Пробачили Голодомор, пробачимо і за Донбас з Кримом? 

Більшість українців воліє навіть з ворогом хорошими сусідами залишатися.

У криміналістиці є таке поняття, як «стокгольмський синдром». Це коли жертва починає ставитися до свого кривдника з розумінням і навіть співчуттям. Як це не прикро, але українці, схоже, теж дедалі більше піддаються цьому психологічному стану, який розумом не зрозуміти. Дані соціологічного дослідження (проведеного Центром Разумкова) схиляють саме до такого діагнозу. Україна — фактично у стані війни з Росією, а більшість українців і чути не хоче про розрив дипвідносин з країною-агресором (проти — 55%), запровадження візового режиму з РФ (ні сказали 52% опитаних) чи навіть заборону на ввезення російських товарів (прихильників — 33,6%, противників — 48,5%). Тільки не поспішайте кивати на «ватників» з окупованого Донбасу: їхня думка до цієї лячної статистики не доклалася (на непідконтрольних Україні територіях опитування не проводили). Чим же продиктовані такі настрої серед українців? І якими можуть бути наслідки?

Про це — у розмові з політичним експертом Михайлом Басарабом. 

- Якщо порівнювати результати згаданого дослідження з попередніми, у тому числі і торішніми, то одразу за кількома показниками помітне зростання лояльності українців до держави-агресора (побільшало як противників запровадження візового режиму з РФ, так і тих, хто вважає, що відносини з Росією мають бути пріо­ритетними для України. — «ВЗ»). Ця зміна суспільної думки передусім пов’язана зі ситуацією, коли у нас немає ні миру, ні війни. Якнайшвидше вийти з періоду нестабільності, життєвих загроз і повернутися до звичного, мирного життя — природне бажання будь-якої людини, яке регулюється на рівні інстинктів. Непокоїть те, як на цьому бажанні можуть зіграти. Лояльні до Адміністрації президента експерти часто кажуть: потрібно потягнути час для того, аби Росія під тиском санкцій впала на коліна, відмовилася від загарбаних територій, і тоді Україна отримає можливість встановити статус-кво — відновити територіальну цілісність, контроль над державним кордоном. Але не виключено, що план із затягуванням ситуації, підтримкою формату «ні миру, ні війни» спрямований на те, щоб втомилася не держава-агресор, а українці: викликати у суспільстві втому від війни, нестабільності і врешті-решт схилити фактично до капітулянтського сценарію вирішення проблемних питань, пов’язаних зі збройною агресією Росії. 

- Схиляння до миру будь-якою ціною? А ціна — виконання Мінських домовленостей на умовах, вигідних Росії?

- Це можуть бути Мінські домовленості — треті, четверті (байдуже, як вони називатимуться). Але логіка зберігатиметься. Йде свідоме затягування часу. Щодня — обстріли, поранені, щотижня — убиті на фронті. Українці, природно, хочуть якнайшвидше покінчити з цим і повернутися до звичного способу життя. Коли ця тенденція зміни суспільних настроїв стане сталою, коли прихильників миру за будь-яку ціну побільшає, можна буде легітимізувати чергові домовленості, які називатимуться мирним планом, а по факту будуть капітуляцією України перед агресором. 

- Всепрощення для українців — це вже як зла карма...

- Тут, безумовно, і розрахунок на ментальні особливості. Українці в основному не войовничий народ, добрі люди, налаштовані на мирне співіснування зі сусідами. Українська нація пробачала російському завойовнику не один величезний злочин. Навіть після Голодомору, отримавши Незалежність, ставши суверенною державою, українці здатні були мирно співіснувати з Росією і навіть називати росіян братнім народом. І знову сподіваються, що відляже, минеться, що українці забудуть старі та нові образи і погодяться на будь-який план мирного врегулювання ситуації. Але потрібно розуміти: завершення збройної агресії РФ, повне припинення вогню і навіть звільнення окупованих територій не означає, що Росія відмовиться від подальшої гуманітарної агресії проти України. Агресії без використання зброї, але із застосуванням політичних, культурних, мовних, конфесійних, інформаційних інструментів — для того, щоб тихо зруйнувати Українську державу. Жодні мирні плани з врегулювання кризової ситуації не повинні нас заспокоювати. Потрібно відстояти свій суверенітет без будь-яких поступок російському агресору. Але далеко не всі представники української влади переймаються такими високими матеріями й ідеа­лами, як Незалежність, далеко не всіх хвилює ідея Української держави, яка абсолютно не залежала б від Російської Федерації. Часто виникають спекуляції: мовляв, ті, хто проти Мінських або інших мирних домовленостей з Путіним, закликають до масштабної війни з Росією. Абсолютно ні. Існують альтернативи. Одна з них — зареєстрований у Верховній Раді законопроект, в якому йдеться про те, що окуповані райони Донецької та Луганської областей мають бути на рівні з Кримом визнані тимчасово окупованими (до перемоги потрібно забути про їхню реінтеграцію). Лінія розмежу­вання повинна виконувати функції тимчасового державного кордону. Задум полягає у тому, щоб не дати можливості Путіну підсунути нам назад окуповані території Донбасу, на які фактично впливає Кремль та через які він і далі намагатиметься розхитати ситуацію і не дати нам можливості розвиватися. 

- Як показали результати дослідження Разумкова, у південних областях прихильників єдиної держави у складі Росії, України і Білорусі більше, ніж на Луганщині і Донеччині (38% проти 29,5%). Убивча «русская весна» на Донбасі досі не стала уроком для інших регіонів, в яких леліяли проросійські настрої? 

- Це тому, що жителі цих регіо­нів не відчули російського чобота на своїй спині. Але такі настрої там виникли не вчора і не торік. Тихі сепаратисти, російські агенти, які чекають чергової спроби російських окупантів посягнути на ці території, були і залишаються. Але, на щастя, активний авангард у тих же південноукраїнських областях — за проукраїнськи налаштованими людьми. Саме вони передусім вийдуть на захист своєї Батьківщини і своєї домівки. Але це не має заспокоювати. Настрої у південно-східних областях — це, зокрема, і наслідок пасивності або неефективної діяльності української влади у покаранні режиму Януковича та його пособників. Дається взнаки і пасивна позиція щодо відстоювання українських інтересів у відносинах з агресором. Наразі ми озираємося на західних партнерів, чекаємо, що вони нам запропонують, за який круглий стіл з Путіним нас посадять. Захід потрібно залучати. Але Україна повинна активніше пропонувати свої механізми врегулювання ситуації.