«Слава Україні!» – «Да-да!»

Репортаж із східноукраїнських міст, які побували під бойовиками «ДНР»


Жінка уважно роздивляється книжки на розкладці. Вона випадково дізналася про книжкову Толоку — йшла з банку після роботи, побачила дерев’яні будиночки на площі Миру... Розпитує, звідки ми приїхали у Краматорськ, які книжки привезли. Купує казку, просить підписати похреснику Глєбушке. Перепитую ім’я. Жінка, подумавши, відповідає: пишіть по-українськи, так, як має бути.

Чотири десятки “західняків” - письменників, бібліотекарів, книгорозповсюджувачів, співаків, музикантів, художників - майже добу добиралися автобусом на схід України, до Краматорська. На першу Східноукраїнську книжкову толоку та фестиваль “Ковальські сурми”. Колись саме з цих місць — Слов’янська, Краматорська, Артемівська — почалися події, що переросли у масштабний воєнний конфлікт. В середині квітня 2014 року озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати у цих містах адмінбудівлі та відділки міліції. Українська влада у відповідь оголосила  проведення антитерористичної операції, яка триває уже понад два роки.

Краматорськ, на центральній площі якого відбувалась Толока, нині має більше жовто-блакитних барв, аніж Львів. Постамент, на якому не так давно стояв Ленін, розписаний синьо-жовтим, над постаментом віє синьо-жовтий прапор. Місто, яке у 2014 році майже три місяці  перебувало під владою бойовиків самопроголошеної «ДНР», нині показово наголошує на своєму патріотизмі. На урочистій лінійці, присвяченій останньому дзвонику в одній із шкіл, — все те саме, що й у Львові чи Києві, жодних відмінностей.  

Схід ковтає сучасні українські книжки як спраглий воду. Якщо їх, щоправда, довезти туди через всю Україну. Натомість відкрити книгарню наважуються лише окремі оптимісти-сміливці. Бахмутський     “Дім української книги”, як каже його власник Володимир Деримедвідь — один-єдиний, і не лише в місті (донедавна - Артемівську), а й на всю Донеччину. Над входом - слоган: “Один Дім книги на Донбасі важливіший, ніж 20 танків”. Пан Володимир на Толоці перезнайомився з усіма, він впевнений у силі книжки, що допоможе змінити Україну на краще.

У ці три дні ми переконалися у щирості, відкритості людей, які ділом доводять своє бажання бачити Україну сучасною країною. Але відчули й демонстративний спротив. Хтось зателефонував письменникам і повідомив, що зустріч у Бахмуті в бібліотеці відміняється. Згодом з’ясувалося, що люди годину чекали на літераторів, які “чомусь не приїхали”.

Організаційних збоїв було чимало, але зустрічі проходили у надзвичайній атмосфері. Відчувалася потреба у безпосередньому спілкуванні. Не раз за цю поїздку враження коливалися по усій амплітуді. В одному з клубів, у розпал щирих розмов та спільних планів на майбутнє, одна з львів’янок помітила на стіні в коридорі колективні фотографії, а поміж них знимку господині закладу, одну з найприємніших співрозмовниць, - але не у вишиванці, як того вечора, а з георгіївською стрічкою на грудях...  

Наступного дня я познайомилась з пані Іриною, освітянкою, яка змушена була залишити в Донецьку чотирикімнатну квартиру, тепер живе й працює у Слов’янську. Я запитала її про те, як розуміти ці кричущі нестиковки у поведінці людини. І вона сказала, що подібні разючі протилежності поєднуються в багатьох людях. Між переконаними проукраїнськими активістами і тими, хто свого часу радо вітав пришестя “русского міра”, є грубий прошарок людей, які діють під впливом обставин. Якщо Україна рухатиметься в бік сильної країни — вони охоче потягнуться за авангардом, якщо ні — і далі перебуватимуть у категорії “і вашим, і нашим”. Причому із простацькою наївністю. І навела такий приклад. Щойно вона була в одній школі на останньому дзвонику й побачила у вестибюлі старий календар з фотографією, яка її шокувала. На ній - очільники Донецької області трирічної давності і нинішнє керівництво школи з усім педагогічним складом. На запитання пані Ірини: як це розуміти? - почула щире директорське: «А що такого? Це фото на згадку!».

Після зустрічі гостей та господарів в авдіївській школі одна з львів’янок побажала сказати меру Авдіївки, яка у них чудова школа. Їй набрали номер міського голови й передали трубку. “Слава Україні!” - привіталась вона. “Да-да!” - відповів міський голова.

Міста на самій лінії фронту. Тут настільки звикли жити під обстрілами, що навіть у дитячому садочку знають, що робити, почувши вибухи. Діти біжать у коридор і лягають на підлогу.

Для того, щоб цей жах чимшвидше закінчився і ніколи не повторився, мусимо виконати важливе домашнє завдання, одне на всіх: розібрати завали руйнівних стереотипів та хибних уявлень, викинути з голови ідеологічне сміття минулого та рухатися назустріч одне одному.

Книгарня в Бахмуті.

У Костянтинівці, після зустрічі у бібліотеці, нам показував місто Ярослав Маланчук, місцевий активіст, який побував у полоні сепаратистів. Там, каже, теж різні люди, серед них є чимало обманутих, вони нічого не читають; а тих, хто не читає, легко обманути. Після 2004 року, розповідає Ярослав, Росія зрозуміла, що втрачає Україну. І почалася ідеологічна атака. Звідкісь узялися шкільні підручники історії, в яких дітей вчили, що на цих теренах завжди була Російська імперія. Найпопулярнішим телеканалом був ОРТ, навіть місцеві новини та оголошення подавали на ньому біжучим рядком. Костянтинівці масово їздили в Росію на заробітки. В останні роки сюди масово переїжджали російські “женихи”. Жінки з невлаштованим особистим життям наче по команді повиходили заміж. Зустрічаю, каже Ярослав, одну, другу, в усіх однакові новини: “Живу з чоловіком з Росії, переїхав до мене, по Інтернету познайомилися”.  А потім сепаратистські барикади у місті за одну ніч виросли... Найпопулярніші розмови на актуальну тему: “А шо їм Ленін мішав?”. Ярослав пояснює “на пальцях”: через комуністичний режим загинули десятки мільйонів людей в Україні. Ви зберігали б, запитував земляків, вдома портрет вбивці вашого родича? Це те саме!  

Розповідає, як нещодавно возили школярів на екскурсію на Хортицю. По дорозі розповідали про історію сіл та містечок, які проминали. Діти дивилися, аж очі горіли: це правда? Дехто ніколи не чув правдиву історію свого краю. Лише там, де знання, - там і свої думки, ніким не нав’язані.

На зустрічі з дітьми у Краматорську перепитую їх: «Звідки ви? Як називається ваше місто?». — «Дивіться, - каже дівчинка. - Запам’ятайте два слова: перше - «добро», друге - «поле». І ви вже ніколи не забудете: місто Добропілля». Діти вчать нас мислити позитивно.

Йду шкільним коридором, не можу втриматись від усмішки, адресованої усім — так мене потішили ці діти. «До побачення!» - кажу двом жінкам (мами? вчительки? чергові?). Вони ні пари з вуст, лиш стримано кивають головами. Ну нічого; може, в людей поганий настрій. Може, в них на те є підстави.

Я сама озивалася до людей на вулиці, на зупинці, знаходила привід про щось запитати  — і бачила доброзичливість одразу ж або по кількох миттєвостях настороженості. Треба більше довіряти одне одному, говорити, спілкуватися, мати терпіння на те, що має виникнути через певний час, а не тому, що ми так хочемо, вже й негайно. Так робить, скажімо, бібліотекарка та львівська активістка Таня Пилипець, вона вже дев’ять разів була на сході. Має там друзів, а з ними спільні плани, щоразу беруться за якісь спільні проекти. Вони прості: малювання шоколадних картин, виготовлення вуалеток, картин з кавових зерен... Від дітей та молоді немає відбою на цих вуличних акціях. Крок за кроком будуються містки взаєморозуміння.

Люди книжки — особливе середовище, там легко знайти однодумців. Інше діло — вулиця. На площі розговорилися з майстринями-рукодільницями Танею і Наталкою — вони саме виставляли свій крам. Купила одне, купила інше, усе під розмови. Вони мені — про свої роботи, я їм — відповідаючи на запитання, для чого ми тут. Прощалися як подруги.

На зупинці у Костянтинівці дві жінки кидають на нас насторожені погляди, одразу визначивши, звідки ми. Я запитую в них про автобус, тоді про великі відстані між зупинками, вони мене: а у вас як? Слово по слову — і от ми вже сміємося разом, бо я хвалюся, що намагаюся цього року виростити на дачі баклажани. Такий експеримент. Й отримую купу підказок від знавців. Відкритий погляд і тепле слово змінюють світ. Нехай на одній автобусній зупинці.

Про Тетяну Маник зі Слов’янська розповідають: героїня. Вона два роки тому врятувала збитого льотчика  Євгена Краснокутського. “Та яке там врятувала! - відмахується Тетяна.  - Просто ходила до нього в лікарню. Щоправда, зі 120 тисяч населення міста прийшла до нього я одна, коли до бойовиків несли й несли продукти та ліки... Зв’язалась з його батьками, допомогли його вивезти...” У Тані все просто. Просто пошила десятки жовто-блакитних прапорів та розвішували їх з чоловіком по усьому місту. Просто місяць тому організували автопробіг з 87 машин з прапорами. Просто влаштували парад вишиванок на День вишиванки. Заяву меру подали, а йому не встигли покласти її на стіл, щоб дозвіл дав на проведення, то активісти обдзвонили людей, ще й купили тридцять жовто-блакитних парасольок, бо прогноз був на дощ — і парад вишиванок відбувся. Музика, співи. “Водограй”, “Черемшина”, “Несе Галя воду”... Свято на все місто! Все просто.

А в той час, поки зв’язуються нитки розуміння, військові тримають не менш важливу оборону. На одній з таких точок ми теж побували. У лісі. Нас попереджають — зі стежок не сходити, навколо можуть бути розтяжки. Після концерту та виступів запитую хлопців, чи часто до них приїжджають. «З концертами? - перепитують мене.  - Доволі часто. Два-три рази на півроку...».

Головний ворог України — розрізненість людей. Для того, щоб її подолати, потрібні терпіння, доброзичливість та рішучість.

Фото автора та Володимира Деримедвідя

Слов’янськ-Краматорськ-Костянтинівка