Партія в «Дурня», або Чи вдасться Банковій переграти Кремль у мінській авантюрі?

Коли перед новорічними парламентськими канікулами спікер Володимир Гройсман озвучив дедлайн остаточного ухвалення «децентралізаційних» змін до Конституції (29 січня), навіть маститі знавці політичної кухні не вгадали б, яким буде продовження.


Вони як розмірковували: провалить чи ні Верховна Рада конституційні зміни? І аж ніяк не припускали третього варіанту — відкладення «конституційного» законопроекту на потім. Зрештою, такого повороту подій не могло бути в принципі. Точніше, законопроект могли б не винести на голосування до 29 січня. Це було б рівнозначно його провалу, бо тоді вже пройдену на дві третини процедуру довелося б починати заново (від голосування змін у першому читанні і висновку Конституційного Суду — до остаточного ухвалення). Причому не раніше, ніж через рік (так Основний Закон велить). А тут бац, і такі чудеса на «конституційних» віражах сталися, що диву даєшся. Махнули на Банковій лівою рукою — і 51 депутат підписався під зверненням до Конституційного Суду, яким 29 січня 2016 року можна перетворити хоч на 29 січня 2017-го. Махнуть на Банковій правицею — і конституційна Феміда дасть добро на такий фокус. Ось тільки як після цього глядачам у залі реагувати, розуміючи, що, крім децентралізації, у капелюсі фокусника — і дражливе питання про закріплення у перехідних положеннях Конституції пункту щодо узаконення особливого статусу Донбасу? 

Чи означає фінт з Конституційним Судом, що нав’язані Україні зобов’язання внести зміни до Основного Закону з «донбаськими привілеями» випадають з Мінських домовленостей? І якщо так, то випадають взагалі чи відкладаються на певний термін? Бентежить й інше питання: що виграє і на які ризики наражається Україна у кожному з цих варіантів? 

Судячи з того, з яким напором Банкова і її рупори у Верховній Раді намагалися протиснути згадані зміни до Конституції (задля цього навіть «вламали» депутатів на продовження сесії до лютого), у раптовий розворот на 180 градусів важко повірити. Та й у президентських коридорах більше не приховують те, у чому до останнього воліли не зізнаватися: 300 голосів, необхідних для остаточного ухвалення «конституційного» законопроекту, так і не нашкребли. Хоча президент Порошенко і досі запевняє: 300 «спартанців» є. Та, перш ніж довести це, потрібно, мовляв, «показати суспільству і парламенту очевидний прогрес у Мінських угодах». Прогрес - це виконання Росією усіх пунктів Мінських домовленостей, які мали бути виконані ще торік. «Має бути припинення вогню і повна тиша, звільнення заручників, допуск ОБСЄ, виведення російських регулярних військ, найманців та бойової техніки, проведення виборів відповідно до українського законодавства і з дотриманням стандартів ОБСЄ», - заявив президент, виступаючи на засіданні Асоціації міст України.

Здавалося б, після таких патріотичних аргументів «заповажати» Порошенка мали б навіть ті, хто досі кричав про його зраду українських інтересів під тиском Заходу і на догоду Кремлю. Якби не одне «але»: чому ще тиждень-півтора тому на Банковій педалювали «конституційний» законопроект, не переймаючись тим, що Росія не виконала жодного з мінських зобов’язань? 

Але про все по порядку. Чи був у Банкової шанс, хай навіть гіпотетичний, зібрати 300 голосів за остаточне ухвалення змін до Конституції? Так, був. Чому ж, спитаєте, ним не скористалися, якщо президентові так впиралося поставити галочку у «конституційному» пункті Мінських угод? Розходилося у ціні питання. Навряд чи хтось сумнівався, що долатати нестачу коаліційних голосів за «конституційний» законопроект (враховуючи, що зелену кнопку не натиснули б не лише депутати з «Батьківщини» і «Самопомочі», а й «відщепенці» з БПП і «Народного фронту») можна було «опблоківцями» і перефарбованими «регіоналами» з менших груп. Але це стало б останнім цвяхом у домовину нинішньої коаліції. «Батьківщина» і «Самопоміч» не проґавили б можливості безболісно зіскочити з «більшовицького» корабля, звинувативши Порошенка і його фракцію у зрадницькому союзі з клятими екс-регіоналами і дружніх «плясках» під дудку Кремля. Далі — не лише дострокові парламентські вибори, а й усі шанси для Порошенка наразитися на дочасні президентські перегони? А воно Порошенкові треба?

Відправити «конституційний» законопроект на явно провальне голосування (знаючи, що 300 голосів за нього немає) - теж не вихід для Банкової. І проблема тут не у відстрочці клятвено обіцяної Порошенком децентралізації. Провал змін до Конституції з прописаними у них гарантіями для Донбасу став би козирем у руках тих, кому вигідно звинуватити Україну у невиконанні Мінських угод. Кремлівські гінці першими б розклеїли на всіх стовпах (від Брюсселя до Вашингтона) плакати з заголовком «Кто сказал, что Путин не прав?» і ось цією цитатою з недавнього путінського інтерв’ю німецькому Bild: «Головне, що має бути зроблено на виконання Мінських угод, лежить на боці української влади. Не можна вимагати від Москви те, що повинен зробити Київ. Наприклад, найголовнішим у всьому процесі врегулювання є питання політичного характеру, а в центрі — конституційна реформа. Це — 11-й пункт Мінських угод. Там прямо записано, що має бути проведена конституційна реформа. Не у Москві ж мають бути ухвалені ці рішення!.. Пункт дев’ятий (Мінських домовленостей. - «ВЗ») - відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України за умови виконання пункту 11, тобто проведення конституційної реформи».

Найпечальніше те, що Путін таки правий: мінські положення про повне відновлення українського контролю за кордоном і зміни до Конституції України прописані саме у такій послідовності. Більше того: у дев’ятому пункті Мінських домовленостей (точніше, додатку до них під назвою «Комплекс заходів з виконання Мінських угод») йдеться про зобов’язання провести не лише конституційну реформу, а й вибори на неконтрольованій Україною частині Донбасу. Одне слово: спершу узаконення «бандДНР-ЛНР» через виборчий процес (якщо так можна назвати вакханалію, яку нав’язує під виглядом виборів на Донбасі Кремль, розраховуючи у такий спосіб зберегти контроль за нібито деокупованими територіями), конституційні гарантії особливого статусу для Донбасу, і лише потім — відновлення Україною повного контролю над кордоном «в усій зоні конфлікту». 

Зрозуміло, за такого розкладу Донбас буде українським лише на папері. Утримуватиме його Україна (у Кремлі дочекатися не можуть, як скинути з себе цю затратну ношу), а «танцювати» Донбас і далі Путін буде. Після амністії бойовиків перевдягнуть у народну міліцію, у радах і на владних посадах засядуть ті ж «захарченки» з «плотницькими», з ними ж доведеться погоджувати призначення місцевих прокурорів, керівників правоохоронної системи. 

Як це не цинічно звучить, але чи потрібен такий Донбас Україні? І чи знає вона, що з ним далі робити? Схоже, що ні. Але оскільки Мінських угод ніхто не скасовував, вибір невеликий: або виконувати взяті Україною зобов’язання, не чекаючи на кремлівську взаємність (але це все одно, що запхати голову у пащу крокодила і чекати, що з того вийде), або ж поставити «Мінськ» на ручник і вичікувати, що путінська міць здується і Кремлю доведеться рахуватися з «єрессю» Києва. 

Виглядає, що на Банковій обрали другий варіант, діючи за принципом «мета виправдовує засоби», навіть якщо ці засоби — на межі абсурду. Депутатське подання до Конституційного Суду (за командою з президентської Адміністрації) з проханням розтлумачити словосполучення «на наступній черговій сесії», інакше, як абсурдним, не назвеш. Досі ні у кого не виникало запитань щодо прописаної у Конституції процедури ухвалення змін до Основного Закону: мінімум 226 голосів на одній сесії, висновок КС, і нарешті щонайменше 300 голосів для остаточного прийняття на наступній сесії. Тим паче, що 2002-го КС вже тлумачив ці процедурні моменти. А тут раптом депутати дурників увімкнули, вдаючи, що не розуміють: наступна сесія — це та, яка одразу за попередньою значиться, чи будь-яка далі за графіком? У рішенні конституційної Феміди годі сумніватися: звичайно, що наступна сесія — це будь-яка наступна, скажуть судді. А значить, остаточне ухвалення «конституційного» законопроекту можна відкласти на невизначений термін. 

Як відреагує на це Захід? Неоднозначно, враховуючи, що деяким країнам Євросоюзу більше, ніж США, впирається у те, щоб якомога швидше заморозити «українське питання» і зайнятися своїми, внутрішніми проблемами. Та й запроваджені проти Росії санкції кусючі не лише для Кремля, а й для європейської економіки. Декому не терпиться якщо не скасувати їх, то хоча б послабити. Ключем же до цього залишається хай навіть формальне виконання Мінських угод. Однак навіть найнетерплячішим доведеться змиритися з тим, що обраний Банковою сценарій у нинішній ситуації не найгірший. Хтозна, чим аукнувся б Києву провал «конституційного» законопроекту, зважаючи на неадекватність Кремля. А так — ніби і рибку з’їли, і в калюжу не сіли. Ось тільки дуже хочеться сподіватися, що розрахунок на час, який грає проти Путіна (враховуючи темпи скочування російської економіки, а з нею й імперської «мощі» у прірву) справдиться. 

Думки експертів 

Юрій РОМАНЕНКО, політолог 

Мета нашої зовнішньої політики полягає не в тому, аби завдати Росії максимальної шкоди, а у тому, щоб максимально ефективно захищати наші національні інтереси. На нинішньому етапі ключовим пріоритетом для нас є збереження України хоча б у де-факто існуючих територіальних кордонах, щоб провести повноцінні зміни у державі і набути стійкості до зовнішніх і внутрішніх ризиків. Головний пріоритет на сьогодні - життєздатність України, а не формальне повернення окупованих територій. Бо таке повернення Донбасу знизить, а не посилить життєздатність України. Оскільки не лише заблокує на довгі роки будь-які серйозні зміни, а й створить передумови для розвалу держави у формі параду «широких автономій» у найближчій перспективі. У Мінських угодах є 10 пунктів, які Росія «забуває» реалізувати. Тому з боку України справедливо вимагати виконання цих пунктів, а не змінювати Конституцію, щоб Кремль через вибори закріпив гнійник «ЛНР»-«ДНР». 

Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст, блогер 

Київ підписав Мінські домовленості не для того, щоб у тіло демократичної України впхати на радість Путіну окупований Донбас з особливими повноваженнями і всякою мерзотою у ролі «лідерів регіону». А для того, щоб тугіше затягнути зашморг на шиї російської економіки. Щоб зменшити російську агресивність, убезпечити від безумства і себе, і сусідні країни пострадянського простору, і, між іншим, Захід. Якщо наші партнери розглядають ці домовленості інакше, якщо вони не союзники, а посередники в неіснуючому громадянському конфлікті, якщо вони готові заплющити очі на трагедії наших громадян заради «примирення» з агресором і поставок сиру та апельсинів, тим гірше для ЄС, а не для нас... Є надія на те, що здоровий глузд переможе, що санкції проти Росії продовжуватимуться аж до повного звільнення нашої території і що це звільнення збіжиться з крахом Путіна. Це і буде результат Мінських домовленостей. З контрольованим Путіним Донбасом, хай навіть формально у складі України, ми не потрапимо ні в ЄС, ні в НАТО. То навіщо нам прирікати себе на десятиліття маразму — як Боснію, якій західні друзі влаштували саме таке «щасливе життя»?

Фото Reuters