ю, вимолюючи для хлопців одного — життя. Хто сам не може приїхати — просить священика звершити молитву. І він кожної служби — не сам, разом з усіма парафіянами — робить це. Просить Господа не лише вберегти солдатиків, а й щоб ворог якнайшвидше забрався з нашої землі.