Тато – митник, мама – ріелтер, а доня, чемпіонка світу, подалася у військові...

На професію офіцера ажіотажний попит. У Національній академії Сухопутних військ на одне місце курсанта претендувало п’ять абітурієнтів.


У день чвертьвікового ювілею нашої  Незалежності є сенс поговорити  про тих, хто захищає державу та збирається це робити у майбутньому. Попри фанфарні реляції високопосадовців про могуть і силу духу українського війська, у мене закрадалися сумніви: чи так воно є насправді, чи не перебільшено оптимізм наших керманичів? Після демобілізації чергової хвилі атошників щоразу проймали побоювання: а чи буде кому прийти на зміну втомленим воїнам? Чи не вичерпався резерв патріотів, чи готові новачки “душу й тіло покласти за нашу свободу”? Такі  (напевно, не тільки мої) тривоги геть чисто розвіяли кілька годин перебування на полігоні Міжнародного центру миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Або, як кажуть у народі, на Яворівському полігоні. Там разом із контрактниками проходять свої перші військові університети кількасот вчорашніх випускників шкіл, які вирішили стати офіцерами.

На замітку тим, хто думає, що з початком російської агресії поменшала кількість охочих іти до війська. Цього вступного сезону на одне місце в «академії Сагайдачного» претендувало п’ять абітурієнтів, а на деякі спеціальності — ще більше! Бути оборонцем країни — престижно! Підполковник Олександр Юрчук згадує: якось настоятель гарнізонного храму Петра і Павла о. Степан Сус провів для курсантів екскурсію по церквах Львова. Коли строєм ступили на площу Ринок, тамтешній туристичний люд, не змовляючись, влаштував їм овацію. Над центром старовинного міста на адресу молоденьких воїнів у камуфляжі лунало: «Героям слава!»...

В Академію незабаром вступить найближчий друг Катерини Бондаренко – Юрій.

 І ось ми на полігоні, що по сусідству зі селом Старичі. Аромат сосен і розімлілих на сонці трав перемішується з димком спаленої «бетеерами» солярки і запахом пороху від снарядів, які десь неподалік послали у мішень навчальні танки. Ось звідки на горизонті цей зовсім не світанковий туман. Праворуч від дороги - скелети гелікоптера і літака, де тренуватимуться десантники. Ще далі - макет вуличного кварталу, де воїни вчитимуться вести бій в умовах міста. У різних куточках полігона рояться групки курсантів: хто в окопах під маскувальною сіткою, хто біля бойової техніки, хто долає смугу перешкод, хто біля стендів — заняття за розкладом. 

Лейтенант дає команду і його підопічні, ставши спиною один до одного, приймають бойову стійку, через приціл вглядаються у бік ймовірного противника. Звучить інший наказ, і воїни хутко забираються у тіло бойової машини піхоти, стрибають на броню БМП. Якихось два місяці тому ці юнаки у берцях, касках танцювали вальси на випуск­них вечорах…

Помітив, як командир зборів полковник Михайло Івасюк кинув оком на, здавалось би,  безтурботного хлопчину, який мав би студіювати ази артилерійської  розвідки. Його сусіди під наглядом капітана Романа Дідуна заглядають у біноклі-перископи, а він стріляє очима у бік… ровесниць-курсанток. Чисто тобі «Кузнєчик» з фільму «У бій ідуть самі старики»! Запідозривши “сачкування”, полковник влаштовує експрес-іспит цьому «ромео»: як з допомогою звичайної школярської лінійки визначити відстань ось до того об’єкта (попри наявність спеціальної оптики, це повинен вміти робити кожен воїн). Хлопчина прижмурює око, щось вголос множить-ділить, вираховує кути. Згодом полковник каже нам: «Молодець, курсант! Все правильно зробив. Тільки з позначкою трішки помилився…».                

Полковник Михайло Івасюк екзаменує молоде поповнення.

Підходимо до іншої групи. “Ворог зліва! Ворог справа!» - стрій миттю реагує на ці «вводні». «Лягай!» - і взвод новачків миттю зливається із землею. З неба припікає. “Дітваки” у повній бойовій викладці з кілограмами спорядження уривчасто дихають, з облич струмками стікають поти, у декого каска злізла на самого носа. Найбільше шкода дівчат, які, напевно, не чекали такої «екзотики». Одна з них після чергової вправи стріпує глину на замазаному коліні, поправляє волосся, що вибилося з-під кашкета, а коли оголосили “перекур”, дістає дзеркальце. Армія армією, а жіночі обов’язки ніхто не відміняв… 

 -  Цього року  на різні факультети нашої Академії вступив 1051 курсант, - розповідає полковник Михайло Івасюк. - Протягом другого етапу військово-професійної підготовки, “у полях”, курсанти отримують практику ведення загальновійськового бою в обороні і в наступі, вчаться  основ тактики, ведення розвідки, проходять фізичну і психологічну підготовку, вчаться безпечно поводитися зі зброєю, набувають багатьох інших знань і навиків. При цьому враховуємо досвід АТО. Уперше на факультет ракетних військ і артилерії на спеціальність “артрозвідка” ми набрали дівчат. Вишкіл проходять нарівні з хлопцями. Демонструють, що вони — нічим не гірші... 

 Підкликаємо одну з цих курсанток: Вікторія Гавриленко, 17 років, місто Пологи Запорізької області. 

 -  Навчаючись у школі, працювала волонтером. Якось пішла у райдержадміністрацію і запропонувала створити “культ­масову” групу, яка могла би їздити у зону АТО, щоб підтримувати наших воїнів. Відчувала, що їм цього бракує. Організувала хлопців-дівчат, які вміють співати-танцювати. Не забуду жодного з наших концертів. Воїни щой­но повернулися з передової,  сидять втомлені, здається, нічого перед собою не бачать, емоційно спорожнені... Коли почали свої виступи, їхні обличчя почали світліти. Про війну не співали  — вони і так її бачать щохвилини. Танцювали все - від гопачка до східних танців. Був у нашій концертній бригаді п’ятирічний хлопчик — ходив між воїнами і роздавав цукерочки. Наші бійці не могли стримати почуттів. Дивлюся: стоїть і плаче солдат, років 45-ти, ровесник мого тата. Каже: “У мене вдома така ж дитинка, як ти...”. А в артрозвідники я пішла, бо ця спеціальність — актуальна. Мама хлипає, а я кажу: “Заспокойся! Тут — класно”. Кухарі стараються, як вдома. Хлопці допомагають, дають стимул — і ми підтягуємося. Чи не забороняють манікюр? Все повинно бути у міру, акуратно... 

 На це ж запитання ще один майбутній офіцер — Катерина Неук — відповіла із солдатською прямотою: “Косметики зі собою на полігон не брала. Більше часу залишається на те, щоб заправити ліжко”.   

Цікавлячись особливістю підготовки “першачків”, запитав у старшого викладача кафедри тактики Національної академії Сухопутних військ, учасника АТО  підполковника Володимира Хоменка: як командири сприймають “дружню допомогу” курсанткам від курсантів?     

 -  Намагаємося викоренити таке «джентльменство» — кожен боєць незалежно від статі повинен бути на висоті. Але мужчини  є мужчинами...

 А ось  ще одна зустріч на полігоні, яка додала мені настрою. Катерина Бондаренко, 17 років, Суми. Спортсменка, займається карате-до (стиль «шотокан»). Чинна чемпіонка України серед дівчат. У минулому році — чемпіонка світу, бронзова призерка чемпіонату Європи. Має кілька десятків медалей...

 - Чому обрала професію військового? Ми живемо на самому кордоні з Росією. До Курська — дві години їзди. У місті відчувається напруга. Коли вранці прокидаєшся, постійно думаєш: твою країну буде бомбити ворог чи ні?

Віка Гаври- ленко буде артрозвід- ницею. Але спочатку мусить розвідати, що там пише «Високий Замок»...

 Тато  мій — начальник відділу на митниці, мати — ріелтер. Дехто каже: твої забезпечені батьки могли б влаштувати у престижний вуз,  на грошовиту роботу. У мене був широкий вибір: за результатами ЗНО могла вчитися у Сумах, у Харкові, у Вінниці - на фармаколога, спортивного реабілітолога, медика, біоінженера. Але відмовилася — щоб вчитися у Національній академії Сухопутних військ. Мама була проти мого вибору, але потім змирилася. А батько завжди підтримує. 

 У Львові, у військовому коледжі,  навчається мій хлопець Юра. Теж  збирається вступити в Академію. Будемо разом. Львів для мене став найкращим містом в Україні. 

 Ще одна коротка зустріч. Наша співрозмовниця — дівчинка-“хорошистка” Олеся Тарковська з Тернополя:

 -  В Академію прийшла з військового коледжу. Складно, але задоволена! Мені друзі перед вступом дорікали: навіщо тобі все це, адже  пропускаєш літо, дні народження. Нічого страшного! Буду ще мати час і піти на наше тернопільське озеро, і на дискотеки!    

 На додачу до цієї дівочої компанії познайомимо вас із... 16-річним Дмитром Бойчаком із хмельницької Славути, він теж — першокурсник Академії:

 -  Іде неоголошена війна, треба боронити країну. Мій майбутній фах — психологічна підготовка воїнів, я повинен їх загартовувати морально, піднімати дух. Чесно кажучи, поки що до цього завдання не готовий. Але попереду — чотири роки навчання.  Всі заняття цікаві, викликають багато емоцій: стрільби, переміщення на полі бою. Відкриттям для мене стала їзда на броні “бетеера”. Хотів би  ще поїздити у танку! Хто мої батьки? Мати — бухгалтер, тато — начальник податкової інспекції...

3 вересня на плацу Націо­нальної академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного ці вчорашні школярі з різних куточків нашої Батьківщини складатимуть присягу на вірність Україні. Як на мене, захисниками своєї держави вони стали значно раніше…

Фото автора. Яворівський район, Львівська область.